Новини України

Підполковник Нацгвардії, начальник штабу артилерії 4-ї бригади “Рубіж” Денис Нагорний десять років бере участь у протистоянні російській навалі. За його плечима – колосальний досвід та важкі бої у найгарячіших точках фронту. 2014-го визволяв Маріуполь, Новоазовськ, Волноваху, був у Іловайському котлі, згодом – на Світлодарській дузі. Після повномасштабного вторгнення боронив Рубіжне, Сєверодонецьк, Лисичанськ, Бахмут.

Нині воює на Донбасі, тому ми записували інтерв’ю дистанційно. Розпочали розмову з того, як Денис потрапив на війну.

– 2014-го ви пішли воювати добровольцем. Чому? Вам же на той час було лише 20 років.

– Так, мені було 20 років, але я відчував себе чоловіком. А чоловік не відсиджується – йде і захищає своє: дім, сім ‘ю, країну. Мене саме так виховували. Мої батьки – військові. Дід та прадід також. Вважаю, для мене було честю виконати свій обов’язок від “а” до “я”. Я його й виконую досі. Роблю це у такий спосіб, що вже втягнувся, напевно, по самі вінця (посміхається. – О.М.).

– Тобто в родині, я так розумію, ваше рішення сприйняли спокійно? Чи все ж відмовляли?

– Ніхто не знав, що я пішов воювати. Думали, що навчаюся, поки я вже спокійно штурмував у Маріуполі. Потім сталося так, що до нас приїхали журналісти, знімали сюжет. Мама, як зазвичай, включила один із телеканалів і побачила, що я бігаю у формі з кулеметом. Вона там була трошки здивована (всміхається. – О.М.).

– Сварили вас?

– Ні, не сварили. Я з дитинства був самостійним. Мої рішення поважають. Особливо мені подобається, що батько завжди всіляко мене підтримує. Це дуже важливо. Та й уже ж пішла традиція бути військовими. Тож це сімейне.

– Ви згадали Маріуполь. У складі “Азову“ ви брали участь у визволенні цього міста, як і Новоазовська, Волновахи. Якими тоді були бої? Що б ви сказали про той час? Яким був ворог?

– Як охарактеризував один мій колега: це була війна блокпостів. Ворог був доволі підготовлений. Працювали такі розвідгрупи. Вони, звичайно, прикривалися сепаратистами. Але ми стикалися з добре навченими та забезпеченими російськими бійцями. У нас же все йшло на голому ентузіазмі. Тоді було таке відчуття, що з кулеметом можна завоювати ціле місто. Легко! Відбити, звільнити повністю країну до кордонів 1991 року. Все йшло на такому підйомі. Потім, коли вже відбувалася облога та оборона Маріуполя, Широкинська операція, коли були задіяні артилерія, танки, “Гради” – змішалися коні, люди й все на світі, в голові промайнуло: не одним кулеметом ми живемо…

– Забезпечення тоді було, м ‘яко кажучи, слабким.

– Не просто слабким. Ні для кого не секрет, що ми отримали повністю розвалену армію, яка забезпечувалася народом. Тобто існувала за рахунок передусім волонтерів, добровольців – як військових, так і цивільних. Саме завдяки цьому поштовху ми на початок 2022 року мали більш-менш боєздатні війська.

– Влітку 2014 року сталася одна із найтрагічніших історій початку цієї війни – Іловайський котел. Ви там теж були…

– Так. Знаєте, я пам’ятаю, напевно, кожну хвилину, як все відбувалося. Це такі, дійсно, трагічні моменти. Тоді в голову почало приходити розуміння, що життя – це така нитка, яка може обірватися.

Ми просто прокинулися серед поля, яке горіло, тому що там працював “Град”. Він запалив суху траву. Все палало таким напівмісяцем. Коли вже почалася сама операція, для мене знаковою стала зупинка перед Іловайськом, на якій було написано Полтавське (село неподалік Іловайська. – О.М.), тому що відчувалася частинка дому (Денис родом із Полтавської області. – О.М.). Запам’яталося, коли ми переїхали переїзд, там було соняшникове поле. Ті соняшники у мене досі стоять перед очима.

Я пам ‘ятаю, як загинув Коля Береза – чоловік Тані Чорновол. Пам ‘ятаю весь цей бій повністю. Як заклинив кулемет, як праворуч-ліворуч постійно “лягали” міни. Йшов потужний загальновійськовий бій із застосуванням всіх сил та засобів. Не було хіба авіації. Перші “200-ті”, тяжкі “300-ті”. Перша така метушня в командуванні, коли намагаєшся когось знайти, але нічого незрозуміло. Навколо пилюка, кров. Шок! Під кінець бою було дуже важко. Надзвичайно… А ти виходиш і бачиш тіло покійного Берези (кілька секунд мовчить. – О.М.). Такі от спогади. Це все залишило певний рубець у житті. Хоча й дало досвід, який ні з чим не порівняти.

– Як ви змогли вийти?

– Декілька разів ми ходили отак в атаки. Ситуація була складна. Усе крутилося-вертілося. Наше розташування так нормально накрили з “Граду”. Ми тоді почали відступати, виходити. Заскочили у броньований КАМАЗ. Вибиралися якимись лісами, полями, посадками. Їдеш – бачиш якийсь блокпост. На ньому триколор. Зрозуміло – не той блокпост. На умняку його проїхали. Сєпари й не встигали зрозуміти, хто це взагалі. Так якось і вибралися.

– Чи не було у вас напередодні передчуття, що росіяни порушать домовленості й почнуть обстрілювати наші колони з військовими?

– Більше невпевненості було у сепаратистах, аніж у кадрових російських військах. З кадровими росіянами тоді ще, в принципі, можна було домовитися саме про вихід. А загалом довіри до них не було, звичайно. Як і, повторюся, до сєпарів, а також місцевого населення.

– Зараз з місцевими так само?

– Абсолютно! На жаль, тут телебачення працювало й працює не на нашу користь. Людям нормально “промивають мізки”. Більш старші взагалі живуть думками про Радянський Союз, як-от ковбаса по два двадцять і тому подібне. Доволі така сумна ситуація тільки через те, що їм забили голови якимись дурницями.

– Росіяни від цього “промивання мізків“ пішли далі у своїх “апетитах“ й 24 лютого 2022 року здійснили повномасштабний наступ на Україну. Ви на той час були у Станиці Луганській. Знали про такі їхні плани?

– Десь за тиждень до повномасштабного вторгнення збільшилася інтенсивність обстрілів, почали активно застосовувати “Гради”, “Урагани”, що для ООС тоді було не притаманним. Кудись поділося ОБСЄ – просто зникло! Ми то розуміємо, що від нього не було жодного толку. Інколи вони навіть й шкодили. Не виключено, що там були російські агенти. А кульмінацією усієї цієї вистави, про яку я розповідаю, стала авіація – саме гвинтокрили. Коли вони з’явилися на кордоні, стало зрозуміло: почалося! З 23 на 24 лютого мене розбудили о третій ночі. Ми виїжджали зі Станиці Луганської знову ж полями, лісами та посадками, тому що селище могло опинитися в оточенні. Більшості людей пощастило вийти й врятуватися, тому що у росіян ще не було злагодженого команування – вони просто йшли колонами.

– Де ви потім були?

– Обороняли Трьохізбенку. Тоді наша бригада зазнала перших значних втрат. На першу роту йшло по дві бригади росіян, але вона стійко трималася до останнього, хоча тими ж танками її просто “розкатували”. Був плановий відхід до Сєверодонецька, перегрупування. Оборона цього міста тільки починалася, адже основна маса російського війська лише заходила на територію Луганської області. Нас же передислокували у Рубіжне. Тут почалося найвеселіше – бій за кожен будинок, квартиру. Хлопці просто “вгризалися” у бетон та стійко трималися. Там стільки народу полягло… Щоб ви розуміли, проти одного нашого було по 15-30 російських військових. Вулиці були просто завалені трупами росіян. Вони на той час мали надзвичайно багато боєприпасів. На один наш постріл отримували 40-50 їхніх. Доводилося вступати в дуелях у нерівне протистояння, маневрувати, хитрити, знищуючи їхні батареї. Була страшна “м’ясорубка” з хімією, авіацією та усім підряд.

– Що допомагає триматися в таких ситуаціях?

– Мій колега сказав класну фразу: “Я воюю не з людьми, а з противником”. Я саме так сприймаю те, що відбувається. Крім того, час, який я провів в АТО та ООС, також дався взнаки. Сприймаєш усе, як комп’ютерну гру, але у тебе в ній не кілька, а одне життя. Плюс, мені цікаво та весело із побратимами. Навіть якщо ти просто поговорив з людиною, це надзвичайно підіймає бойовий дух. Причому розмова може бути про якусь банку тушонки чи про те, скільки по тобі сьогодні “прилетіло”. Також поліпшується настрій, коли ти бачиш, як наша “пташка” підіймається у небо й палить росіян. Чи коли вибухають їхні колони, склади. “Мені нравиться, як воно горить, як люди суєтяться” (сміється. – О.М.).

– Ви воювали ще в одній найгарячішій точці фронту – Бахмуті. Його ворог почав активно атакувати ще влітку 2022 року, але найзапеклішою ситуація була взимку-навесні 2023-го. Якою для вас була ця битва за Бахмут?

– Очікуваною. Тому що на тому напрямку спочатку була Попасна. Я бачив, як її знищували під нуль – квартал за кварталом, будинок за будинком. Така з ситуація була й в Рубіжному, але я звернув особливу увагу саме на Попасну. Вона стала для мене “лакмусовим папірцем” через “вагнерів”. Остаточно зрозумів: вони й далі так просуватимуться. Виникали думки, що наступним буде Бахмут. Їхня тактика не зміниться, тому що вони зробили висновки, що вона для них є успішною. Зрештою, так і трапилося: те, що не могли брати, закидували хімією та руйнували вщент. Тому зараз Бахмут – це зрівняне із землею місто, яке просто припинило існувати. Залишилося хіба три нещасні недозруйновані будівлі. Але від росіян таке ставлення та поведінка – доволі очікувані. Вони залишають за собою випалену землю.

– Ви й зараз на Бухмутському напрямку. Росіяни продовжують тут використовувати ту саму тактику, про яку ви говорите? Я її називаю “прасуванням“.

– Так. Я називаю це тактикою “бульдозера”. У них нічого не змінилося. Хіба те, що її після “вагнерів” почало використовувати все “російське міністерство нападу”. Причому на усіх напрямках. Вони не придумали нічого розумнішого, як застосовувати її масово. Більше вбивств, смертей. Тим паче, вони людей не рахують. Готові вкласти навіть половину своєї країни, потім назвати цю війну для них священною. Зараз на фоні їхніх фейкових виборів зайде, як “мед на душу”. Чим більше росіян помре, тим для їхньої влади краще. Не переварять лише одне – руйнування економіки. Це для них буде фатальним.

– На фронті складна та напружена ситуація. Як вам вдається стримувати ворога?

– Симбіоз військ. Якшо у нас не вистачає боєприпасів, це не означає, що ситуація буде надто критичною. Потрібно придумувати щось новеньке. Наприклад, БПЛА. Зараз є ціла лінійка, яка певною мірою компенсує нестачу тих же артилерійських пострілів. Плюс, треба пам’ятати про методи масштабної оборони: чим глибше вкопаєтеся – тим буде легше. Скоріш за все, війна перетвориться із окопної на підземну, тому що розвиток БПЛА робить передній край та його логістику надзвичайно важкими. По-перше, через моніторінг з неба. По-друге, удари FPV. По-третє, мінування. По-четверте, щоб доїхати до потрібної точки, треба постійно ризикувати життям, на що дуже не хочеться наражати особовий склад. Тому доводиться все більше “йти під землю”.

– Ворог теж застосовує новинки. Тих же FPV у них раніше не було. Тепер їх дуже багато. Причому навіть нічних…

– Будь-яка війна – це розвиток. Так, він кривавий та важкий для сприйняття. Але після періоду застою доводиться боротися за життя усіма доступними методами. Що у нас, що у них буде поштовх до розвитку. Я вивчав багато історичних прикладів про те, що більшість наукових відкриттів робилися із військовою метою. Навіть цивільні були в нагоді, як-то SpaceX. Бачите, забезпечує нас зв’язком. Бо без нього немає управління.

– До речі, про управління. Ви – начальник штабу артилерії 4-ї бригади “Рубіж“. Який підхід застосовуєте у командуванні, щоб хлопці за таких умов були боєздатними та вмотивованими? Як взагалі взаємодієте, щоб максимально ефективно виконувати завдання?

– Підхід дуже простий: казати людям правду, пояснювати задачу, контролювати її виконання, а також слідкувати за окремими напрямками. У будь-якому підрозділі їх кілька: технічний, тиловий, робота з особовим складом та бойова підготовка. Якщо їх повністю контролювати через заступників, відповідних посадових осіб і пояснювати бійцям задачу доступно та якісно – від “а” до “я”, отримуючи у відповідь розуміння, все працює. Так само у нас не має бути якихось привілеїв. Ми всі тут служимо, робимо спільну справу. У кожного є обов’язки, які повинні виконуватися. Скажемо так: має бути “батіг та пряник”. Але “пряника” треба у достатній кількості (всміхається. – О.М.).

– Яким має бути цей “пряник“?

– Ротація, відпустки, подяки, підтримка. Навіть елементарна розмова. Спитати людину, чи у неї щось болить, чи є у чомусь потреба, то допоможемо. Тобто максимальна відкритість до особового складу. Це ж сім’я!

– Який настрій зараз панує в сім’ї?

– Бойовий! Ми зараз впроваджуємо різні зміни, щоб люди могли і відпочити, і воювати, і навчатися, не витрачаючи 30 годин на добу, яких немає. Боєць завжди повинен бути у такому стані, щоб його нічого не турбувало ані на фронті, ані в цивільному житті.

– Для повноцінного відпочинку якраз і потрібні ротації та відпустки. А для цього необхідна заміна. Не секрет, що ми маємо проблеми із мобілізацією. Як ви до цього ставитеся? Чи обговорюєте між собою цю тему?

– Я вважаю, що у питанні мобілізації людям багато чого не пояснюють, через що вони бояться і не йдуть до війська. Так, захищати свою країну – священний обов’язок. Коли треба взяти до рук автомат, то в цьому немає чогось надстрашного. Я спілкуюся з цивільними. Вони кажуть, що бояться того, що їх одразу кинуть у якусь “м’ясорубку”. Такого немає! Вас спочатку навчать. Ніхто не кине на передній край із автоматом, сказавши: “Штурмуй посадку!” Вас навчатимуть до того моменту, поки не побачать, що ви готові та за всіма показниками відповідаєте тому рівню, коли будете здатні виступити на лінію бойового зіткнення. Ніхто не відправлятиме в атаку із саперними лопатками чи штик-ножами, як це відбувається у росіян. Такого не буде! Людям розказують, що тут командири – якісь звірі. Чекайте, як командир може таким бути? Він – теж людина. Скільки я працюю, не можу сказати про колег нічого поганого. Тільки хороше.

– Що б ви порадили тим, хто не наважується йти воювати?

– Не боятися. Нічого надстрашного тут немає. Так, ви злякаєтеся першого пострілу та вибуху. Він – як перше кохання (всміхається. – О.М.). Ну, бахне. То що?! Зараз бахкає по всій країні. Від кількості вибухів нічого не зміниться. Тому треба не боятися, обирати наш підрозділ – 4-ту бригаду “Рубіж”, особливо артилерію, йти до нас та нищити ворога. Навчимо, покажемо, розкажемо, вдягнемо, взуємо, дамо зброю й лупитимете, щоб горіло. Ще потім й медальку за це отримаєте (посміхається. – О.М.).

– Така хороша реклама вийшла!

– Це ж моя улюблена артилерія! Моя душа! Мене навіть дружина інколи питає: “Ти взагалі кого більше любиш – мене чи артилерію?” Кажу: “Сонечко, звичайно, тебе! Але артилерію теж обожнюю” (сміється. – О.М.).

– Ворог також мобілізує населення. Очевидно, після їхніх так званих президентських виборів ці мобілізаційні заходи посиляться…

– Саме так.

– Ви на полі бою відчуваєте, що росіяни готуються до чогось масштабного?

– Це відчуття настільки стерлося, що із кожною їхньою новою хвилею якось на це вже не звертаєш особливої уваги. Їх настільки багато, що ця масштабність для нас уже не відчувається. Просто їх знищуємо. Чим більше їх знищимо, тим кращим буде “врожай”. Масштабність хіба відчувається, коли на тебе падає велика кількість боєприпасів. А особового складу, як я сказав, там дуже багато. Але їхньою утилізацією займаються професіонали (посміхається. – О.М.).

– Але у професіоналів – нестача боєприпасів.

– Є таке. Враховуючи нинішній симбіоз із безпілотниками, танками, авіацією, в принципі, для оборони боєприпасів достатньо. Не вистачає для проведення наступальних, контрнаступальних дій. Тут є проблема. Щоб наступати, потрібен ресурс. От ми очікуємо від Європи та Америки цього забезпечення. Коли нам під’їжджає необхідне, це не може не радувати серце і душу. Червона кнопка затято натискається (всміхається. – О.М.).

– Я запитую про підготовку росіян, адже й президент Володимир Зеленський заявив, що росія планує наступ на кінець травня або на початок літа. Чи ми готові до такого?

– Ми абсолютно готові до відбиття їхнього наступу! Але ж вони у росіян і зараз не закінчуються. Постійно перевіряють нашу лінію фронту: накопичили сили – спробували, потім знову так само. Ми намагаємося концентруватися, де їх найбільше, щоб не прорвали лінію фронту. Хоч неочікуваним є те, звідки вони вилізуть наступного разу.

– Також Зеленський висловив думку, що саме від цього року залежатиме формат закінчення війни. Хоч військові все частіше говорять про те, що вона затягнеться на роки. Ви, перебуваючи всередині процесу, що думаєте з цього приводу?

– росія в декілька разів більша за Україну. Це перше. Друге, кількість квадратних кілометрів окупованих територій, включаючи Крим, дуже велика. Вихід до кордонів 1991-го – це точно не кінець 2024 року. Я не знаю, що має статися, щоб росіяни пішли геть. Хіба їхній повний економічний крах та розвал росії. Можливо, ми чогось не знаємо, й вона скоро розпадеться, то ми питимемо пиво за п’ять гривень на красній площі (посміхається. – О.М.).

– Навряд можна на це сподіватися, враховуючи масштаб країни. На жаль.

– Нам варто готуватися до затяжної війни, ударів по нашій економіці, тяжких зим. Потрібно бути сильними, як ніколи, вистояти ці часи та вийти з них переможцями.

– Це мають усвідомлювати всі українці. Хоча нині в тилу можна зустріти різні думки та настрої. Припускаю, ви теж це бачите.

– Скажу одне: довіряйте тим людям, які воюють, а не лише телебаченню. Вони вас ніколи не кинуть й не образять. Менше дивіться телевізор і будьте готові, що вам доведеться боротися за своє життя, родину та дім. На жаль, така гірка правда війни. Росіяни прийшли сюди із однією метою: винищити нас під нуль. Тому я і кажу, що нам потрібно бути сильними. Тільки згуртувавшись та об’єднашись в одне ціле, як на початку повномасштабного вторгнення, матимемо результат.