Новини України

Владислав Горнодь – поліцейський-вибухотехнік, що був одним із перших, хто в складі зведених загонів поїхав розміновувати деокуповані території спочатку на Київщині, потім на Харківщині.

Але говорили ми не лише про те, які пастки розставляли російські сапери, а ще й про реабілітацію і повернення в соціум людей, які внаслідок важких поранень втратили кінцівки. Бо під час робіт на Харківщині Владислав зазнав серйозного поранення. Йому ампутували ліву ногу до коліна.

Влад вже пройшов протезування та реабілітацію. Зараз працює у системі МВС, допомагаючи постраждалим від війни та їхнім сім’ям.

Також він продовжує займатися спортом. І наприкінці минулого року він взяв участь у Чемпіонаті світу з бойового мистецтва “Комбат Самозахист ІСО”, що відбувся у Великій Британії, і завоював срібло.

– Владиславе, до початку повномасштабної війни ви працювали у вибухотехнічному відділі поліції. А чи їздили до того в зону бойових дій на Донбас?

– Були ротації в Луганську і Донецьку області співробітників вибухотехнічної служби, але це була більше така сама робота, як і на місцях. Якщо був виклик, десь знаходили вибухонебезпечний предмет, ми виїжджали й знешкоджували його. А під час повномасштабної війни наша служба спрямована більше на розмінування територій.

– У лютому й березні 2022 року, було дуже тривожно від того, що вибухові пристрої могли встановлювати навіть у тих містах, де не було бойових дій. Наприклад, у Києві було чимало блокпостів, але ми все одно боялися, що можуть просочитись якісь диверсійні групи. У вашу службу часто тоді надходили звернення?

– Так, дуже часто. І це було не тільки в Києві, це було по всій Україні. Вибухотехнічна служба працювала на максимумі.

– Ви спочатку працювали на Закарпатті. А коли поїхали розміновувати деокуповані території?

– У березні 2022 року, коли з Сумщини, Київщини, Чернігівщини почали вибивати противника, формувались зведені загони, щоб розміновувати, зачищати території.

– Добровільно записувались у ці загони чи за наказом посилали, як у відрядження?

– Посилали у відрядження, але люди самі ухвалювали рішення, хто поїде у перших загонах. Наш колектив був дуже вмотивованим. Усі розуміли, що вони роблять для своєї країни, для людей корисну роботу. Навіть була проблема, бо всі хотіли першими їхати. А хтось повинен був залишитися.

– Які міста першими побачили?

– Бучу, потім аеропорт у Гостомелі. На розмінування у нас пішло декілька місяців. Там було багато снарядів, мін, гранат.

– Вони позалишали після себе пастки?

– Так, було кілька протипіхотних мін дистанційної дії. Були протипіхотні міни ПМН-4. У Чорнобильській зоні, де ми також працювали, вони теж заміновували протипіхотними, протитанковими мінами.

Розтяжки знаходили у лісі, в будинках. Там, де укріплялись, росіяни заміновували все, що могли. А коли відступали, намагалися максимально нашкодити.

– Щоб люди, коли зайдуть у свої будинки, підірвалися?

– Так. Думаю, вони розуміли, що не тільки військові і поліція будуть заходити на звільнені території, повертатимуться додому й цивільні люди. Вони хотіли якомога більше шкоди зробити.

– Мені розповідали, що вони підкладали вибухівку навіть під чашки. Одну з таких пасток знешкодили на Київщині.

– У кожного сапера своя фантазія. Може людина так замінувати, що ніхто, окрім неї, так не замінує. Якщо гарна уява, то можна вигадати будь-яку пастку.

– З того, що ви побачили, як можете охарактеризувати рівень саперів? Це були професіонали?

– Коли якісь будівлі мінуються, це здебільшого роблять професійні сапери. А щоб ставити протитанкові, протипіхотні міни, не треба багато вчитися, поставити їх може будь-хто.

– Після Київської області де ви ще розміновували території?

– На Харківщині. Вже після контрнаступу. Там було набагато більше заміновано протипіхотними, протитанковими мінами. Багато було так званих мін-“пелюсток”. Якщо порівнювати за обсягами Київську область і Харківську, то Харківська була набагато більше замінована.

– Один із військових, який воював на Харківщині, розповідав, що наїхав на протитанкову міну, яку було сховано в асфальті. Там чи-то була вибоїна, чи вони її спеціально зробили, а потім заклали туди міну й засипали. Спрацювали вони там дуже добре. Тому що дорога мала, з його слів, ідеальний вигляд. У вас щось схоже було?

– З того, що найбільше запам’яталося на Харківщині, – це одне з полів, де в ряд було дуже багато мін, десь біля чотирьох десятків. І одну з протитанкових мін було таким методом поставлено, що її геть не було видно. А решту мін вони поставили зверху, щоб їх можна було побачити.

– Було розраховано на те, що людина йтиме і наступить на ту замасковану?

– Така міна реагує на певну вагу. Якщо людина наступить, нічого не станеться, це має бути транспорт, який на неї наїде.

Вони роблять обманки, щоб людина відволікалася. Бачить викладені міни, думає: значить, ніхто тут не заморочувався, не закопував. А одну закопали, щоб ніхто не побачив і щоб на неї наїхали.

– Лікарні, школи вони теж мінують?

– Переважно ставлять там розтяжки. Здебільшого вони намагалися максимально заміновувати будівлі управлінь СБУ, Нацполіції, щоб було важко розміновувати.

– Чому важко? Багато мін чи вони різноманітні?

– Їх багато і вони різні. Ти не знаєш, на що чекати. Тому під час війни доводиться постійно вчитися. Ми ж до цього з таким масштабом мінувань не стикалися. На превеликий жаль, доводилось вчитися на власних помилках. Багато з наших колег підривалося.

– Владиславе, ви теж підірвалися на міні. Як це сталося?

– Це було у Чугуївському районі Харківської області. Розміновували поле, де були позиції ворога. Так само зробили обманки, поставили протитанкові міни і дуже добре поставили протипіхотні. Зверху понакидали осколків, щоб не спрацював металошукач. Тому він видавав звук більше на осколки, ніж на міну. І коли я підходив до міни, то й щупом прощупував, і металошукачем теж шукав, але однак наступив лівою стопою на одну з мін. Стопа повністю відірвалась. Зразу наклали джгут і почали евакуацію. Оскільки ця місцевість була непроїзною для автомобіля, треба було добратися до машини швидкої допомоги. Несли мене близько 3 кілометрів, потім нам допоміг фермер, підвіз на тракторі. Далі були місцева лікарня, Харківський військовий шпиталь, згодом – лікарня МВС. Потім – протезування. Спочатку в Угорщині зробили тимчасовий, а через деякий час у США вже отримав постійний протез. Пройшов реабілітацію. І влітку минулого року повернувся у вибухотехнічну службу в Закарпатській області. А згодом був відряджений в МВС на посаду головного спеціаліста Управління по роботі з постраждалими та членами їхніх сімей. Це поранені, члени сімей без вісти зниклих, загиблих. Намагаюся допомагати, на своєму прикладі розповідаю, як бути в такій ситуації, як можна найшвидше реабілітуватися.

– Коли вперше їхала на Донбас, найбільшим страхом було наступити на міну. А у вас такого страху не було?

– Страх завжди має бути. Бо якщо в тебе немає страху і ти ходиш по мінних полях, тобі треба міняти професію. Щось із тобою не так.

– Скільки вам років?

– 34.

– Молодий чоловік, усе життя попереду. Про що думали, коли усвідомили, що так, як раніше вже не буде?

– Думав, як далі жити, як адаптуватись. Потім почав шукати варіанти, як найшвидше повернутися в суспільство, де пройти реабілітацію, протезування.

– Не було депресії, апатії?

– Було відчуття невідомості.

– Це було страшніше, ніж наступити?

– Так, бо не розумієш, що далі. А потім поставив перед собою мету, почав шукати різні реабілітаційні центри, центри, де роблять протезування. На етапі протезування і реабілітації почав уже нові цілі перед собою ставити. Вирішив, що далі спортом буду займатися. І не просто займатимуся, а виступатиму на змаганнях у категорії звичайних людей, щоб показати, що інвалідність починається не з втрати кінцівки, а з голови. Якщо ти вважаєш в голові, що ти – інвалід, то так воно і буде. Якщо не вважаєш, ти можеш робити те, що й інші люди. Просто тобі треба адаптуватись, інакше робити якісь речі. Але якщо ти робитимеш це інакше, результат буде той самий, що й у інших людей.

– А яким ви спортом займались до поранення?

– Змішаними єдиноборствами, вигравав чемпіонати України, Європи і світу. Вирішив і далі показувати, що вмію. Бо, на превеликий жаль, у нашому суспільстві є дискримінація щодо людей з інвалідністю. Хоч я загалом не сприймаю це “з інвалідністю”, вважаю, що це люди з підвищеними потребами. Просто цим людям треба по-іншому пристосовуватися до життя. Вони так само будуть корисними для соціуму, нічим не виділятимуться. І якщо показувати своїм прикладом, як можна адаптуватися до життя і що можна не тільки конкурувати зі звичайними людьми, а ще й перемагати на змаганнях, більше людей розумітимуть, що нічого у втраті кінцівки немає. Ніхто не робив цей вибір, так сталося, всі виконували свою роботу. Це не означає, що ми чимось гірші.

– Я вважаю, що люди, які зазнали поранення під час війни, взагалі не повинні виправдовуватися.

– Але якщо нічого не робити, нічого в соціумі не зміниться. Тому треба якомога більше показувати, як люди розвивають себе у різних сферах.

– Можете розповісти про свою методику тренувань?

– На початку все відбувалось методом спроб і помилок. Пробував робити все, що раніше. Що не вдавалося, пробував робити інакше, доки не отримував результат. Тобто, відпрацьовував техніку, удари ногами, руками. Не вдавалося – змінював підхід. Намагався менше підключати ліву ногу в якомусь технічному елементі. Потім знайшов свою “золоту середину”, коли мені все вдавалося і не було дискомфорту від того, що я роблю.

– З чого починали?

– Почав прес, спину, руки качати. З часом додавав різні вправи, де можна і ноги залучати: присідати, невеликі кроси бігати. А потім уже перейшов на відпрацювання ударів по груші, на лапах.

– По груші руками чи й ногами?

– Пробував і ногами. Просто більше підключав удар правою ногою. Зараз більше відпрацьовую бійцівську техніку. Ходжу на тренування в бійцівський зал, де є звичайні відвідувачі і люди після поранення. Всі в одній групі. Відпрацьовуємо різні техніки, так само адаптуємося.

– Можливо, варто людей, які зазнали поранення і не можуть продовжувати службу, але фізично добре підготовлені, робити інструкторами для цивільного населення?

– Це хороша ідея. Але я вважаю, що завжди має бути індивідуальний підхід. Якщо людина дістала важке поранення, але вона – хороший керівник, для чого з неї робити інструктора? Вона більше принесе користі як керівник. Зокрема й на полі бою. Тому, на мій погляд, треба давати право вибору, не повинно бути дискримінації людини через те, що вона отримала поранення. Вона має сама вирішувати, де себе бачить. Якщо вона може і хоче бути інструктором, хай буде. Якщо ж вона хоче керувати особовим складом і може, нехай буде керівником певного підрозділу.

– Тобто, людей треба повертати в соціум?

– Так. Головне – бажання людини.

– І керівництво, яке готове їм надати посаду.

– Як на мене, вони на полі бою показали, що заслуговують на те, щоб до них ставилися хоча б як до рівних. Не треба якогось кращого ставлення, головне – це ставлення як рівний до рівного.

– Наскільки важливі для такої адаптації в соціумі стипендіальні програми, які дають розвиватися далі?

– Це дуже важливо, бо людина має якусь мету, вона може себе розвивати і в іншій сфері, не лише там, де була до війни. Це відчиняє перед людиною багато дверей.

– Хлопці, які ходять із вами у бійцівський зал, чим займаються?

– Дехто служить, інші – на цивільній роботі. Всі себе знайшли.

– Ви були єдиним учасником із протезом, що виборов призове місце на Чемпіонаті світу з комбат ICO, який відбувся у Великій Британії. Ви вибороли срібло. Як вас сприймали?

– Я б сказав, більше позитивно, ніж негативно. За кордоном – у країнах Європи, Сполучених Штатах – у людей інший менталітет. Вони ставляться з повагою. Ніякого скепсису не було і ніхто не робив поблажки. Все має бути справедливо. Вони вважають, що якщо людина не просить, то не треба їй нав’язувати допомогу, робити послаблення. Бо це неправильно. Якщо людина обрала цей шлях, вона має йти до кінця, яким би не був результат.

– Вас дратують послаблення?

– Я думаю, що всіх дратують після поранення.

– Ви не проводите тренування для інших?

– Ні. До поранення тренував збірну Закарпатської області з комбат ICO. А зараз хочу своїм прикладом показувати, що життя триває. Треба просто усвідомити: як раніше – не буде. Але може бути краще, якщо старатися і працювати в певному напрямку, йти до своєї мети.

– Можете розповісти, що включає робота з постраждалими від війни і їхніми сім’ями?

– Ми намагаємся максимально входити в потреби наших героїв, військових і членів їхніх сімей, допомагаємо в будь-яких питаннях. Від оформлення різних документів, пільг до направлення їх на подальшу реабілітацію. У нас підписано меморандуми про співпрацю з різними благодійними фондами, з Державною службою зайнятості.

Розробили різні пам’ятки, щоб люди знали, що їм робити. Де потрібен наш супровід, супроводжуємо.

Ми маємо зробити так, щоб під час того, як людина лікується, все необхідне було вже зроблено (УБД, акти розслідування і т.д.).

Якщо комусь із їхніх рідних потрібна допомога, представники наших секторів на місцях намагаються вирішувати ці питання.

– Це юридичний супровід?

– Більше соціальний.

– Писала про одного з військовослужбовців Нацгвардії, який загинув на “Азовсталі”. У нього залишилися мама, дружина і маленька донька. Вони жили у Маріуполі, звісно, там усе втратили, вимушені були як біженці їхати за кордон. Все, що має його сім’я, – довідку про те, що він загинув. У них немає коштів, щоб винаймати житло, тому вони не можуть повернутися. От як можна допомогти такій родині, на що вони можуть розраховувати?

– Така родина отримає все, що належить за законом. Якщо загинув військовослужбовець, член його родини отримує 15 млн грн. І якщо з цим є проблеми, ми намагаємося максимально їх розв’язувати. Комунікуємо з їхніми підрозділами. На рівні міністерства це питання тримаємо до тієї миті, поки воно не вирішиться. Ніхто нікого не залишає сам на сам із їхніми проблемами.

– Є заборгованості у цих виплатах, якась черговість?

– Ми безпосередньо фінансами не займаємось. Якщо є проблеми, пишемо листи на відповідні підрозділи, і поки це питання не вирішиться повністю, воно у нас на контролі.

– Поверненням у соціум допомагаєте людям, які дістали поранення, втратили кінцівки?

– Так, працевлаштуванням. Пропонуємо їм роботу в системі МВС. Якщо вони далі хочуть проходити службу, є певний перелік посад. У прикордонників, Нацгвардії, ДСНС, на яких можна працювати після поранення.

– Багато людей звертається?

– Ні, здебільшого ми самі їх обдзвонюємо, пропонуємо. Ініціатива йде від нас.

– Як реагують?

– Всяк буває. Дехто хоче працювати, хоче служити далі. Дехто каже, що він ще не готовий до роботи. Є люди, які відмовляються, кажуть, що вони себе вже знайшли у цивільному житті й не потребують допомоги в працевлаштуванні.

– А трапляється, що для спілкування з людиною потрібна допомога психологів?

– Такі випадки є, але їх насправді мало. Як показує практика, люди сильні духом.

– Владиславе, а у вас до повномасштабної війни була якась така глобальна мрія?

– Глобальної не було, була регіональна (посміхається, – авт.). Я вже казав, що після роботи тренував збірну з комбат ICO, і в мене була мрія – виховати найбільше чемпіонів світу з Закарпатської області.

Але наразі моє місце тут, треба якомога більше допомогти, чим можу. А там час покаже, що буде далі.