Новини України

Блискуча операція Сил оборони України в Курській області РФ поповнила обмінний фонд рекордною кількістю полонених. Переважно – молодих строковиків. УНІАН вдалося поспілкуватися з деякими з них.

“Ми боялися. Одна думка була – врятувати своє життя”, – так двадцятирічні солдати-строковики розповідають про свої “враження” десятиденної давності, коли Сили оборони України прорвали кордон у Курській області РФ.

Більшості з них не більше двадцяти. Ні життя, ні пороху не “нюхали”. Наймолодшому – Павлу з Сиктивкара – дев’ятнадцять. Каже, що зустрів наступ української армії на позиції в п’ятистах метрах від кордону. Що командування знало про прийдешній наступ ще за день до, “але нічого не зробили”.

“Я нічого не бачив, тому що я під землею був. Там під землею весь бліндаж уже у вогні й диму. А так ще дрони літали, стріляли…”, – розповідає він.

Павло вважає, що в полон потрапив “через дурість командування: неправильну установку дали”: “Командир дав команду піти в лісопосадку. Мене поранили. Я прийшов до тями, тому що ЗСУшник мене розбудив, привів до тями”.

До цього, за його словами, брати участь у бойових діях не доводилося: “Досі сподіваюся, що це сон. Буде, що розповісти вдома”.

“Ніхто не попереджав, що доведеться воювати і доведеться тікати”

Усі співрозмовники УНІАН із числа полонених російських строковиків розповідають, що вірили: все буде добре.

“У командуванні говорили, що до нас іде допомога. Що евакуація строковиків іде. А ніякої евакуації так і не було… Ми не знали, як діяти, що правильно робити. Вступати в бій було самогубством: строковики, які жодним чином не підготовлені, – проти досвідчених бійців, які не перший рік воюють… Усі були в шоці. Страх був страшніший за невідомість. У нас одна думка була: життя врятувати своє. І це – головне”.

“У принципі, ніхто не очікував, що всіх нас візьмуть у полон… Напевно, прям, ось, що буде якийсь наступ, що нам доведеться тікати – ніхто про це не думав”, – розповідає УНІАН солдат-строковик на прізвище Гімалетдінов.

Йому – двадцять. Каже, що почувається обдуреним, бо ніхто не попереджав, що доведеться воювати і доведеться тікати. За його словами, командування не готувало жодних варіантів відступу. Тому зі свого опорного пункту строковики йшли до лісу “просто пішки”: “Нам сказали, щоб ми збирали речі і бігли в ліс. Звідти вже ми 8 числа о 3-4 годині ночі дійшли до іншого опорника. І о 3 годині дня нас уже взяли в полон… Ми не розраховували, що все так вийде”.

Гімалетдінов вважає, що після обміну житиме мирним життям, як до армії. А на запитання, що робитиме, якщо доведеться ще дослужити строкову службу й отримає наказ наступати на Україну, відповідає: “Не знаю. Ще про це не думав… Напевно, доведеться дослужити”.

“Ми не воювали. Просто стояли на опорниках за 3-4 км від кордону”, – розповідає двадцятирічний строковик із Татарстану Сергій Коробов.

В армії – тридцять днів після призову. Каже, що не очікував потрапити на кордон: “Думав, що строковики не служать на кордоні. Що служать десь усередині Росії, десь у полках сидять”. Нібито тому навіть мамі не розповідав, де перебуває: “Я їй точні адреси і дислокації не говорив. Просто говорив те, що я в Брянській області перебуваю”.

За його словами, коли українські війська почали наступ, було дуже страшно: “Не знали, що чекати, що розуміти. Нічого не розуміли. Чекали просто наказу, що скажуть. У нас два дні було, щоб прийняти рішення. Командування мовчало. І, ось, в останній день, коли вже, можна сказати, було пізно, дали команду відступати, йти в ліс”.

А тепер упевнений, що строковиків потрібно терміново міняти: “Ми, по суті, не повинні були тут перебувати. Ми не воювали, не стріляли жодного разу… По суті, війни не повинно бути. Ніякої”.

“Війна – це коли мої бабуся з дідусем воювали. Я не був на війні”

Дехто був настільки заляканий пропагандою, що готовий був покінчити життя самогубством, аби не потрапити в полон до українців. Один із них – рядовий Федір із Санкт-Петербурга.

“Ми боялися, думали, що все, полон… Ми боялися здатися в полон. Ми не знали, що буде тут. Я просто дістав гранату, а мій товариш сказав: “Давай”. Ми обнялися, просто кинули її на землю. Сказали один одному теплі слова останні – все”, – розповів він УНІАН.

Утім, обидва вижили, отримали лише осколкові поранення від гранати, що вибухнула.

Російські військовополонені в камері в одній з українських в’язниць / фото Ратинський В’ячеслав

“З урахуванням того, як це в реальності відбувається зараз, я можу сказати вам тільки спасибі. За те, що врятували моє життя, вилікували, і даєте шанс стати на ноги. Після чого я зможу, завдяки вам, повернутися до себе в країну”, – каже рядовий.

Цікаво, що до армії Федір вивчав юриспруденцію, і в розмові з УНІАН усіляко уникав називати війну війною: “Будь-який прояв агресії є неприпустимим, якщо в цьому разі страждатимуть ваше мирне населення, ваші діти, люди похилого віку, ваша історія, культурна спадщина тощо. Він неприпустимий”.

На пряме запитання: це СВО чи війна? Знову виляв: “Для мене війна – це коли мої бабуся з дідусем воювали. Ось це війна… Я не був на війні. Я не знаю, що таке СВО, тому я не можу сказати, що це таке… Я на кордоні стояв. Я не воював”.

За його словами, не піти в армію, відмовитися служити, він не міг, оскільки “мені це потрібно було, все це було пов’язано з моєю професією”. При цьому новини не читав, а коли “все це почалося”, розумів, що “буде щось нехороше”.

“Чекали піхоту, а не танкові колони”

Серед співрозмовників УНІАН виявилися не тільки солдати строкової служби російської армії. Наприклад, поранений у стегно Сергій – контрактник із Новосибірської області РФ.

“Я взагалі мав проходити службу в Южно-Сахалінську, а не тут. Теж на кордоні. А опинився в Мурманську. Військкомат сюди відправив. Усе якось… Вони там свої, я не знаю, політичні та військові теми. Нас із Мурманська привезли, як на кордон. Не попереджаючи, що якийсь бій буде… Я навіть не встиг постріляти зараз. У мене як автомат був чищений. Навіть патрона в патроннику не було”, – каже він.

Спогади Сергія від наступу українських військ доволі мізерні: “Бомбардування. Просто бомбардування почалося. Артилерія, танки почали бомбити. Не вилізеш узагалі… Контузії… Усе, в полон взяли”.

За словами ще одного нестроковика, 39-річного офіцера прикордонної служби зі Пскова, їхнім основним завданням було “прикриття державного кордону”. І ніхто не попереджав про “такого масштабу наступ”: “Це було повною несподіванкою”.

У розмові з УНІАН прикордонник запевняв, що тільки місяць як був відряджений до Курська. Ба більше, раніше ніколи не брав участі в бойових діях – не має ані відповідної підготовки, ані досвіду. Мовляв, займався “повністю кабінетною діяльністю”, до війни ставиться негативно, а про СВО нічого не може відповісти, бо “це справа політиків, я в політику не лізу – не годиться ні за посадою, ні за роботою, ні за людськими інтересами”.

Інший офіцер-прикордонник – уже з Курська. 32-річний чоловік у розмові з УНІАН зізнається, що 7 серпня надійшло завдання обороняти кордони: “Відправили як резерв. Опинився на передовій майже”.

За його словами, наступ української армії став повною несподіванкою.

“Просто, щоб ви розуміли, нас відправили тільки з автоматами і парою гранатометів. Сказали, у кожну точку доступу треба висаджуватися і далі вже діяти за ситуацією… Чекали на піхоту, начебто звичайний візит на територію в 5-10 осіб. Всякі диверсійні дії… Але ніхто не очікував танкової колони”, – розповів він.

Полонений з “Ахмата”

Ще один цікавий персонаж, з яким вдалося поспілкуватися УНІАН, – 22-річний мобілізований із Грозного (Чечня) Акраман Масхабов. Незважаючи на те, що російська пропаганда продовжує розповідати нісенітниці про подвиги чеченського батальйону “Ахмат”, його бійці теж опинилися в полоні в українців.

За словами Акрамана, єдине завдання було – охороняти кордон. І де під час прориву української армії був “хвалений” спецназ, який, за ідеєю, мав підтримати інших “ахматівців”, він не знає.

Каже, служити не дуже подобалося, в цивільному житті було добре. А війна – це погано. Але при цьому, доводиться йти служити: “Ми нічого з цим вдіяти не можемо… Мене мобілізували, мене не питали, хочеш ти чи ні, вибору не давали, я добровільно теж не приходив”.

Акраман Масхабов переконаний, що війна закінчиться до кінця року: “З чуток усі кажуть, що у 2024 році закінчиться”. Ці ж чутки змушували вірити, що в полоні “будуть різати, вбивати”.

“Офіційно ніхто цього не говорив. Просто чутки”, – каже він.

Акраман вважає, що правильно зробив, здавшись у полон. Тут, замість очікуваних жахів, нормальне ставлення: давали курити, пити, годували, не ображали. Але, крім цього, схоже, поступово приходить прояснення свідомості: “Ми не думали, що тут це. Наприклад, був приліт по дитячому садку, по мирних жителях. Я не думав, що наші по мирних жителях стріляють. По телевізору я такого не бачив”.ф