Мій співрозмовник — актор театру і кіно. Свого часу багато знімався у серіалах, нині ж в основному грає в антрепризі. У багатьох виставах зі своєю дружиною — народною артисткою України Ольгою Сумською. Причому доволі часто їхні гастрольні маршрути пролягають у містах, які сьогодні активно атакує ворог…
— Під час недавньої поїздки ми виступали в Дніпрі, Кам’янському й Кривому Розі, — каже “Експресу” 61-річний Віталій Борисюк. — В останньому місті жили в тому готелі, який оце розбили. На жаль. Майже завжди зупинялись у ньому, бо мама однієї з наших актрис працювала там адміністраторкою. Слава Богу, все обійшлося, вона жива й здорова… Знаєте, під час вистав часто трапляються повітряні тривоги. Якось я навіть сказав зі сцени: “Ті МіГи уже дістали!” Глядачі зустріли оплесками.
— Цікаво, які вистави ви граєте: це драми, трагедії чи, може, комедії?
— Комедії. “За двома зайцями”, “Дорослі забави”, “Повернення блудного батька”, “Брешемо чисту правду”… Якісь серйозні речі люди сьогодні не сприймають. Їм хочеться відпочити після того всього, що вони бачать по телевізору й читають у новинах. Бодай на деякий час відволіктися від негативу. До слова, така ж ситуація і серед військових.
У нас було багато концертів і в шпиталях, і на передовій. Хлопці не раз казали: “Тільки не співайте про війну. Краще про кохання чи ще там щось”. А після виступу підходили та дякували. Мовляв, добре, що ви приїхали. За ту годину, що тривав концерт, ми зарядились бадьорістю й енергією. Тому такі поїздки — дуже важлива справа.
— Не менш важлива справа — підтримка армії автомобілями, дронами та іншою технікою. Ви долучаєтесь до таких акцій?
— Так. У нас був благодійний концерт у Празі, а перед тим — в Яремчі. На останньому зібрали гроші на автівку, її одразу викупили і хлопці повезли на фронт. Крім того, ми передавали “мавіки”, тепловізор (це прилад нічного бачення) та інші речі. На виставах теж збираємо кошти: ставимо скриньку та просимо робити донати. Причому щоразу це відбувається цільово — на таку-то бригаду або такий-то підрозділ, про що пишемо у соцмережах.
Наші військові постійно потребують допомоги. Там не вистачає дронів, там — систем РЕБ, там — ще чогось. Адже під час бойових дій дуже багато техніки знищують, тому її регулярно треба оновлювати. Формують і нові підрозділи, яким також багато чого бракує. До слова, нині в ЗСУ служить один з акторів, який грав у нашій виставі “За двома зайцями”. Він пройшов вишкіл в Англії, після чого був скерований під Херсон. Тепер ось збираємо дещо для його штурмової бригади.
— Ваша 21-річна донька сьогодні також виходить на сцену. Здається, разом із зірковою мамою?
— Так. Аня закінчила минулого року театральний виш і Оля одразу ввела її у три проєкти. За два місяці донька зіграла 50 вистав! Після чого призналась: “Якби нас не муштрували в інституті, я б цього не витримала”. (Усміхається). Втім, справжнім актором ти стаєш не в стінах навчального закладу, а вже в театрі. Коли дивишся, як працюють старші, досвідчені колеги, й тягнешся до їхнього рівня. Тим більше, якщо граєш з рідною мамою…. Це — велике щастя.
— Щоб жити і працювати у такому жорсткому режимі, мабуть, треба мати добру фізичну форму. Як ви її підтримуєте?
— Ми всі дружимо зі спортом. І Аня, і Оля ходять у тренажерний зал. Донька дуже серйозно взялася за свою фігуру, тому стежить і за харчуванням. Я теж постійно, тричі на тиждень, їжджу в інститут фізкультури, у зал боксу, де тренуюсь із хлопцями. Займаюсь також самостійно, а ще — їжджу на ровері, кручу педалі. (Сміється). Оце повернувся з чергового заняття. Сиджу зараз у машині й спілкуюся телефоном з вами.
— А чому не квапитеся додому?
— У нас відключили світло. Не хочеться третій раз за сьогодні підніматися пішки на 14 поверх, тому я чекаю. (Усміхається). Тепер у нас шість годин може не бути струму. Довелося придбати в квартиру інвертор, велику батарею і ще одну зарядку — в студію. Виклали за ті прилади більше грошей, ніж платили 15 років за електрику. Ну, що поробиш, коли ворог — мерзота, й обстрілює нашу інфраструктуру. Якраз після останніх “прильотів” ситуація знову ускладнилась.
— Оскільки ви живете у багатоповерхівці, напевно, спостерігаєте все це буквально за своїми вікнами?
— Ви навіть не уявляєте (і не треба вам уявляти), що тут коїлося, коли обстрілювали “Охматдит”. Літали ракети й так лупашило! Я повідчиняв усі вікна, аби вибухова хвиля їх не винесла. Від тієї канонади перелякані Оля і Аня бігали квартирою. Це реально було страшно… Знаєте, на початку повномасштабної війни ми декілька разів на день пішки спускалися з собаками і торбами в паркінг. Тепер же іноді все відбувається так швидко, що поки зберешся — уже відбій.
Comments (0)