Залишився тиждень.
Емоційний фон поганий. Здається, що хороших новин немає, і попереду неминуча катастрофа. Нюанс у тому, що катастрофа – це лише один із варіантів, і вона – “минуща”. Хоч як парадоксально, але українське суспільство і держава останніми роками – практично чемпіони світу з минання катастроф (частину з яких нами ж і створено).
Якщо трохи озирнутися, то траєкторія така.
1. Усі зусилля Кремля у 2024 р. були спрямовані на те, щоб після 6 листопада для України залишався тільки один сценарій – жахливий.
Беззастережна капітуляція, величезні територіальні втрати, знищення суверенітету, тимчасове збереження декоративної державності або взагалі без такої.
Навесні 2024 р. Кремль обирав варіанти кампанії до кінця року. Найсмачніший варіант – обвал Харкова. А також рух за кількома напрямками на Донбасі.
На секунду уявіть, що у РФ вийшло б обвалити Харків. Де був би зараз фронт? Що б ми зараз обговорювали? З якими картами Путін виходив би на саміт БРІКС? У яких рамках був би змушений діяти новий лідер США, не кажучи вже про ЄС, Німеччину, Італію. І т.д.
Харків двічі крупно обламав задуми Путіна.
Взимку-навесні 2022 – коли не здався.
У травні 2024 – коли (завдяки підтримці всієї країни) не здригнувся і не посипався.
У підсумку у РФ залишився один варіант – тиснути на Донбасі. Українська армія і громадяни позбавили його вибору, залишивши неоптимальний шлях.
2. Через 8 місяців (після Авдіївки) в “активі” у Путіна руїни Вугледара і кількох десятків інших (не)населених пунктів, вихід до Оскола (який ще треба конвертувати в більший успіх), “пропущений” у Курській області, кілька десятків болючих “пропущених” у різних регіонах РФ, флот, який ховається в Чорному морі. Такий собі тріумф.
У перспективі на зиму для росіян – створення умов для операції із захоплення Слов’янсько-Краматорської агломерації (рух із півночі на південь уздовж Оскола). І кривава м’ясорубка на півроку, навіть за умови гальмування допомоги заходу. І навпаки. Людина, яка буде сидіти на кранику з допомогою, може перетворити завдання для росіян на самовбивчо-нездійсненне.
Разом. Жодне з великих завдань Кремля навесні-влітку-до виборів не вирішене. Жодних підстав для виконання червневого ультиматуму немає (а викочувався він “на виріст” до осені).
Це означає, що крім російського сценарію “ультиматум-катастрофа” на столі є сценарій зустрічних ультиматумів і перетворення їх на компроміс.
Після 6 листопада почнеться боротьба за “модальність” компромісу. Буде він ближчим до російського ультиматуму (тобто, “компроміс за рахунок жертви агресії”) чи більш-менш збалансований – залежить від того, чи не розвалимося ми в процесі внаслідок дикого психологічного тиску з усіх боків.
Також на процес вплине характер підбиття підсумків голосування у США, (не)визнання результатів одним із лідерів. Зависання на кілька місяців – це можливість для РФ придумати ще якісь гидоти, на які просто нікому буде реагувати.
3. У ширшій рамці за метушнею Путіна наочно проявилася потужна фігура Китаю. Події в Грузії, бродіння серед окремих недочленів ЄС і НАТО, підстрибування північних корейців – це маркери (можливої) перемоги Китаю в справі реалізації його стратегічних задумів щодо встановлення “безполюсного” світу.
Якщо грубо не вгамувати Путіна, зупинити китайський каток і перевести його в якийсь режим конкуренції-співіснування не вийде…
А жодних засобів від російської хвороби, крім України, у “вільного світу” немає. Російська опозиція, навіть за умови наявності там окремих достойних людей, на голову перевершила навіть нас у справі взаємопоборювання.
Ми вкрай залежні від західної підтримки, тому слово “суб’єктність” доводиться брати в лапки. Однак Україна безумовно є важливою бойовою одиницею, втрата якої (а дестабілізація і розвал – це втрата бойової одиниці) не відповідає інтересам демократій.
Що зараз треба, крім підтримки фронту – це морально готуватися до настання ясності. Коли з усіх боків туман невизначеності, можна жити в ілюзіях.
Comments (0)