Як цивільні долучаються до розмінування. У минулому — будівельник і майстриня манікюру, тепер — демінери.
Віталій стає на коліна, схиляється до землі й повільно рухає долонею в траві. Його погляд сконцентрований. Вдивляється в кожну травинку: чи там, бува, не притаїлася смерть. Він знає, що вона може чатувати будь-де.
«У мене багато друзів військових. Деякі з них уже підривалися на мінах. Хтось втратив кінцівки, дехто загинув. Це теж повпливало на те, що я пішов у гуманітарне розмінування», — ділиться чоловік.
Він рухається буквально сантиметр за сантиметром. Його невеличка огороджена ділянка в одному з деокупованих сіл Харківщини видається краплиною на тлі безкраїх порослих полів: колись засіяних збіжжям, а нині — мінами, що ховаються в сухому бур’яні.
За день один розмінувальник вручну обстежує близько 20 квадратних метрів землі — розміром із простору кімнату. Лиш на власні очі побачивши, яким насправді кропітким є цей процес, усвідомлюєш, що прогнози про не одне століття для очищення України — не фантастика, а, найімовірніше, сумна реальність. Надто коли катастрофічно бракує фахівців.
Чому цивільні долучаються до гуманітарного розмінування, чи складно пройти навчання та чим демінер відрізняється від сапера — hromadske розповіли ті, для кого пошук мін став не просто новою роботою, а й новим покликанням.
«Віталіку, камон, треба робити щось корисне»
Віталію Варнавському — 34 роки. Він корінний харків’янин. Донедавна працював як будівельник. Разом із батьком зводили будинки «з нуля». Доки і їхні об’єкти, і власне житло не опинились на лінії вогню.
«Праворуч дім розбитий, ліворуч було пряме влучання. До нас, дякувати Богу, не долетіло», — розповідає чоловік про їхній заміський будинок у прикордонному Золочівському районі. Пощастило і з квартирою на Салтівці: вона вціліла, хоч помешкання й розташоване в найбільш поруйнованому районі Харкова.
Працювати, ясна річ, стало неможливо. З цією війною якийсь час я взагалі не міг себе знайти… А потім сказав собі: «Ні, Віталіку, камон, ти не можеш просто сидіти склавши руки. Треба робити щось корисне».Віталій Варнавський, розмінувальник
Одного разу він натрапив на вакансію в міжнародній організації The Halo Trust. Вона опікується гуманітарним розмінуванням українських земель уже 9-й рік поспіль. Шукали демінерів — Віталій відгукнувся. Пройшов відбір, далі навчання, іспит. Уже за місяць Віталій уперше вийшов в поле.
Аби стати розмінувальником, специфічних навичок не треба. По суті, робота полягає лиш у пошуку вибухонебезпечних предметів. А діставати їх і знешкоджувати — це вже робота саперів. Підготовка останніх трохи ґрунтовніша: на сапера потрібно вчитись близько двох місяців.
Головний виклик у роботі демінерів — від них потрібна неабияка витривалість. Розмінувальники мусять працювати й у спеку, і в холод, і в дощ, і в сніг. Утім, зусилля того варті, певен Віталій.
«Це фізично важка робота, іноді втомлює. Але зранку встаєш і їдеш з новими силами. Надихає те, що ти робиш важливу справу. Сантиметр за сантиметром, але ти розміновуєш землю. І гріє думка, що потім тут люди будуть щось вирощувати, а може, хтось щось собі побудує…»
«Жаби» на 30-метрових розтяжках
Ми у Граковому — одному із найбільш зруйнованих і замінованих селищ Харківщини. За пів року окупації та бойових дій тут не лишилося вцілілих будинків. Обабіч дороги до мінного поля пусткою стоять руїни хат. Деякі, здається, ще трохи — і поглине трава.
На місці проводять інструктаж — прохід дозволено лише в спорядженні: захисному жилеті й протиуламковому візорі. Ні кроку вбік. Безпечний прохід позначений дерев’яними кілками з біло-червоною фарбою. За ними — смертельна небезпека.
Тут, де ми пройшли, у будинках прямо на воротах стояли гранати на розтяжках. Вони б спрацювали, щойно люди повернулися б і відчинили ці ворота. Самі будинки ми поки не обстежуємо. Зараз у пріоритеті — сільськогосподарські поля, на які чекають фермери, а також місця, де може ходити найбільше людей.Ілля Сазонов, керівник групи розмінування у Граковому
Найчастіші знахідки — протипіхотні й протитранспортні міни, розтяжки та нерозірвані боєприпаси. Нерозірвані боєприпаси бодай відносно швидко впадають в око. А от іншу смертоносну вибухівку ненавченій людині помітити вкрай важко.
Демінери під час ретельного обстеження ділянки звертають увагу на темно-зелену протипіхотну міну, повністю всаджену в землю й уже порослу травою. А потім і на гранату, до якої від маленького кілочка поруч тягнеться тоненький дріт — це один із видів розтяжки. Я ж зуміла їх розгледіти, лиш коли мені вже вказали на них пальцем.
Розтяжка зазвичай сягає 30 метрів, з установленою міною посередині. Найчастіше окупанти ставили тут так звані «жаби». Під час спрацювання така міна підстрибує до метра — 2400 уламків розлітаються вусібіч, не лишаючи нічого живого в радіусі трьох десятків метрів.
Розмінувальники зізнаються: місцевих жителів таблички «Стоп міни» зупиняють не завжди. Часто цивільні тут підриваються. Зокрема, на «пелюстках», якими досі всипаний центр села. Мінування тут настільки щільне, що роботі демінерів не видно кінця-краю. Працюють розмінувальники на трьох ділянках уже рік, і, аби їх пройти повністю, потрібно ще щонайменше стільки ж. Загалом ділянок, які потребують очищення в цьому селі, — 23. Загальною площею майже 1,5 мільйона квадратних метрів.
«Це так повільно, бо ми кожен сигнал металодетектора розглядаємо як пряму загрозу. Ми не знаємо, що там: звичайний гвинт чи міна», — пояснює, не підіймаючи очей від землі, демінер Віталій.
Ми працюємо так: спочатку шукаємо розтяжки за допомогою руки та щупа; потім перевіряємо детектором; потім зрізаємо рослинність. Просуваємось вперед по 30 сантиметрів.Віталій Варнавський, розмінувальник
У групі Віталія на цій ділянці — 8 демінерів. Кожен один від одного на безпечній відстані щонайменше в 50 метрів. «Особиста безпека понад усе», — додає чоловік. Він наголошує: вони займаються саме гуманітарним розмінуванням. Військовим і оперативним опікуються сапери Збройних сил, Служби надзвичайних ситуацій або Національної поліції. Гуманітарне розмінування різниться саме таким поступовим і «вдумливим» підходом до очищення великих масивів території. Фактично ним нині займаються міжнародні неприбуткові та деякі вітчизняні комерційні організації.
Як рибалка радіє, коли впіймав якусь рибку, так і я — коли знайшов міну чи інший вибухонебезпечний предмет. Тільки це не просто приносить задоволення, а ще й врятує не одне людське життя і здоров’я.Віталій Варнавський, розмінувальник
З майстрині манікюру — в операторки робоката
На ділянці в сусідньому селищі стоїть гул, ніби від трактора. Там працює насправді вдесятеро менша машина — робокат. Він зрізає рослинність, чим значно пришвидшує розмінування. Ним дистанційно керує тендітна дівчина. Вона показує мені пульт управління: «Ось треба виставити, як працюватиме робочий орган; а тут регулювання, швидкість, передачі, вентилятор…»
Уважно слухаю, а собі тихо дивуюсь. Адже знаю: до цього дівчина працювала майстринею манікюру та й близько не мала справи із технікою.
Валерії Котенко — 23 роки. Вона родом із Краматорська на Донеччині. Уже 2 роки як із сім’єю перебралася на Київщину. І вирішила кардинально змінити діяльність.
Не можу сказати, що від початку в мене була висока мотивація. Я банально шукала роботу. Але відколи спробувала — тоді з’явились і справжня мотивація, і взагалі усвідомлення цієї місії.Валерія Котенко, розмінувальниця
У міжнародній демінерській організації Halo Trust уже працювали знайомі Валерії. Дівчина зацікавилась їхнім досвідом, а відтак вирішила і сама спробувати. Швидко опанувала базовий курс як розмінувальниця, а потім ще і як парамедикиня. Зізнається: сама від себе не очікувала, що її так це захопить. Не спинило й те, що працювати випало на Харківщині. Тож 10 днів вона у відрядженні, чоловік до цього поставився з розумінням.
«Він і раніше знав про цю організацію, бо там працював близький друг. Він сказав: “Якщо хочеш — спробуй”. Але насправді він не думав, що я це зможу та залишуся тут працювати», — сміється Валерія. Запевняє: «За рік до відряджень уже звикли, нам нормально».
Найбільше така зміна роботи шокувала маму Валерії. Проте розмінувальниця її заспокоювала: робота безпечна. З часом і мама змирилася з новою професією доньки. А невдовзі і її син вирішив стати демінером. Валерія згадує: загітувала брата, він пішов одразу на наступний курс. До цього ж Олег працював токарем. Нині вже рік як розміновує поля на Чернігівщині, поки сестра — на Харківщині.
«Мама дуже переживала. Казала: “Давайте обережно там, нікуди не лізьте”. Спочатку я теж хвилювався за сестру — дівчина, а пішла на таку роботу. Зараз дивлюсь: тут деякі дівчата працюють краще за хлопців», — ділиться брат Валерії.
Якось під час роботи в полі дівчина вперше побачила незвичну машину — робокат. Спочатку спостерігала збоку, а далі стала підходити на перерві й розпитувати, як він працює. Зокрема, чи можуть на ньому працювати дівчата. Коли ж Валерія сказала керівництву, що хоче вчитися на операторку, її теж попервах відмовляли.
Казали, що це важко. Мовляв, це не робота для дівчини, щоб тягати щит і каністри по 20 кілограмів. Але я була наполегливою. Питала й просила місяці два. Потім мене таки записали на курс. З п’яти людей я була одна дівчина. Як виявилось, мені подобається працювати з технікою.Валерія Котенко, розмінувальниця
Уранці розмінувальниця разом з групою приїжджає на ділянку. Там оглядає робокат, перевіряє рівні мастил, підганяє техніку на місце й виставляє спеціальний захисний броньований щит, за яким і працює. Керування дистанційне — за допомогою пульта й окулярів віртуальної реальності. На самій машині розташовані дві камери. Керівник групи стежить за процесом через планшет.
Ручного розмінування робокат не заміняє: після нього ділянку все одно проходять демінери. Але тим, що він скошує траву і знімає загрозу розтяжок, у разі чого приймаючи підрив на себе, уже пришвидшує роботу в десятки разів.
«Ми робимо це для самих себе»
Наші співрозмовники уже не бачать себе в попередніх цивільних професіях. Кажуть: розмінування — це на роки.
Манікюр, здається, був у якомусь минулому житті. Зараз він взагалі мене ніяк не цікавить. Саме на цей час я бачу себе в розмінуванні. Працюю ось уже майже рік, але втоми немає. Навпаки — це не просто робота, це відчуття, що ти робиш щось важливе. Для безпеки, для самих себе ми й робимо те, що ми робимо.Валерія Котенко, розмінувальниця
Схожої думки й колишній будівельник Віталій: «Час покаже, але поки мені не до цього. Ми всі, на жаль, зараз живемо, як на вулкані». Нині він має мету — дорости до керівника групи розмінування.
Чоловік запевняє, що долучитися до цієї справи може кожен. Серед демінерів є і колишні офісні працівники, і викладачі, і поліціянти. Більшість — з місцевих. Хоча дехто, як Валерія, їздить у відрядження з інших регіонів. Їхня «вахта» — 10 днів, потім 4 дні відпочинку.
Віталій нарікає, що розмінування потребує більшої кількості спеціалістів: «Зараз продовжується набір, але людей усе ще не вистачає. Буває, не всі проходять іспити, бо це не кожному підходить».
Нам потрібні люди. Площі великі, полів дуже багато. Тож усім охочим слід бодай спробувати. Треба робити якусь корисну справу. Я все пройшов сам і можу запевнити: це безпечно.
Віталій Варнавський, розмінувальник
Comments (0)