Новини України

Боєць ЗСУ Павло Аркатов ексклюзивно для СтопКору розповів про відновлення після поранення та реалії протезування в Україні.

Важке поранення і ампутація – не вирок. Попри втрату кінцівок, після протезування демоблізовані бійці продовжують жити повноцінним життям, водити авто і навіть працювати за фахом, тримаючи вже економічний фронт. У чому вони знаходять для себе мотивацію, як проходить фізичне й психологічне відновлення та які реалії життя після армії з біонічним протезом? Про ці та інші аспекти військового життя редакція СтопКору ексклюзивно поспілкувалась із воїном 46-ї ОАеМБр Павлом Аркатовим (позивний – Турист).

Реабілітація та протезування бійця 46-ї окремої аеромобільної бригади ЗСУ Павла Аркатова стала можливою завдяки допомозі небайдужим представникам активної громадськості, зокрема, ГО “Фундація Течія” Олега Крота.

Ця організація започаткувала власну ініціативу підтримки поранених бійців і цивільних осіб, які потребують протезування. В рамках даної програми організація співпрацює з центрами протезування, ортезування та відновлення постраждалих від російської агресії.

– Розкажіть, будь ласка, де і як ви зустріли 24 лютого 2022 року? Відколи ви служите в ЗСУ і з чого почалася ваша історія як воїна?

Початок повномасштабного вторгнення я зустрів вдома. О п’ятій ранку мене розбудила сестра, яка мешкає неподалік від полігону, і сказала, що почалась війна. Спершу я навіть не повірив. Потім мені стали писати друзі, ми зустрілись і почали думати, як діяти. З міста ніхто не поїхав, усі залишились.

До військкомату вперше я пішов 27 лютого, це була субота. Мене внесли у списки і пообіцяли передзвонити. Я чекав на дзвінок, але ніхто не телефонував.

Наступного разу до ТЦК я пішов теж з власної ініціативи, у листопаді 2022-го. З 3-го грудня я вже був на навчанні, а у січні 20203-го мене направили до певної військової частини. Так я потрапив до 46-ї окремої аеромобільної бригади. Служба в цьому підрозділі мені сподобалась. Все є, з забезпеченням усе добре.

– За можливості, розкажіть більше про ваш підрозділ.

Перший мій особистий вихід (на бойову позицію – ред.) був під Соледаром на Донеччині. Там я теж був поранений 30 січня, це було уламкове поранення в ніс. Але тоді все швидко загоїлось – у Краматорську хірург дуже добре все зробив, і вже 16 лютого ми знову поїхали на позицію.

Багато було різних ситуацій – як гарних, так і не дуже. Але не хочу говорити про погане, проблеми армії і так усім відомі. З гарного – хлопці всі потужні, сильно вмотивовані, налаштовані патріотично. В усьому допомагали одне одному.

– Чи можете розповісти, за яких обставин отримали важке поранення?

Це сталось, коли ми пішли на штурм біля села Роботине у Запорізькій області. Це був мій перший вихід на штурм. До цього ми перебували в обороні. Для мене все тривало недовго – пів дня, а потім прилетіла міна.

Мене ушпиталили. Ампутацію мені провели в Оріхові. Потім була лікарня в Запоріжжі, потім у Дніпрі. Спочатку мене хотіли відправити до Вінниці на лікування й реабілітацію. Але зрештою залишився у Дніпрі, мені допомагали родичі.

– Як відбувався процес протезування, хто надавав найбільшу підтримку – моральну, психологічну, організаційну, фінансову?

Коли справа дійшла до протезування, я поїхав до нашої соцслужби, щоб встати у чергу на державну програму. Тоді я зіштовхнувся з бюрократією і корупцією. У мене взяли всі дані, і потім співробітниця соцслужби питає: а ви визначились, де будете протезуватись? І підсовує мені договір, який надає протезний центр. Я ставлю підпис і віддаю.

І потім виявляється, що ця жінка передала підписаний мною договір на Дніпровський протезний завод. І вони самі поставили мене в чергу. Але мені про це не повідомили. І десь за тиждень я приїжджаю до клініки, яку обрав, у Запоріжжі. А там мені кажуть: ви вже у черзі, тож ми не можемо вас запротезувати.

У підсумку державний механічний протез, які мали надати мені безкоштовно, робили десь місяців дев’ять чи навіть довше. Фактично вони мені подзвонили й повідомили, що все готове, лише тоді, коли я вже запротезувався за програмою від ГО “Фундація Течія”.

Насправді “Фундація Течія” виконує дуже цінну роботу. Дуже вдячний їм за те, що допомогли мені зробити протез від Esper Bionics. Це вдосконалена біонічна рука з великим захватом та п’ятьма розмірами кисті. У жовтні 2023-го я встав у чергу і вже в квітні мені повідомили, що знайшли спонсора протезування – це була саме ГО “Фундація Течія”.

До того моменту, поки мені не зробили протез, я й не уявляв, наскільки це важливо з психологічної точки зору. З ним я почуваюсь більш цілісно. Я не люблю, коли до мене надто багато уваги на вулиці, в громадських місцях. З протезом таких небажаних зацікавлених поглядів набагато менше.

– Наскільки біонічний протез допомагає у виконанні робочого функціоналу і з якими складнощами стикнулись, яким був процес адаптації? Що можете порадити пораненим бійцям, які тільки готуються до протезування?

Насправді процес адаптації досі триває. Намагаюсь дуже берегти протез, ношу зверху рукавичку. Що стосується роботи, то до армії я працював зубним техніком. Наразі буду намагатись повернутись у професію – сподіваюсь, вийде. У цій справі дрібна моторика дуже важлива.

У повсякденному житті, побуті з протезом легше – вдається вдома з усім поратись. Можу й сумку піднести, і вдягнутись, і водити авто на механіці. Ганяти, звісно, не виходить, але все цілком зручно. На все потрібен час. Із протезом я поки що лише півтора місяці.

Щодо порад до підготовки до протезування. Є такий лайфхак – треба користуватись еластичним бинтом для культі. Але бинтувати правильно – ялинкою. Тому що в перший час, коли починаєш носити протез, він може натирати. А так культя буде більш підготовлена.

І ще одна порада – зверніться до психолога. Треба консультуватись, спілкуватись, тоді стає легше. Важливо розуміти: навіть після ампутації не все втрачено. Все буде добре, потрібно просто звикнути. У тому числі й звикати до того, що люди дивляться. Діти на вулиці називають “кіборгом”, навіть трохи смішно.

Я вважаю, що мені пощастило. Адже після поранення на моєму шляху трапились люди, які справді допомогли.

Нагадаємо, раніше командир розвідників Борис із позивним “Манту”, який отримав важке поранення під Мар’їнкою на Донеччині, також розповів журналістам про повернення до війська після протезування й підготовку нових бійців для розвідувальних підрозділів.