Новини України

Запитувати у героїні цього інтерв’ю “Тетяно, так а чому Бонд?” я не став – і так усе було зрозуміло. Бо якщо прізвище у тебе – Бондаренко, а за двома професіями – актриса (столичний Театр на Михайлівській) і філолог, знавець англійської та французької, яким ще може бути твій позивний?

Щоправда, є між цими двома бондами одна діаметральна різниця. Класичний янфлемінгівський Джеймс Бонд – ікона маскулінно-переможного іміджу, і у голівудській Бондіані є навіть таке амплуа – “дівчина Бонда”. У той час як наша Тетяна Бондаренко від початку не дозволяє собі бути чиїмось довіском, нехай і харизматичним. Вона і у ЗСУ, і у цьому інтерв’ю відстоює своє принципове переконання у тому, що жінка – не гірший воїн, ніж чоловік.

Але не тільки про це велася наша розмова. Бонд розповіла про свій шлях на російсько-українській війні, про її військові будні як стрільця та оператора БПЛА; роз’яснила, чому сфера БПЛА та РЕБ найшвидше еволюціонує на цій війні. А також спробувала переконати скептично налаштованого кореспондента “Цензор.НЕТ”, чому Олег Ляшко (так, той самий) – справді компетентний військовий командир.

Заінтриговані? Тоді розпочнемо нашу власну бондіану.

– Почну з дещо нестереотипного питання: а чи існують в ЗСУ стереотипи щодо представниць акторської професії на війні? Чи можна почути щось на кшталт: “Любо, це тобі не театр, це війна”?

– Мені жодного разу не доводилося таке чути. Але думаю, що певні такі стереотипи є. Скажімо, у мене гучний голос, я актриса і часом доволі голосно висловлюю свої думки. І мені командир роти одного разу сказав: я, звичайно, розумію, що акторську натуру важко втиснути у військові рамки, – але, будь ласка, намагайтеся не так голосно (посміхається. – Є.К.).

Кадри з довоєнного акторського життя Бонд

– Ну, а що, цілком нормально, із гумором, сказано.

– Так. А взагалі-то дуже приємно за акторський цех на цій війні. Бо хоч я і не сподівалася зустріти там багато людей творчих професій – але ж зустріла! Музиканти, актори, художники. Мій колега по театру – теж служить в іншому ТРО.

До речі, щодо стереотипів. Ще один хлопець, поет, на свою адресу не раз чув: хлопче, та куди тебе на передову в окопи пускати? Ти ж поет, краще, напишеш потім про нас…

Стосовно мене – може, і були якісь очікування, що ось, актриса, буде себе якось ексцентрично поводити. Але я не те щоб така ексцентрична і мрію бути у центрі уваги. І коли я тільки прийшла у військовий колектив – а там чоловіки з інших сфер, з якими я за нормальних обставин ніколи б в житті не зустрілася, – я спершу була дуже тиха. І моя посестра Соня здивовано казала: ого, а ти не так щоб любиш бути у центрі уваги. – А я їй: Соню, коли мені є що сказати, я скажу. А просто так підіймати шум, щоб мене почули – ні.

– Я дещо чув про те, як ви подавали документи до військового підрозділу ще у 2014. І про те, як зустрічаючи військових, відчували сором, що вони на війні, а ви в тилу, – теж чув. І хочеться спитати: а звідки така пасіонарність і свій нетиповий погляд на речі? Бо навряд чи у багатьох ваших друзів було саме таке сприйняття ситуації.

– Нетиповий? Ну, не знаю. Мабуть, ти у принципі народжуєшся з таким пасіонарним ставленням до життя. До того ж, у мене батько військовий, і у дитинстві я хотіла бути військовою. Може, звідти; більшість дітей військових у певний час мріють про військову кар’єру. Бо на певному етапі це романтично. Особливо у молодості.

Але ви сказали “нетиповий”, і мене так різонуло, бо яке ще може бути ставлення? Щоправда, коли 24 лютого, біля військкомату, куди я прийшла дуже рано, нікого ще не було, я здивувалася. Бо ж пам’ятаю, як у 2014 році були черги. І я така: а чого нікого нема? Ну, ладно, я сама буду…Тому для мене йти на війну, прагнути туди – це абсолютно зрозуміла типова реакція. Це так, ніби тобі дали ляпас – і перше ж природне бажання дати здачі.

– У перші дні війни в ТРО ви отримали зброю. Яку саме і як склалися з нею відносини?

– Я отримала автомат Калашникова. І коли мене питають “коли вам було страшно?”, відповідаю: єдиний раз – у 2022, коли я отримала зброю. Бо ось у мене зброя, справжня зброя, яка може вбивати, а я ще не знаю, як з нею працювати!..

Але потім нас почали возити на стрільби. Я з самого початку дуже любила свій автомат. І коли десь на початку березня у нас, жінок – неофіцерів, буквально на 3-5 днів забрали зброю, мені було так образливо! Бо хлопці зі зброєю ходять на чергування, на бойові пости, – а у мене зброї немає. І я не можу іти на бойові пости. Я сиджу на матраці. І я така зла була! Думаю, ну все, зараз піду забирати зброю. Прийшла, кажу: дайте мені мій автомат! Звісно, мені дали не мій автомат, а інший. Але з тим іншим автоматом я проходила дуже довго. Буквально два місяці тому його здала, коли мене переводили до іншого підрозділу. Я його дуже любила. Навіть чорним маркером підписала. Автомати, вони різні бувають, а мій Ак-74 був повністю чорний, без дерев’яних вставок, і я назвала його Мурчик – підписала маркером.

– Мурчик?

– Мурчик. У мене був чорний кіт з таким іменем, я його дуже любила.

– На даний момент цієї війни, на яких напрямках вам з Мурчиком довелося воювати?

– Донецький напрямок, здебільшого, Лиман, Серебрянські ліси.

– На початках вас, стрільця, не брали на нуль, бо ви жінка. Що вам тоді казали, і як ви намагалися пробити цю стіну?

– Казали: ми жінок на передок не беремо. У мене був випадок, коли ми навесні поїхали, наша друга рота поїхала у Серебрянський ліс, окремо від батальйону. Я уже була оператором БПЛА. Але мені тоді те саме сказали: ми жінок на передок не беремо. Ми тоді були прикомандировані до підрозділу ДШВ.

– Образливо було?

– Так. У нас люди виходить на бойові, потім повертаються – і 3-4 дні перерви. Потім знову виходять. І от у ті 3-4 дні перерви ДШВ організовувала навчання для злагодження і підтримки бойових навичок. І було так: мені не можна їхати на передок, але на навчання – будь ласка, ходи. Я приходжу. На мене дивляться, наче побачили слона на вулиці. Підходить до мене командир підрозділу десантно-штурмової: можна вас на хвилиночку? Я відходжу. Він каже: з усією повагою до вас, ви можете ходити на тренування, але на “нуль” я вас не пущу.

– Жорстко. А ви що?

– Кажу: ви ж розумієте, що це дискримінація? – Він: Так розумію. Я добре ставлюся до жінок, поважаю їх, я одружений, у мене дружина є, і саме тому – я жінок на нуль не пущу.

Запитую: – Ви розумієте, що якби я була одружена і сказала, що ось, у мене є чоловік, і я не беру чоловіків на бойові, тому що у мене чоловік є і я поважаю і люблю чоловіків – наскільки це б адекватно звучало? – Так, я розумію, але така моя позиція. Все.

Ось така непробивна стіна. Але я ходила на тренування і робила все-все-все. І на мене дивилися з таким подивом…І вже не командування, а самі хлопці підходили… Щоб ви розуміли, десантно-штурмові війська, уже навіть у 23 році – це вже не відбірні молоді качки. Ні. Це те саме ТРО, чоловіки 35-40+. Так от, вони підходили і казали: класно, а ми не бачили, щоб у нас жінка отак тренувалась. Кажу їм: дякуйте командуванню, що воно не дозволяє жінкам бути у вас…

В уяві багатьох українських чоловіків, і командирів і солдат, жінки – це якісь створіння з лапками, які крім манікюру, педикюру і губ нічого не вміють і не прагнуть, такі собі гарненькі паразити на робочому чоловічому тілі. А коли вони бачать справжню реальну жінку, яка робить те саме, що і чоловіки і не гірше чоловіків, вони такі: ух ти, а ми і не знали… Вітаю вас, це реальність!

– Процитую з вашого інтерв’ю колегам в Kyiv Daily. “За роки в армії я не бачила нічого такого, що жінка не могла б робити. Бо це питання підготовки. Жінки можуть абсолютно те саме, що і чоловіки”.

Досі стоїте на цій позиції?

– Однозначно. Це доведено багатьма моїми посестрами. Наприклад, Ксеною кулеметницею, молоденькою дівчинкою, яка зростом менше за мене – але вона з кулеметом бігає! Я б кулемет не взяла би – він заважкий для мене.

– Я якраз хотів би трохи позаперечувати вам з позицій чоловічого шовінізму. Тетяно, а як жінка виносить багатогодинне риття траншей і укриттів?

– Запросто. Запросто. Навіть на цій ротації, хоча ми і оператори БПЛА, але все одне всі самі собі позиції, бліндажі риємо, якщо не знаходимо готового. Була така ситуація, що хлопці кажуть: нам треба літати і копати бліндаж. Ти будеш літати, а ми будемо копати. І я їм: здрасьте, приїхали! Ні, я буду разом з вами і літати, і копати. Я не збираюсь літати за вас, і ви не будете копати за мене.

Бо ті, хто копатиме за тебе, перші ж потім скажуть: “О, понабирали жінок, вони цього-того не вміють, все за них роби!” Я – адепт рівності, завжди наполягаю на рівному розподілі роботи. І мої колеги побачили, що я копаю не гірше, ніж літаю.

– Ідемо далі. А багатогодинна оборона рубежів, де потрібна серйозна фізично-психологічна витримка?

– Це питання підготовки і, перше за все, бажання. Бо якщо є бажання, ти підготуєшся належним чином. Стать не має значення. Знов-таки, Ксена – маленька дівчина і при цьому – суперкласна кулеметниця! А я бачила чоловіків, які з виду такі кремезні, великі, але пару разів підняли кулемет – і все! Спини посипались, плечі посипались, коліна болять – бо фізичної підготовки нема! Здоров’я – нема!

Чому жінки, я вважаю, навіть у чомусь кращі? Не тому, що вони якісь особливі від природи, а тому, що наше патріархальне суспільство більш вимогливе до жінок. І жінки краще дбають про своє здоров’я. Я не бачила жодної жінки-алкоголічки, але немало чоловіків, які на війні не перший рік, п’ють. Це звичка, це невміння долати стрес. Це звичка запивати стрес, невміння спілкуватися, небажання шукати психологів. І курять чоловіки набагато більше. А жінки дбають про своє здоров’я. І тому в умовах війни жінки кращі солдати. Що здоровіший солдат, то краще він/вона воює.

Якось у перші тижні війни наш підрозділ переїхав на нове місце дислокації поблизу Києва – і треба було укріплюватись. Хтось носив мішки з піском, хтось їздив на машині на рекогностування місцевості. Мішок з піском я не підніму – заважкий, машину водити – не вмію, тому більшу частину дня я лежала на матраці. Так, були нічні і денні наряди – і я ходила на чергування, але ото і все. І мені було отак соромно, я відчувала себе найнепотрібнішою людиною в армії! А мені за це ще й гроші платили! А у цивільному житті я за значно менші гроші бігала як білка в колесі без вихідних, на кількох роботах!

– Розумію, як ви себе відчували.

– …А тоді у мене був такий класний командир. Він мене викликав якось і сказав: “Я задоволений тобою на 10 з 10. Чому? Ти дбаєш про своє здоров’я. (Тоді ще дуже холодно було, чоловіки понтуються, а потім у них запалення легенів, нежить, хвороби) І ти не жалієшся – на відміну від багатьох. Ти добре виконуєш свої обов’язки, ти – молодець”.

Жінки, до речі, справді менше жаліються. Коли я побачила, як чоловіки влаштовують істерики 24/7: недоспав, переспав, недоїв, переїв, це муляє, те не подобається… Я дивлюсь: а що, так можна було? До жінок інше ставлення, ніж до чоловіків, більш упереджене. Одна хоч трохи пожаліється – докорятимуть усім жінкам! І тому жінки більш стримані і вимогливіші до себе.

– Я продовжу гнути свою шовіністичну лінію, але зайду з іншого боку. А може, ви, Ксена і ті жінки, яких ви зустрічали на війні – це поодинокі винятки, через які не треба ламати систему поглядів? Адже жінки на війні круто проявляють себе у евакомобілях, на стабіках. Може, цього достатньо?

– Ні. Згадайте, скільки у нас жінок бойових медикинь! Перше, що у мене питали: ти медик? – Ні, я не медик і в жодному разі не буду медиком, це одна з небагатьох бойових професій, яка мене не спокушає. Чому? Бо це насправді дуже важко – фізично і психологічно. Мені здається, вбивати значно легше, ніж рятувати. Спілкувались ми якось на навчаннях з одним бойовим медиком. Ми розпитуємо його про поранення в область тазу – як це розпізнати, що робити? Він каже: “та людина буде так волати, що ви цей крик ні з чим не переплутаєте. Каже: у мене був перший вихід як бойового медика – і якраз поранило хлопця в тазову частину. І от у мене в одній руці його яйця, а в іншій – турнікет…”

І я стою, слухаю – а у мене мороз по шкірі. Я не знаю, чи впоралась би я з такою ситуацією.

А сильних сміливих жінок дуже багато, просто не всіх беруть в армію – через упередження.

– Кажете, за світоглядом вам легше вбивати, ніж рятувати. А доводилося вбивати?

– Скидами з дрона – так. Або вбила, або важко поранила – людина лежала і не рухалась.

– За яких обставин це було?

– Це було ще в Серебрянському лісі. Літаємо дроном, бачимо – група москалів іде. Заряджаємо бойовий дрончик зі скидами, летимо на ціль, наздоганяємо, робимо скид.

З дронами взагалі це як комп’ютерна гра. Мінімум емоцій, хіба що азарт наздогнати і влучити.

– Зі стрільців ви перевелися у пілоти БПЛА. Як це було?

– Це було частково вимушене рішення. Підрозділи ТРО – не самостійні, ми завжди прикомандировані до когось, допомагаємо виконувати задачі іншим підрозділам ЗСУ. І вже після першого року на фронті я зрозуміла – що навіть якщо у мене класний командир, який без вагань відправить мене на нуль, – завжди буде старший командир, у якого в голові насрано, який скаже “ми жінок на нуль не беремо”. А я хочу активно воювати. Я підійшла до свого піхотного командира і кажу: відправ мене на курси БПЛА. Оператор БПЛА – це не піхотинець на нулі, не штурмовик, трохи далі від нуля, але все одно – активна участь у бойових діях. Командир мене відправив на курси операторів дронів. Так я стала БПЛАшницею.

– А казали, що цю стіну не проб’єш…

– Мені пощастило, що мені попався дуже адекватний піхотний командир. Не кожного командира я назву своїм командиром, але мені пощастило мати кількох своїх командирів. Цей командир, який відправив мене на курси БПЛА, він потім таки вивів мене на нуль як піхотинку – і у мене були три мої найщасливіші дні на передку, на нулі, коли кулі свистіли. Три дні на нулі, з моїм командиром, з моєю піхотною ротою, коли я робила те, що вмію, про що мріяла – яка я була щаслива ті три дні!

– Ви відчували себе потрібною.

– Так. Потрібною і на всі 100 готовою до викликів, які переді мною стояли.

– Ви актриса – тобто не обов’язково бути технарем, щоб мати справу з безпілотниками? Довго вчилися нової спеціалізації?

– Чесно скажу, я як гуманітарій відчуваю, що мені дуже не вистачає технічної підготовки. Мені освіти саме технарської – дуже бракує. Я вчилася, закінчила львівські курси “Дронаріум”, пізніше – “Застосування технологій в умовах війни” і “Інженер БПЛА, базовий курс” від Victory Drones. Але сфера БПЛА дуже динамічна, вона постійно розвивається, за пів року інформація вже значною мірою застаріває, треба постійно вчитись!

Як двічі гуманітарій я відчуваю брак грунтовних технічних знань, тому робота в БПЛА – це певною мірою виклик для мене. Плюс я все життя займалась танцями і акробатикою, а не вишивкою – у мене краще розвинена крупна моторика, ніж дрібна. І за характером я – штурмовик, сидяча робота БПЛАшниці – це неабиякий виклик для мене! Ще акторське єство заважає – літаю на дроні і відчуваю себе дроном, дрон повертає вправо – і я за ним корпусом повертаюсь. Заздрю двадцятилітнім геймерам, які незворушно собі сидять за пультом і тільки пальчками ледь ворушать. Але я розумію, що сучасна війна – це війна технологій, за цим майбутнє. Піхота, штурмовики – це все прекрасно, але це вже вчорашній день. Майбутнє за технологіями, тут більше перспектив.

– Це взагалі цікава річ: завжди вважалось, що коли ти багато граєш на комп’ютері, це хріново. Тому що фізично ти втрачаєш здоров’я і багато навичок. Мовляв, навіщо діти сидять за комп’ютерами? Краще б бігали на подвір’ї! І тут – з’ясовується, що велика частина цієї війни під це заточена…

– Саме так. І те, за що раніше лаяли дітей, – те їм стало у пригоді як ніколи.

– І зараз ті, хто будують нові підрозділи у війська БПЛА, там навіть же молодших рекрутів часто мотивують за правилами комп’ютерних ігр, бонуси і так далі. Люди, які це організовують, від початку підходять до цього як до мотивування через комп’ютерну гру.

– Так. І знову таки – це не про вік і не про стать. Коли я проходила fpvішні курси, я бачила дядьків 40+, які літають, ніби вони усе життя на fpv літали. А я така після Мавіків сідаю за керування fpvшкою – і навіть не можу зрозуміти, куди і як воно рухається! Мені кажуть: по траєкторії. – Чекайте, мені хоча б взагалі зрозуміти, куди воно летить, не розбити його у перші 10 секунд!

Але я розумію, що майбутнє за БПЛА, і тут менше сексизму. Ще зважайте на вік – навіть в наборі операторів БПЛА все частіше бачиш “вік до 40 років”.

– Розкажіть про типовий виїзд і яка ваша у ньому функція.

– Я зараз працюю як оператор БПЛА на лиманському напрямку. Працюємо з бліндажа. У нас 2 групи, одна працює, інша – відпочиває. Потім міняємось. Все обладнання розміщено стаціонарно у робочому бліндажі -виносні антени, екофло, генератор і т.д.. Група привозить з собою воду, їжу і розхідні матеріали за необхідності. Заступаємо ми зазвичай на три дні. Хоча буває і на 2, буває і на 6 – залежить від ситуації на фронті і кількості людей у підрозділі…Впродовж доби ми домовляємось, як пілоти між собою міняються. Наприклад, 5 годин літаєш, 5 – відпочиваєш. Працюємо двійками. На других номерах – клопіт про винести дрон, спорядити дрон, подбати про генератор, поставити батарейки на підзарядку. На операторі – керування польотом, спостереження і комунікація з оперативним черговим.

– Дрони – ваш головний розхідний матеріал?

– На жаль, так. Всі пілоти-оператори зацікавлені, щоб дрон вижив, щоб він зробив максимально ефективно свою роботу, але… є погодні умови, є ворожий РЕБ. Є стрілки, які збивають дрони. У москалів з того, що ми бачимо – є спеціально підготовлені снайпери, які працюють саме по дронах. У мене на висоті 200-250 метрів збивали дрон зі стрілкової зброї. Тому є безліч обставин, через які дрон може загинути. Буває, і людський фактор спрацьовує – оператори теж люди.

– З якими дронами переважно мають справу у вашому підрозділі?

– Це мавіки, Мівки-3Е, 3PRO, 3T – для нічних польотів.

– Можна сказати, що на цій війні саме сфера БПЛА змінюється найшвидше, бо супротивники безперервно намагаються здивувати, перехитрити один одного?

– Так, це боротьба дронів і РЕБу. Вони – двигун прогресу в обох цих областях. І вже на нашому напрямку з’явилися ворожі fpvішки на оптоволокні, на які РЕБ не діє. Оптоволокно – катушка, така ниточка темненька оптоволоконна, 10-20 км пролітає.

– А як у нас із цим?

– Не знаю, у нашому підрозділі оптоволокна ще нема.

– У вас зараз була відпустка у Києві – то і чули, і бачили нічні атаки ворожих дронів. А на Сумщині, Чернігівщині, Одещині і в інших регіонах – ще гірше. Що думаєте про ці атаки?

– Нам потрібна далекобійна зброя, літаки, щоб боротись з їхніми літаками, розбивати їхню логістику.

– Якийсь час у нашому інформпросторі було багато оптимізму щодо протистояння дронів. Говорили про те, що так, у РФ держава масово витрачається на БПЛА, але в них зарегламентована вертикаль і менша кількість моделей, менша кількість конструкторських хабів. А у нас, мовляв, дуже різні структури і підходи, і за рахунок цього ми маємо перевагу. Умовно кажучи, дронові майстерні, всі у нас працюють по-різному і підлаштуватися під це ворогу важче.

Але зараз таке враження, що вони зараз починають переважати нас і кількісно, і технічно – просто за рахунок масштабів своєї країни.

– Мені здається, що це той випадок, коли вертикаль ефективніша за горизонталь. У нас швидше з’являються нові ідеї, але нам важче їх масово втілити. А ворог, зі свого боку моніторить наші винаходи. І у них партія сказала “треба”, народ відповів “так”. Все дуже швидко і масштабно впроваджується. Бо у них потужності – ще з радянських часів.

– До речі, щодо їхнього народу. Раніше, актори і акторки багато спілкувалися з росіянами. А що у тебе? І що змінилося після війни?

– У мене, по-перше, родичі в Росії. Батьки розлучені, батько – росіянин. Військовий, але давно на пенсії.

– Контакт підтримуєте?

– Ні, з 24 лютого не підтримую.

– Що, оце “ти бандерівка, навіщо я тебе породив”?

– У нас навіть до цього не дійшло. Коли почалися обстріли Києва з самого ранку, я йому пишу: ти знаєш, що ви по нам, по Києву стріляєте? А я вже їхала якраз на місце збору в ТРО.

Він такий: ти ж там не висовивайся. – Я вже їду у військкомат. – Ну і дура.

Ну, я й заблокувала його контакт і все. На цьому наші розмови припинилися.

photo by Marina Kurskieva

– Гірко?

– Спочатку було гірко. Але я не скажу, що у нас до того були хороші стосунки. Ну, хоч на день народження і Новий рік один одного вітали. Спочатку було гірко. Але стільки усього відбулося…

– Наостанок спитаю вас про ще одну людину. Тетяно, а що це ви так компліментарно відгукнулися у себе в Фейсбуці про військові таланти Олега Ляшка?

– А я вам розповім про Ляшка. Це було минулої ротації, взимку 2023, ми були прикомандировані до бригади, де Ляшко керував підрозділом БПЛА. І от наш штаб каже (а я тоді була у підрозділі ударних БПЛА – працювала зі скидами): треба, щоби все горіло і палало. Командир нашого ударного підрозділу відповідає: чудово, можемо влаштувати. Але потрібно те, те і те.

Потрібно – але нема. Нема, але треба, щоб все горіло і палало. Що робити? Наш командир іде в тому числі до Ляшка, який керує ударниками нашого старшого брата. Той каже: буде, дам. Дрони треба? Дам. Боєприпаси треба? Дам. Розумієте?

І вже перед самим виходом він приїхав до нас в ударний підрозділ- подякувати всім, хто працював, потиснути руки. Приїхав і каже: був сьогодні у штабі “старшого брата” і пропонував ваш підрозділ на нагороди. Бо я дивлюсь, вони на нагороди ставлять своїх штабників, а тих, хто реально працював у полі, як завжди, не ставлять. Тому я дуже поважаю Ляшко.

– Чому я так, зі скепсисом, зайшов до цієї теми? Бо як політичний оглядач я знаю Олега Валерійовича багато-багато років. Плюс усі ми пам’ятаємо у 2014 році, на початку війни, мутні псевдозйомки на одному телеканалі. Додамо до цього його безумовний акторський талант – і ви зрозумієте, чому і про фотографію вашу я спочатку подумав: блін, хіба це не потьомкінська дєрєвня?

– Ні. Я особисто бачила цю людину у роботі. У себе в підрозділі він забезпечує всі можливості для роботи. Але при цьому він вимогливий. Скажімо, у них було так: якщо з моменту знаходження цілі оператором-розвідником за 20 секунд не вилітає дрон-ударник – догана. Він дає можливості – і він вимогливий. І це дуже класна якість командира. Бо у нас дуже багато командирів, які вимагають, щоб усе горіло і палало, але не забезпечують для цього можливості.

– А це не тільки ваша точка зору? Колеги, які з ним мали справу, теж так вважають?

– Так. Можете почитати коментарі.

– До коментарів я теж скептично ставлюсь, бо політиків минулих не буває, а вони вміють собі організувати овації…

– Там були коментарі саме військових, які теж з ним безпосередньо бачились, працювали. Я сама раніше скептично до нього ставилась: та ну, Ляшко з вилами, всі ми знаємо цей анекдотичний образ і так далі. Але тут я бачила цю людину наживо. І працювала з ним наживо.

– Тобто теж було скептичне ставлення, але він змусив його змінити

– Саме так. Він змінив мою точку зору. У мене було досить скептичне ставлення. (У мене таке скептичне ставлення до всіх політиків). Але на фронті людина робить класну справу.

– Ми почали нашу бесіду з акторської теми, нею і завершимо. А ваші акторські таланти якось доводилось задіяти на цій війні? Можливо, для підняття духу побратимам і посестрам.

– Ні. В цьому плані – ні. Не було такої нагоди. І, чесно кажучи, я не хочу, щоб мені говорили, як цьому хлопцю-поету, що ми тебе бережемо, ти ж нам дух будеш піднімати! Ні, не хочу. Не хочу, щоб на мене дивилися як на актрису – не дай бог ще будуть берегти як актрису! Не хочу.

– Тетяно, герої моїх інтерв’ю просять донатити на різні речі: хтось – на дрони, хтось – на засоби РЕБ. У чому має найбільшу потребу ваш підрозділ?

– Зараз починається осіння непогода з дощами і багнюкою – це велике випробування для наших машин. Автівки – наші вірні бойові коні, вони довозять нас із “пташками” на місце роботи, а дороги на фронті дуже непрості, особливо восени і взимку. Тому зараз потребуємо коштів на ремонт наших вірних конячок!

Увага! Охочі допомогти підрозділу Тетяни з ремонтом робочих автівок можуть скористатися такою інформацією:

5457082253513522 – номер картки зі збором коштів на ремонт автівок підрозділу, в якому служить Тетяна Бондаренко

Євген Кузьменко, “Цензор.НЕТ” Джерело: https://censor.net/ua/r3520634