26 Листопада, 2024 4:39 pm

«Тіла досі немає, щоб можна було піти на могилу»: спогади про сина, Героя-прикордонника з Волині Максима Білецького

Героя з Волині Максима Білецького ставили у приклад іншим, а він просто був офіцером, який – перший! Перший нарівні з солдатами ішов копати окопи, перший піклувався, чи його підлеглі в теплих речах і не забули БК, перший пішов у бій, аби власним прикладом показати, на що здатен відважний син своєї країни, якому тепер назавжди 22…

Максим народився в Нововолинську і був найстаршим із трьох дітей родини Білецьких. Крім нього, у батьків будо ще двоє синів – Андрій і найменший – Ілля. Батько хлопців – Сергій Петрович, більше 20-ти років трудився на 9-й шахті, тепер – на пенсії. Мама – Тетяна Анатоліївна, спочатку працювала кранівницею на «Оснастці», а потім стала їздити на заробітки в Польщу.

«Ще до заміжжя я дуже хотіла сина, мріючи назвати його Максимком. Пологи були важкі. Лікарі казали, що хлопчик дуже вперто боровся, аби з’явитися у світ. Змалечку ми думали, що у нього є десь шило, бо ні хвилини не міг усидіти на місці. Мав безліч талантів. У молодших класах займався бальними танцями, грав у шкільних виставах, ходив у спортзал і на гуртки, грав у шахи (зареєструвавшись за день до змагань, став срібним призером по місту), захоплювався рукоділлям – виготовляв вазочки.

У старшин класах ходив до клубу на 15-му мікрорайоні, де була театральна студія. Там вони ставили вистави, зокрема, «Вечори на хуторі біля Деканьки», організовували українські вечорниці та мюзикли. Я, коли ходила дивитися на них, була просто у захваті, так професійно вони грали і так раділи»,-  пригадує Тетяна Анатоліївна.

«Тіла досі немає, щоб можна було піти на могилу»: спогади про сина, Героя-прикордонника з Волині Максима Білецького
«Тіла досі немає, щоб можна було піти на могилу»: спогади про сина, Героя-прикордонника з Волині Максима Білецького

Був патріотом і  неймовірно любив свою Батьківщину

Максим уже в дитинстві завжди притягував до себе оточуючих своєю добротою і самопожертвою, бажанням допомогти усім, навіть малознайомим людям. Уже тоді він був свідомим і не байдужим до чужої біди. 

«Ви знаєте, коли вибухнув Майдан, я так раділа, що син ще малий. Ми дивилися прямі ефіри по телевізору, а Максим все повторював: «Я б їм за Україну…». Тато наш працював у шахті, звідти люди їхали на Майдан, і Макс теж рвався туди, але я його не пустила, а як підріс – уже не змогла перечити ні в чому», – намагається стримати сльози жінка.

А ще Максим неймовірно любив свою Батьківщину. Коли, в 2014-му році, розпочалася Революція Гідності, його було важко втримати вдома. У свої 14 років він рвався туди, де, на його думку, вирішувалася доля країни, де він міг бути корисним, міг допомогти. Дуже захоплювався своїм земляком Сергієм Байдовським (його батько працював разом із Максовим татом у шахті).

«Тіла досі немає, щоб можна було піти на могилу»: спогади про сина, Героя-прикордонника з Волині Максима Білецького

Закінчивши школу, Максим надумав іти вчитися у Національну академію сухопутних військ ім. Гетьмана Петра Сагайдачного у Львові, але мама категорично була проти такого вибору, апелюючи на те, що в країні – війна. Макс піддався умовлянням і змінив свої плани, навіть здав із хорошими результатами ЗНО у декілька цивільних вишів, лиш би мама не плакала і не хвилювалася. Та патріотизм і внутрішні переконання взяли верх.

«Після Нового року він прийшов і сказав, що йде в прикордонники. Тато його друга – прикордонник, і вони з разом із однокласником Назаром вирішили, що вступатимуть в Національну академію прикордонної служби ім. Богдана Хмельницького. Я спершу не погоджувалася, а потім подумала: «Це його рішення». Тож вирішила не забороняти. Максимко ретельно готувався до вступу. А перед іспитами, коли треба було здавати нормативи з легкої атлетики, зателефонував мені і каже: «Я, мабуть, не здам». Це був перший і єдиний раз, коли він піддав сумніву власні сили. Такі слова я почула він нього вперше. Тому запевнила, що все буде добре, а потім зауважила: «Запам’ятай, синок,- ти в мене найкращий і доведи це всім. Я вірю – ти зможеш!» Після іспитів він радів: «Я зміг, я склав іспит». Потім додав, що йому допомогли мої слова, які звучали в нього у вухах. На що я попросила його більше ніколи в житті нікому нічого не доводити», –  розповідає мама Максима. 

До вишу юнака зарахували автоматично відразу ж наступного дня, і він був єдиний із шести його знайомих, який поступив. Потім під час проходження курсу молодого бійця син, зателефонувавши мамі, почав скаржитися, що йому дуже важко, що він уже не витримує, бо в нього ноги в ранах.

«Ні, синок. Тепер уже все. На півдороги не здаються. Тепер уже мусиш іти до кінця, адже на твоєму місці хотів би бути той же Назар чи хтось з інших хлопців, які не пройшли»,  – відповіла на те мама. 

Чути слова подяки від чужих – найвища нагорода для батьків

Для Максима Білецького не було нічого неможливого. Юнак уже з перших місяців став душею факультету, беручи участь в усіх можливих заходах. І, коли рідні приїхали до нього на присягу, до матері підійшов керівник факультету – майор Павло Францович. «Як там мій Максим? – запитала пані Тетяна. «А, то та мама, що гірше генерала? Наслухані, наслухані…», – відповів академік, посміхнувшись.

 «У мене дійсно вдома була дисципліна, адже це не жарт – четверо мужиків у хаті, а я одна. Ліжка мали бути застелені ідеально, взуття помите, одяг складений. Мені не треба було три рази повторювати – слухались усі. Макс у всьому мені допомагав. Коли народився найменший син, йому було 9 років, але ліпшої няньки – годі було знайти. Я спокійно могла залишити на нього дитину, знаючи, що все буде ідеально, настільки він був відповідальний. Я вчила синів поваги до старших, любові, привчала до праці, допомагати дідусеві та бабусі в селі і завжди триматися разом, допомагаючи і підтримуючи один одного у всьому, бо мама і тато – не вічні», – зауважує мама Героя.

 За її словами, Максим був, хоч і найстарший, але найдрібніший з усіх синів. І при бажанні вони обоє запросто могли з ним справитися. Та його слово було для молодших законом. І коли юнак від’їжджав в академію, наказував братові: «Андрій – ти тепер головний. Мама – на твоїх руках. Дивись, аби вона не плакала і не нервувала. Село теж на тобі». І той, спочатку, хоч і не хотів, але ніколи не смів ослухатись старшого брата, який завжди був для менших незаперечним авторитетом. Тепер же Андрій взагалі не уявляє, як можна не їздити в село. 

«Тіла досі немає, щоб можна було піти на могилу»: спогади про сина, Героя-прикордонника з Волині Максима Білецького

«Коли Максим закінчив перший курс і був на стажуванні в Грушеві, ми з чоловіком та Іллюшею поїхали його провідати. Провівши з ним день, увечері стоїмо біля воріт – аж їде велосипедом жіночка, яка, як пояснив Макс, працювала у них кухарем. Підійшовши до нас, вона низько вклонилася і стала дякувати за хорошого сина, назвавши його «золотою дитиною», яка завжди всім допомагає.

Звільнившись увечері від служби, незважаючи на втому, чистить на кухні картоплю, носить воду і дрова. Я аж заплакала, бо почути такі слова від зовсім чужих людей – найвища нагорода для батьків. Навіть коли почав зустрічатися зі своєю майбутньою дружиною Свєтою, він ніколи не просив у нас грошей, економив стипендію», – пишається сином Тетяна Анатоліївна.

Їй неодноразово телефонували викладачі академії, а згодом і командири підрозділів, де служив Максим, і теж дякували за виховання сина. Жінка неймовірно гордилася своїм первістком, його успіхами, дякуючи Богу, що її Максимка виріс таким чуйним та відважним чоловіком, що них такі дружні і довірливі стосунки. 

«Тіла досі немає, щоб можна було піти на могилу»: спогади про сина, Героя-прикордонника з Волині Максима Білецького
«Тіла досі немає, щоб можна було піти на могилу»: спогади про сина, Героя-прикордонника з Волині Максима Білецького

 Закоханих розлучила війна

У 2021-му році Максим, зателефонувавши мамі, ошелешив її тим, що збирається запропонувати руку і серце коханій дівчині з великим букетом та освідченням на очах однокурсників, викладачів та журналістів. Розповів, що разом із групою однокурсників та офіцерів усе продумав і, аби порадувати дівчину, планує організувати все це на випускному. 

«Тіла досі немає, щоб можна було піти на могилу»: спогади про сина, Героя-прикордонника з Волині Максима Білецького

Пані Тетяна просила, щоб закохані не поспішали, адже вони не так часто зустрічалися, щоб пізнати одне одного. Та син був переконаний, що Світлана –  саме та дівчина, з якою він прагне дожити до глибокої старості. Він уже й обручку їй купив із стипендії. Тож мама змогла лише порадуватися за сина. Освідчення було дійсно душе гарне і пам’ятне не лише для дівчини, але й для всіх присутніх.

Під час розподілення Максим обрав місцем своєї служби прикордонну заставу в селі Амбуків, що на заході Волині, хоч мама радила йому обрати якесь більше місто, наприклад, Чернігів чи Бєлгород–Дністровський, де кращі перспективи.

Але син заперечив: «Мама – ні! Звідти близько додому, і мені не треба буде винаймати квартиру. Та й за братами зможу приглянути, адже ти постійно їздиш на заробітки в Польщу», – настояв на своєму.

Прибувши на Волинь та влаштувавшись на службу, молодий лейтенант придбав «Жигулі» і почав готуватися до весілля, зареєструвавши 18-го серпня шлюб. Він дуже радів, що мама так полюбила його обраницю, називаючи її Свєточкою і «маленьким горобчиком» за тендітність. Світлана теж дуже полюбила свекруху, яку з самого початку назвала мамою. 

«Ми з чоловіком уже гадали, де б влаштувати весілля, ходили дивитися в «Крайню хату» (кафе). Максим із Свєточкою спочатку жили у нас, а потім завели великого пітбуля і перебралися в орендовану квартиру, оскільки я не любила собак. Правда, згодом, коли приїхала додому з Польщі, і Максим, зателефонувавши, попросив погуляти з Кольтом, бо Світлані треба було йти в автошколу здавати екзамен на водійське посвідчення, полюбила цього собаку. Потім сваха, яка перебуває в Італії, подарувала їм квартиру біля озера, й молодята, придбавши авто, стали будувати грандіозні плани на майбутнє. Та здійснитися цим планам не судилося, бо в Україну вторглися російські варвари і почалася велика війна», – голос матері переривається, з очей скочується велика сльоза.

«Тіла досі немає, щоб можна було піти на могилу»: спогади про сина, Героя-прикордонника з Волині Максима Білецького
«Тіла досі немає, щоб можна було піти на могилу»: спогади про сина, Героя-прикордонника з Волині Максима Білецького
«Тіла досі немає, щоб можна було піти на могилу»: спогади про сина, Героя-прикордонника з Волині Максима Білецького
«Тіла досі немає, щоб можна було піти на могилу»: спогади про сина, Героя-прикордонника з Волині Максима Білецького

«Я не покину своїх хлопців…»

 Максима перевели в містечко Великі Мости, де була комендатура швидкого реагування. Він ще з літа натякав рідним, що його можуть направити на схід, але ніколи не зізнавався їм, що дуже хотів туди сам і неодноразово подавав рапорти. 

Одного дня він повідомив матері, що серед його підлеглих є однокласник Ваня Томчук. Цей приязний і скромний хлопчина часто бував у них вдома, добре знав маму Максима і завжди намагався сказати їй щось приємне. А 5-го грудня 2022-го року їх обох направили у Краматорськ, через день – на Бахмут, де хлопці кілька днів налагоджували зв’язок із Соледаром. Був там із ними ще один хлопчина з Нововолинська, але жінка не запам’ятала його імені.

«Тіла досі немає, щоб можна було піти на могилу»: спогади про сина, Героя-прикордонника з Волині Максима Білецького

 «Досі не можу зрозуміти, чому в саме пекло послали не обстріляних і зовсім зелених дітей, які морально не готові до війни, яким стріляти доводилося хіба що по мішенях? Невже не можна було спочатку послати їх в якесь місце неподалік передової, аби вони хоч трохи призвичаїлися до вибухів, почули їхні звуки? Хлопці потім розповідали, що деякі з них тоді просто божеволіли, адже навіть не кожен дорослий зможе витримати таке і не звихнутися.

Ці діти, певно, позабували, що в них і автомати є. Жили вони в якомусь підвалі, спали на голих дошках з однією на всіх буржуйкою. Майже всі кашляли. А Максим і взагалі їхав на Донеччину дуже хворий, з високою температурою, ледве говорив. Чоловік з сином та невісткою возили йому в Мости ліки. Я просила: «Синочку, іди в госпіталь». А він: «Мама – ні. Я буду там, де мої хлопці, я їх не покину. Я їду з ними і на цьому крапка!». Я казала, що він зможе поїхати до них пізніше, як трохи одужає, але син був непохитний у своєму рішенні», – не може змиритися  зі своїм горем жінка.

 Після підвалу бійці перейшли в шахти. І, як розповідав Макс матері, від якої в нього ніколи не було жодних таємниць, коли стріляла наша артилерія, вони приймали прильоти. Тому існувала ймовірність, що їх може засипати.

«Я завжди вчила синів, що мама має знати все. Тоді вона зможе допомогти, щось порадити. Навіть, якщо зробив щось недобре, адже в житті різне буває. Та мама є мама. Вона ніколи не осудить, усе пробачить ініколи не зрадить. І, коли ми з сином та Світланою востаннє говорили з ним на камеру, Максим обернув телефон хлопців, аби всі побачили, яка в нього мама. Казав, що я в нього – завжди красива і молода. Останні його слова: «Мамочко, я тебе дуже люблю, усе буде добре…», – тремтячим від сліз голосом розповідає  пані Тетяна.  

«Тіла досі немає, щоб можна було піти на могилу»: спогади про сина, Героя-прикордонника з Волині Максима Білецького
«Тіла досі немає, щоб можна було піти на могилу»: спогади про сина, Героя-прикордонника з Волині Максима Білецького

 Материнське серце відчувало біду

З 28-го по 30-е грудня жінка не знаходила собі місця, молилась і плакала, а вночі, незважаючи на  втому, не могла заснути, постійно питала в рідних, чи нічого не було від Максима? Син стояв у неї перед очима. Потім полька, в якої вони з троюрідною братовою Світланою квартирували, принесла їй заспокійливі. Помолившись, на колінах доповзла до тумбочки, схопила в жменю таблетки і нарешті змогла заснути. А 31-го, коли Тетяна прийшла з роботи і випила з подругами трішки шампанського, їй знову стало зле, і жінка лягла.

Прокинувшись о 5-й ранку, почувалася так погано, що стала задихатись. Відчинивши вікно, відкритим ротом хапала повітря. А тут ще прибігла Світлана й сказала, що помер її чоловік. Треба було повертатися в Україну, а Тетяні знову стало пекти в грудях. Взувши на босу ногу черевики й накинувши куртку, вийшла на вулицю і, задихаючись, стала ходити навколо будинку, лякаючи перехожих, що дивились на неї, ніби на хвору. Постійно телефонувала своїм і питала про сина. А ввечері о 23–й їй, плачучи, подзвонила дружина брата Ігоря: «Танічка, сонечко, тримайся…». Тетяна спершу подумала ніби загинув брат, який теж на війні. Душа не приймала того, що її Максимка вже немає…

Жінка швидко спакувала валізи і повернулася  в Україну. Вдома страшна звістка підтвердилася. 

 «Чоловікові подзвонили лише 2-го. А 1-го січня, син моєї подруги Ілля, який служив на Максимовій заставі, побачив в інстаграмі фото Максима з написом «Прощай, друже…».  Подзвонивши на заставу, спитав: «Хлопці, ви що дебіли? Хіба таким жартують? Максим не може загинути. Це ж – Макс. Негайно видаліть фото. Ті видалили. Потім Іллюша зателефонував до моєї племінниці Оксани і запитав про Максима. І лише тоді ми дізналися, ніби він підірвався на міні. Вони виходили з оточення, і син ішов першим…Але так це чи ні, нам і досі невідомо. Повернувшись, я стала телефонувати до кого тільки можна, просила надати хоч якусь конкретну інформацію або контакти тих, хто може відповісти на мої запитання. Жила надією, не розуміючи, чому прикордонники опинилися там, де немає кордону.  Але все – марно», у нас немає навіть тіла, щоб можна було піти на могилу»,  – ковтає сльози мати Героя.

Потім Тетяна Анатоліївна зателефонувала до Вані, але він не зміг говорити, бо був поранений. 7-го січня жінка набрала його вдруге. 

«Тьотя Таня, я нічого точно не знаю. Хлопці кажуть, що то був Максим. Ви навіть уявити собі не можете, що тут коїться. Це – справжнісіньке пекло, Кожного дня стільки хлопців гине, що й не передати. Надіюсь, що Макс живий, Як щось буду знати, я вам скажу», – відповів Іван.

Пані Тетяна після цієї розмови подумала, що юнак, мабуть, не зміг сказати їй правду, хоч, можливо, і знав про смерть друга. А 18-го січня прийшло офіційне повідомлення з прикордонного загону. Повідомлялось, «що 1-го січня 2023 року під час виконання бойового завдання у Соледарі лейтенант Максим Білецький загинув, як герой, у бою за Україну».  

Указом Президента від 30-го грудня 2023-го року він нагороджений орденом «За мужність» ІІІ-го ступеня (посмертно). А в травні минулого року на заставі в Амбукові відкрито меморіальну дошку, де Максим – наймолодший із загиблих Героїв. 27-грудня того ж року наказом Голови Держприкордонної служби України лейтенанту Максиму Білецькому посмертно присвоєно чергове військове звання: «Старший лейтенант». На вручення погонів у місто гірників прибув начальник 1-го прикордонного загону полковник Олег Бурда, з яким мама Максима постійно на зв’язку. Вручаючи їх матері, він не стримував сліз.

«Я дуже добре знав Максима. Пліч-о-пліч ми виконували бойові завдання в Бахмуті, згодом було прийнято рішення направити лейтенанта Білецького до зведеного загону в Соледар. На той час ситуація на тій ділянці фронту змінювалася кілька разів на день. 1-го січня з 10:50 по 16:00 на позиції прикордонників ішов запеклий бій. У ході артилерійського та мінометного обстрілу, віддав життя наш побратим Максим. Він був гідною людиною, я пишаюся, що мав честь служити з таким офіцером. І я дуже вдячний вам за те, що виховали такого сина. Упевнений, що з його підходом до людей і до справи, він би дослужився до генерала», – зазначив, уклонившись матері, полковник. 

«Тіла досі немає, щоб можна було піти на могилу»: спогади про сина, Героя-прикордонника з Волині Максима Білецького
«Тіла досі немає, щоб можна було піти на могилу»: спогади про сина, Героя-прикордонника з Волині Максима Білецького
«Тіла досі немає, щоб можна було піти на могилу»: спогади про сина, Героя-прикордонника з Волині Максима Білецького

 На запитання Тетяни, чому прикордонників направили на Донеччину, він пояснив, що їхній загін – загін швидкого реагування. Він також додав, що потім до них на позиції приїжджав генерал–майор Дейнека і запитував, чого вони там? Мабуть, забув про наказ.

«Мабуть, душа Максима переселилася в його собаку»

 Коли рідні Максима зібрали потрібні свідчення та документи, його через суд визнали загиблим, а мама, домовившись зі священиком, заказала у храмі молебень.

Перші дні після загибелі сина рідні, аби жінка не плакала, майже насильно годували її заспокійливими, хоч вона й була проти. Не хотіла затуманеної свідомості.

«Голову мою постійно свердлила одна єдина думка: «Чому саме моя дитина, чому мій Максимко?..За що мене так жорстоко покарано?», але потім прийшло розуміння, що так почувається кожна мати. І тоді постало питання: «А хто?..Хто мав боронити нас від ворожої навали?..». А тут ще собака, який не давав нам плакати. Якби не він, не знаю, як би ми все витримали. Сваха не раз казала, що це, напевне, Максимкова душа живе в ньому. Коли я або хтось із родини починали плакати, Кольт підходив, легенько хапав зубами за руку чи ногу, гриз, ричав,лизав руки і обличчя. Навіть, коли, гуляючи з ним, я йшла в поле, щоб поплакати на самоті, собака починав ричати, хапати мене за ноги і кусати, поки не заспокоюсь. Аби якось відволіктись від свого горя ми з обома синами та Світланою ліпили на кухні вареники чи пельмені. Кольт тоді спокійно лежав поряд і дрімав», – ділиться споминами жінка. 

«Тіла досі немає, щоб можна було піти на могилу»: спогади про сина, Героя-прикордонника з Волині Максима Білецького

 Бальзам для материнської душі

 До неї часто телефонували і приходили її друзі, друзі Максима, всіляко підтримували й не давали впасти у розпач і залишатися на самоті з болючими  думками. Те ж саме було і в Польщі. Потім жінка пересилила свій біль і взяла себе в руки, пообіцявши Максимові, що буде сильною і не здасться, як колись учила його. Тим більше, що є ще Андрій та 15-річний Ілля, які теж потребують мами.

Є також і Свєта, яку Тетяна теж стала розраджувати, повторюючи, що невістка завжди буде для них усіх рідною донькою і сестрою, що завжди може на неї розраховувати, навіть, якщо знову вийде заміж. Дізнавшись контакти воїнів, з якими був у тому бою син, мати розпитувала, чи бачили вони, як він загинув. Побратими розповіли, що добре пам’ятають, де те дерево, під яким розірвалася міна і на якому зависла частина тіла їхнього командира. Вони двічі пробували туди зайти, аби його звідти витягти, але нині там вороги. Хлопці казали, що Максим був для них взірцем, і вони й досі подумки радяться з ним, як ідуть на завдання. Найчастіше їй пише Борис, з яким Макс поступав до вишу і з яким вони потім знову зустрілися на війні.

Він навіть у гості приїжджав, познайомився із Світланою та Кольтом. Дуже жалкував, що не вберіг друга і побратима Юра з Луцька, пообіцявши, що як залишиться живим, шукатиме Максима.

 «Макс був моїм командиром на білоруському напрямку. В перший день, як його до нас перевели, він працював з нами лопатою нарівні з усіма, хоча й міг цього не робити. Службу несли разом, не один раз в розвідку ходили. Ваш син – справжній Офіцер. А це – рідкість. За ним завжди йшли люди. І молоді, і такі, що в батьки йому годились. Нехай Бог прийме його безсмертну душу. І пам’ятайте, що в Бога усі – живі Він був і є  кращим командиром і другом. Земний Вам уклін!

Я хотів до нього в Бахмут, просив, аби взяв мене до себе в загін. А  Макс відмовив, сказав, аби навіть думати про це не смів. Він просто неймовірний. Плачу з Вами. Всі наші хлопці плачуть. Прийміть наші щирі співчуття. Герої не вмирають! Бути воїном – жити вічно. Дякую Вам за сина», – таке повідомлення отримала мама Максима від Бориса. І таких повідомлень в її телефоні багато. Вони стали цілющим бальзамом для зраненої материнської душі…

Comments (0)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *