Новини України

На жаль, Ратнівська громада на Волині вкотре знову схилила свої голови у глибокій скорботі… Велике горе об’єднало людей 18 травня, які зібралися в селі Комарове, щоб провести в останній путь свого земляка, військовослужбовця Збройних Сил України Заліпу Миколу Івановича… Не про такий день народження мріяли батьки, які святкують його в один день, – саме 18 травня.

А в грудні минулого року чорною звісткою у сім’ю Івана та Олени Заліп ввірвалося повідомлення про загибель середнього з синів, 22-річного Павла…Про це пише газета Ратнівщина.

Історія багатодітної і щасливої сім’ї почала створюватися в кінці 80-х років. Олена та Іван познайомилися в с. Комарове, коли дівчину прислали працювати у поштове відділення, а Іван повернувся в рідне село після проходження строкової служби. Побрались. У молодій сім’ї народжувалися діти: спочатку одна дівчинка, потім друга, третя, а згодом і хлопчики. Старшим серед братів був Микола, Павло – молодшим на 6 років. А всього сім’я виховувала 7 дітей.

В оточенні працьовитих, віруючих в Бога і добрих батьків підростали такі ж дітки. Навчалися, допомагали рідним і одне одному, вирішували всі проблеми гуртом. По закінченні школи розлетілися з рідної домівки, наче птахи з гнізда. Батьки виховали хороших і гідних дітей, а мама була нагороджена державною нагородою України «Мати-героїня».

На сьогоднішній день Ірина працює викладачем географії в одному з навчальних закладів Луцька. Тетяна, Марія та Олександр працюють в м. Київ, де кожен має змогу реалізуватися в різних сферах. Наталія проживає в с. Адамівка, виховує разом з чоловіком трьох чарівних дівчаток.

Павло навчався в Національному університеті фізичного виховання і спорту з 2018 року. Закінчував навчання, готуючись отримати диплом бакалавра з фітнесу та рекреацій.

Під час навчання хлопець був нагороджений дипломом третього ступеня у ІІ турі Всеукраїнського конкурсу студентських наукових робіт 2020-2021 навчального року у галузі «Фізична культура і спорт» за його власну роботу «Роль оздоровчо-рекреаційних занять в соціальній інтеграції осіб з інвалідністю».

А вже наступного року він розробляв тему «Профілактика ризику розвитку остеопорозу жінок другого зрілого віку засобами оздоровчого фітнесу», що й було темою його дипломної роботи. Після захисту Павло отримав диплом бакалавра з відзнакою.

Ранок 24 лютого 2022 року круто змінив долю Павла. Уже 25 лютого він стояв у чергах до київської ТРО в надії отримати зброю й писав, що не може просто сидіти ще один день, що багато людей ідуть воювати без досвіду. Зброю він тоді не отримав через юний вік, тому почувався не на своєму місці. Пізніше, будучи військовим, казав, що не зміг би прожити війну цивільним.

Паша готувався підписати контракт відразу після завершення навчання на бакалавраті – дивився відео про піхотинців, бо саме піхоту вважав кістяком армії (коли став військовим, жартував з того періоду, бо реальність була інша). І слова знайомих військових про те, що хтось має тримати сто кілометрів фронту, сприймав так, що тримати кожен з цих ста кілометрів має саме він. Бо за все, що робив, не боявся брати відповідальність на себе.

27 липня 2022 року підписав контракт. Спочатку були навчання у Великій Британії. Воював у складі 67 бригади – Бахмут, Кремінна, Харківська обл. Згодом 47-а бригада – під Авдіївкою.

На війні юнак знайшов чудове оточення, до якого завжди рвався назад, коли приїжджав у короткі відпустки. Він любив побратимів, а вони любили його, і їм його не вистачатиме.

У Павла було море планів… Звісно, як і кожен військовий, про смерть говорив перед завданнями, але жартома. Він завжди казав, що красивих не бере і що красиві переможуть. Павло загинув під час штурму позицій противника в районі Авдіївського коксохімічного заводу…

Захисник зачарувався Донеччиною і бачив красу, яку варто відстоювати. Він любив фото на плівку, залишив багато чудових моментів зі свого військового побуту. Його побратими обовʼязково йтимуть далі – до Перемоги! З підтримкою та допомогою Павла уже з небес.

Старший Микола відрізнявся спокійнішою вдачею. Закінчив 9 класів місцевої школи, навчався у Старовижівському професійному ліцеї за спеціальністю електрогазозварювальника у 2010-2014 роках. У цивільному житті працював на будівництвах Луцька. Отримавши повістку, вирішив стати на захист рідного краю, підтримати молодшого брата. Мобілізувався 9 жовтня 2022 року. Спочатку пройшов навчання у Великій Британії, згодом – медичні навчання у Литві та Польщі. У березні 2024 року приєднався до шведської програми психологічної реабілітації для бойових медиків «Repower».

Микола був бойовим медиком у групі й великої ваги надавав тактичній медицині. Вважав, що всі цивільні мають пройти курс з тактичної медицини для того, щоб вміло надати першу домедичну допомогу. Тому закликав носити з собою сертифіковані турнікети.

Восени 2023 року Микола отримав бойове поранення. Лікувався у Харківському, потім у Хмельницькому госпіталях. Відновивши сили, повернувся до побратимів, продовжуючи свою службу.

Любив читати, коли мав час. Літературою забезпечували рідні. Останні з прочитаних книг: Кейт Аткінсон «Життя за життям», Тімоті Снайдер «Шлях до несвободи», Болеслав Прус «Лялька», Вітольд Шабловський «Як нагодувати диктатора», Пітер Померанцев «Це не пропаганда», Горан Войнович «Югославія, моя батьківщина».

Після загибелі брата Павла Микола мав законну можливість не повертатися на війну. Але на всі вмовляння рідних і близьких відповідав: «Я не можу».

Герой загинув 15 травня 2024 року в Харківській області внаслідок артилерійського обстрілу противником…

Брати Павло і Микола поховані на сільському кладовищі. Шелестить жовто-блакитний прапор, шурхотять стрічки… Дивляться зі світлин, оточені квітами, молоді красиві хлопці. Вони віддали стукіт власних сердець, даючи нам можливість жити.