Новини України

Командир мінометного розрахунку 63 окремої механізованої бригади Максим Лавренко загинув 1 липня 2023 року. Йому було 25 років. Чоловік брав участь у бойових діях на території Миколаївської, Херсонської, Донецької та Луганської областей.

Мама Максима Вікторія Лавренко поділилася із Суспільним спогадами про сина та розповіла про їхню останню розмову.

24 лютого 2022 року Вікторія Лавренко розбудила сина словами “війна розпочалася”. Пригадує, Максим розплющив очі, але, перебуваючи у тенетах сну, не зрозумів, що йому кажуть. Тоді вона відчинила вікно, через яке до кімнати ввірвалися звуки повітряної тривоги. Юнак ще кілька секунд прислухався до них. А потім швидко почав збиратися.

“Мам, я у військкомат”, — пояснив він.

Мріяв стати кухарем

Вікторія розповідає, що в дитинстві Максим захоплювався спортом, починаючи з другого класу грав у мініфутбол. А коли підріс, то відвідував секцію з самбо. Мама увесь час приходила на матчі, в яких брав участь її син, раділа разом з ним успіхам та заспокоювала у разі невдач.

“Максик мріяв стати програмістом, то ж вступив навчатися до Львівського вищого професійного училища комп’ютерних технологій та будівництва. А коли завершував там навчання, то хотів ще вчитися на кухаря. Він дуже любив готувати. Вже перебуваючи у зоні бойових дій, готував там борщ, капусняк, різні салати”, — говорить мама.

Вікторія Лавренко каже, син часто допомагав їй на кухні та приглядався до її дій. Також переглядав кулінарні блоги.

“Він дзвонив мені з війни й казав, що хлопці їдять сухпайки, а йому хочеться чогось домашнього. Перелічував продукти, які там мав, і розпитував, що з них приготувати. Просив, щоби я вислала йому томатний хліб, який я печу. А на день народження, коли йому виповнилося 25 років, я передала йому багато домашніх смаколиків замість подарунка”, — згадує Вікторія Лавренко.

Військовослужбовець Максим Лавренко. З архіву Вікторії Лавренко

Дорога на війну

У 2018 році, коли Максимові виповнився 21 рік, юнак підписав контракт з 80 окремою десантно-штурмовою бригадою. Жінка каже, що він спочатку підписав контракт, а потім – повідомив їй про це.

“Я йому завжди казала: “Дитино, коли ти виростеш, то це твій обов’язок піти до війська і захищати свою країну”. Але я не очікувала, що він навіть не порадиться. А він так для себе вирішив. Я якраз йшла з роботи, коли він зателефонував і повідомив цю новину. У мене аж стерпли ноги”, — говорить вона.

Через три роки, коли контракт закінчився, Максим повернувся до цивільного життя та влаштувався на роботу.

“Зараз, прокручуючи в голові події 24 лютого 2022 року, я не знаю, чи я змогла б його спинити. Ще у грудні 2021 мені знайомі казали, що буде війна. Але я не вірила”, — каже Вікторія.

25 лютого 2022 року Максим зателефонував мамі, повідомив, що його мобілізували та що у нього є півтори години на збори.

“Я діставала з шафи всі його військові речі та не розуміла, що я роблю. Це був лютий, я збирала теплі речі, велику валізу, щоби це все влізло. А він був такий спокійний, зібраний. Він знав, що він робить. А я намагалася не плакати. Він вже стояв у дверях, я помітила, що він взутий у шматяні кросівки та змусила його перевзутися у берці. Я зачинила за ним двері й розплакалася”, — пригадує мама Максима.

Дні в очікуванні

Син поїхав на війну, а мама, яка працює кравчинею, засіла за швейну машинку. В ті перші дні та місяці повномасштабного вторгнення всі допомагали українським бійцям чим могли. На роботі Вікторія шила балаклави, жилети та нашоломники для ТрО. А вдома вирішила пошити панами для сина та його побратимів.

“Мені так хотілося зробити для них якісь обереги. Я прийшла з роботи, сіла за швейну машинку і пошила 12 панам. Потім вони мені прислали спільне фото в тих панамах. Макс казав: “Мам, вона буде мене берегти”, — згадує жінка.

Максимові пощастило взяти участь у визволенні території в районі Снігурівки, а також – одним з перших заїхати у визволений Херсон.

“Син зателефонував мені і я чую, що плаче. Я відразу стривожилася, думала, що хтось загинув. А він каже: “Ми у нашому Херсоні”. Казав, що мешканці раділи їм, обіймали, намагалися чимось нагодувати. Він плакав від зворушення”, — говорить Вікторія.

Короткі відпустки

Перший приїзд Максима у відпустку заскочив Вікторію зненацька. Каже, вона чекала на нього, випитувала, коли приїде. Натомість одного дня о четвертій ранку у її квартирі задзвонив домофон. У слухавці вона почула: “Мамусику, відчиняй двері”.

Пригадує, намагалася не розпитувати сина про війну. Проте одного вечора Максим сам заговорив.

“Він розказував про свого загиблого побратима, якому виповнилося всього 21 рік. Макс тоді розплакався. І я зрозуміла, що я не хочу, щоби він згадував болючі моменти. Тому ми розмовляли про будь-що, тільки не про війну”, — каже вона.

Однієї ночі Вікторія прокинулася від крику сина: він кричав уві сні. Але що йому наснилося, не сказав.

За п’ять днів військовослужбовець повернувся на службу. Про бої та про те, що Максим отримав контузію, мамі він нічого не розповідав.

Востаннє мама побачила сина живим у березні 2023 року.

“Він стояв у дверях. Такий кремезний, у чорній кепці, яку мені потім привезли і яка досі зберігає його запах. Він обійняв мене і я відчула себе маленькою та беззахисною. Сказав мені: “Мамчик, не гризи себе, все буде добре”. Він пішов. А я сіла в коридорі та розплакалася”, — згадує вона.

Позивний Таблетка

Коли знайомі жінки дізнаються про позивний Максима, то питають, чи він був бойовим медиком.

“Про це мені розповіли згодом його побратими. Казали, що Максим прихворів, застудився і шукав якісь ліки. Порпався по коробках і казав: “А де ж та таблетка? “. Так воно й причепилося. Вже потім я йому надсилала ліки. І всі знали, що у нього це є. І якщо хтось недужав, то казали: “Піди по таблетку до Таблетки”, — розповідає мама бійця.

Вікторія Лавренко під час похорону сина Максима. З архіву Вікторії Лавренко

Остання звістка, останнє фото

Віторія каже, що останній тиждень перед загибеллю сина пам’ятає до хвилини.

“Я їхала на роботу, зайшла в інстаграм, побачила, що він світиться зеленим та написала: “Сину, в тебе все добре? “. Відповідь прийшла миттєво. Син написав, що все добре і вислав мені фото. Але очі були у нього такі сумні. Він перебував тоді на позиції. Я написала йому: “Я тебе так люблю. Бережи себе”, — говорить Вікторія.

Більше юнак на зв’язок не виходив. Жінка писала до нього, а відповіді не було.

“Субота. Я встала, ходила по хаті. Пішла з собакою погуляла. Не могла зібрати себе докупи. О 10:09 я знову йому написала. А о 12:00 зателефонувала дружина його побратима. І я зрозуміла, що сталося непоправне. І вже аж ввечері мені подзвонило командування і сказали, що він зазнав важкого поранення і його не змогли врятувати”, — каже вона.

Пізніше мамі розповіли, що Максим з побратимами перебували на позиції. Їх атакували танки. Того дня хлопці отримали контузії. А Максим зазнав важкого поранення, не сумісного з життям.

“Під час похорону я попросила, щоби труну відкрили, аби я востаннє на нього подивилася. Для мене цей день як в тумані. Це тепер я плачу. А тоді я не розуміла нічого. Коли закривали його домовину, я кричала, щоби мені дали ще хоч трохи на нього подивитися”, — говорить Вікторія.

І додає, що того року, ще до загибелі сина, вона хотіла поїхати на Марсове поле і подякувати хлопцям. А зараз вона їздить туди постійно. Щотижня очікує вихідних, щоби знову і знову поїхати до сина та інших, полеглих воїнів.