Новини України

Чернігівець Юрій Сікач побував у війську тричі. Спершу проходив строкову службу, пізніше був мобілізований під час АТО/ООС, а в перший тиждень повномасштабного вторгнення отримав нову повістку. Тоді Юрій брав участь тільки в одному бою поблизу Бахмута, де зазнав важкого поранення. Попри все, офіційно статусу учасника бойових дій чоловік досі не має через бюрократичні обставини.

Українська армія зразка 2005 року: марширування, «порядок» і відсутність бойової підготовки

Зустрічаємося з Юрієм в одному з чернігівських закладів. Усе його життя повʼязане з цим містом. Тут  народився і закінчив школу, здобув вищу освіту в Чернігівській політехніці за спеціальністю «Електронні системи». 

Уперше до армії Юрій потрапив після закінчення університету. Він вступив до столиці в аспірантуру, але швидко зрозумів, що не має великого бажання наукової роботи. Тож залишив навчання.

 «Планів особливих у житті на той час не було. Щоб не йти в армію, потрібно було якось махлювати, а я не захотів і пішов служити», — розповідає він.

У 2000-х роках українська армія ніби відійшла від радянських традицій, але до формування боєздатного війська не наблизилася. Адже війни на горизонті тоді не було. 

З вищою освітою служба тривала 8 місяців. Чоловік зізнається, що це був не найкращий час: солдат постійно мав бути зайнятий. Якщо навіть випадав вільний час, то це був спільний перегляд ТБ-програм. Якщо була можливість вийти в місто, то тільки з командиром. Особливий «пунктик» в армії — наведення порядку, існували навіть спеціальні пристрої, що вимірювали… «правильність» застеленого ліжка. 

«Якісної військової підготовки, особливо вогневої, в тогочасній армії не вистачало. На стрільбищах були кілька разів, вистріляли на одного солдата 10 чи 20 набоїв. Зате марширування на плацу було забагато», — пригадує. 

Єдине, що знадобилося чоловіку в майбутньому, — це вміння збирати та розбирати зброю, набуте під час служби в армії.

З часом керівництву військової частини знадобилися аналітичні здібності Юрія і його вміння працювати на компʼютері. Тож цим і займався до завершення своєї військової служби.

Ніхто не зателефонував 

Після армії Юрій повернувся до цивільного життя: влаштувався на роботу, одружився, в родині народився син. У 2014 році, коли почалася війна на сході, Юрій якраз був без роботи. У цей час принесли повістку з військкомату. 

Так чоловік потрапив у навчальний центр в Десні, а потім до бригади звʼязку, що базувалася на Київщині. 

«Це не був бойовий підрозділ. Ми займалися ремонтом техніки. Хоча чимало з моїх колег їздили на ротацію в зону бойових дій задля отримання статусу. Перетнув умовну межу — й отримав учасника бойових дій. Але я не рвався. Я розумів, що таке війна, і їхати туди по бонуси було для мене аморально», — ділиться чоловік. 

З багатьма зі своїх побратимів, з якими служив понад рік, він здружився. Коли настав час демобілізації, керівництво агітувало Юрія  записатися в резервісти першої черги. Основною перевагою цього статусу було те, що в разі мобілізації, служити буде в тій самій частині. 

«Я із задоволенням там би послужив, тому написав заяву», — розповідає він. 

Кілька років Юрій був повністю цивільною людиною.  Доки не почалася повномасштабна війна.  

Напередодні Юрію телефонували з військкомату із запитаннями, чи піде служити, чи буде ухилятися. Відповів, що служитиме. У слухавці сказали чекати дзвінка. 

Але в перший день великої війни ніхто не зателефонував. Чоловік спостерігав, як у Чернігові формувалася тероборона, її найближчий пост був неподалік його дому. 

«Хлопці мали зброю та окопувалися, щоб протистояти наступу ворога. Поки я вирішував, що робити далі, подзвонили у двері квартири й принесли повістку з військкомату. Я відчув значне полегшення: все стало чітко зрозумілим, і я з речами пішов на збірний пункт», — згадує Юрій. 

Команда — зібратися разом

У військкоматі було чимало чоловіків. Справжнього медогляду не було, відбір проводили за принципом «служив — не служив». До «своєї» частини, як йому колись обіцяли, Юрій Сікач не потрапив. Натомість пішов у 58 бригаду, що базувалася в лісах Чернігівщини поблизу Київської траси. 

«Основним в той час був позитивний настрій бійців — усі були мотивовані боротися з ворогом, більшість добровільно прийшла до військкоматів. Я був чи не єдиним, хто отримав повістку», — ділиться Юрій. 

До початку травня 2022 року його підрозділ перебував в Чернігівській області й був зосереджений на господарській діяльності — забезпеченні бойових підрозділів пальним, боєприпасами, харчуванням. Потім був наказ про перебазування підрозділу, але подробиць переміщення особливо ніхто не знав — усе трималося в таємниці, оскільки військовий ешелон завжди буде ціллю ворога. 

«Був навіть приліт по одній зі станцій, але наш поїзд вже відʼїхав. Ми прибули в Дніпропетровську область, розвантажили техніку в невеликому містечку. А потім нас автобусом довезли до Донецької області», — пригадує він.

Невдовзі після дислокації до підрозділу підійшов командир і сказав, що потрібно поїхати за Бахмут ніби щось розвантажити. Достеменно нічого не пояснили. 

«Я відповів: якщо потрібно — поїду», — зазначає Юрій. 

Виявилося, що бойовому підрозділу потрібна була підмога для спостереження. Вони перебували в селі, де вже не було місцевих, і ось-ось очікували на появу російських танків. 

Було завдання: якщо піде піхота — починати бій, якщо зʼявляться танки — повідомляти та відходити. Того дня нічого не відбулося. Зрештою, надійшла команда — зібратися разом. У цей момент прилетів ворожий мінометний снаряд.

«У якийсь момент я зрозумів, що в Україні не все так погано»

Юрій говорить, що памʼятає тільки білий спалах. А коли отямився за кілька секунд, то побачив, що права рука просто висить. Як виявилося пізніше, вибух пошкодив нерви на руці, також було поранено грудну клітку та пошкоджено легеню. Ще 4-5 людей зазнали легких та середніх поранень. 

Один із побратимів почав надавати допомогу Юрію, але від вигляду крові не зміг. Впорався наймолодший боєць Андрій Савченко, який перед цим пройшов курси такмеду. 

Спочатку пораненого транспортували візком, який знайшли в сільському дворі, до бойової машини піхоти (БМП). Юрій напевно не знає, де йому провели операцію, — у шпиталі Бахмута чи Дружківки. Але після цього він потрапив до шпиталю в Дніпрі. Там було дуже багато поранених, лежали навіть у коридорах. На пораненій руці виникло ускладнення — зʼявився сильний набряк, тому лікарі вирішили перевезти пораненого до столиці. Юрія та ще одного бійця доправили медичним вертольотом. 

«У якийсь момент я зрозумів, що в Україні не все так погано. Якщо стільки уваги приділяється звичайному солдату. За моє життя і здоровʼя боролися найкращі лікарі, моє лікування оплачувала держава», — каже колишній військовий. 

Також він відчував підтримку від цивільних, які намагалися нагодувати поранених бійців у шпиталі поблизу фронту, та волонтерів, які відвідували поранених у Дніпрі та Києві й цікавилися їхніми потребами. 

Реабілітація тривала досить довго. Пів року Юрій навіть не міг підняти руку й виконувати звичні дії. Тож за цей час навчився вправлятися лівою. 

Зараз чернігівець має інвалідність, отриману внаслідок бойових дій, але статусу учасника бойових не має. Усе через бюрократію, адже бойового розпорядження про направлення Юрія на завдання ніхто не оформив. 

«Статус учасника бойових дій передбачає пільги, але мені це не потрібно. Я відчуваю вдячність до держави за все зроблене для мене. Претензій жодних немає», — каже чоловік. 

Згідно з рішенням лікарів, Юрій більше не придатний до військової служби. Щоб повернутися до цивільного життя, йому довелося поїздити, бо частина переміщувалися, а зібрати потрібно було близько 30 підписів представників різних служб, що нічого не винен армії. Хоча за залишений під час поранення чохол від каски довелося заплатити.