Новини України

Ганна “Хана” Васик — військова Збройних сил України, молодша сержантка. Вступила до лав ЗСУ у 2023-му. Донедавна — санітарна інструкторка медичного пункту у складі евакуаційної бригади десантно-штурмового батальйону 78‑го окремого десантно-штурмового полку. Нинішнє місце служби публічно не озвучує. Суспільне зустрілося з Ганною після її участі в Мюнхенській конференції з безпеки.

До мобілізації Васик займалася управлінням у сфері організації культурних заходів, зокрема — була операційною директоркою проєкту “Схема”. За освітою Ганна — магістерка політології, кандидатка філософських наук за фахом “Філософська антропологія та філософія культури”. Про перші місяці служби, підготовку до вступу у військо, рішення повернутися в Україну з закордону та враження від розмов з іноземцями про російсько-українську війну — Ганна Васик у проєкті “Ремовська Інтерв’ю”.

Про службу в ЗСУ

Ви у лавах ЗСУ понад вісім місяців. Чи можна сказати, що вже призвичаїлися до нового життя?

Для мене призвичаїтись — це почати діяти як більшість. Оці, знаєте, “не поспішай виконувати наказ, бо буде інший”, чи ще якісь такі речі. Ця неіснуюча колективна відповідальність неефективна. Я досі намагаюся застосовувати цивільний досвід, управлінський підхід для того, щоб робити трішечки краще те, що відбувається хоча б довкола мене. Тому не хочу призвичаюватися.

Але з іншого боку, військова служба, особливо в умовах війни, передбачає зміну способу життя, велике обмеження свобод. Чи немає дискомфорту від того, що ви живете як раніше, а життя вже інше?

Це було моїм найбільшим страхом коли я приймала рішення мобілізуватися. Друг — снайпер, порадив програти в голові всі негативні сценарії — смерть, відірвану кінцівку, якесь ще каліцтво. Це далося доволі просто. Але втрата свободи лякала найбільше. Проте, це ціна, яку мушу заплатити, щоб долучитися до боротьби у складі ЗСУ.

Оскільки в цивільному житті я почала працювати рано й одним з перших місць була робота у великій FMCG-компанії (абревіатура, якою позначають товари широкого вжитку — ред.), сама структура ієрархії, субординації для мене геть не нова. І якщо такі правила гри, я за ними гратиму.

Ганна Васик (праворуч) під час військових навчань. facebook/Hanna Vasyk

Про цивільне нічне життя Києва

Про вас є стаття в українському Vogue. Там про вас пишуть як про “артменеджерку і легенду нічного життя Києва”. Чим ви займалися в цивільному житті?

Я за освітою магістерка політології, кандидатка філософських наук за фахом “Філософська антропологія і філософія культури”. Моя кар’єра починалась зі стажування у Верховній Раді та роботи в одній структурі в ООН. Три роки я повчилася бізнес-процесам у великій тютюновій компанії. Але мене завжди тягнуло в культуру, в креативні індустрії, тому я переключилася на культурний сектор. Останні сім років я працювала топ-менеджеркою різних великих проєктів в креативних індустріях.

Поміж іншим, в часи Майдану була редакторкою журналу Art Ukraine. Потім в “Українській правді” як виконавча редакторка відкривала розділ “Культура”. Звідти мене “захантили” в PinchukArtCentre, де я була керівницею програм. Запустила проєкт “Дослідницька платформа”, який оцифровує, архівує, систематизує сучасне мистецтво України. Потім переключилася на сучасну музику. Керувала декількома проєктами, які були присвячені розвитку й організації великих подій в індустрії електронної музики.

Це про клуби, де можна було прийти, послухати музику, потанцювати?

Так. В останньому проєкті я керувала великою командою. Ми мали освітню програму, лейбл, який видавав музику. Тобто такий мультифункціональний кросжанровий проєкт, в якому я була операційною директоркою.

Військовослужбовиця Ганна Васик під час інтерв’ю Суспільному, Київ, 8 березня 2024 року. Суспільне Новини/Олександр Брамський

Про повернення з закордону

Як жінка, ви не зобов’язані приєднуватися до війська. Але ви це зробили. Чому?

Коли почалась велика війна, я подорожувала Африкою. Тоді поїхала в Берлін. З колишніми колегами з фонду Пінчука ми заснували фонд Yellowblue Force Foundation. Закуповували такмед, амуніцію. Потім переключилися більше на відбудову і гуманітарний сектор, бо великі компанії були на той момент готові давати гроші не на “мілітарку”.

Я тоді вирішила лишитися в безпеці. Шкодую, бо мені хотілося іншого — повернутися. Це врешті мені коштувало дорого — у мене була клінічна депресія. Я була геть пуста. А коли повернулася, стало набагато краще — і психологічно, і фізично.

На той момент — півтора року тому, були настрої, що готується повторний напад на Київ. Я купила гвинтівку — AR-ку, пішла на курси з тактичної вогневої підготовки. Одні, потім інші. Далі в мене було пʼять курсів такмеду і три — бойової медицини.

Я думала як доброволиця йти або в “УДА” (Українська добровольча армія — ред), або до “Госпітальєрів” (медичний добровольчий батальйон — ред). Тому що, повертаючись до початку нашої розмови, страшно було втрачати свободу — залетіти в армію просто, а вийти вже не так просто. Але потім я написала на папірчику, чим би хотіла займатися. І зрозуміла, що мені нічого крім війська не резонує. Зажмурилась і зробила крок. Розіслала знайомим в різних підрозділах своє військове резюме. Мене покликали в 78-й окремий десантно-штурмовий полк, медиком евакуації.

Наскільки те, з чим ви зіткнулися, відрізнялося від того, чому вас навчали?

Я служила в 78-му полку як санітарний інструктор медпункту. Спочатку була в медроті, потім мене перевели в десантно-штурмовий батальйон. Перше бойове розпорядження на Запорізькому напрямку відпрацювала як медик евакуації.

Оскільки я тоді не проходила курсів саме евакуації, специфіку здобувала в роботі. Перша домедична допомога: затомпонувати, накласти турнікет, закрутити бандажем, відновити дихальні шляхи. Якщо працюєш на евакуації, зазвичай цю роботу вже хтось зробив до тебе. Або частково сам боєць, або побратими, або бойовий медик. Але довелося підучитися трішечки фармацевтиці, медикаментам, стабілізаційним заходам.

Що було найскладнішим в цій службі?

Очікування. Медики на чергуванні сидять у певному укритті й слухають рацію, як відбувається штурм. І от ти чуєш, коли з’являються “триста”. На ділянці фронту, де ми працювали, час евакуації міг бути 2, 3, 6, 12 годин. Ти розумієш, що не можеш допомогти. Інколи можеш дати короткі інструкції в рацію, переконатися, що люди зробили все, що мусили.

Складно було і те, що там, де ми чергували, постійно обстріли. Чуєш не тільки прильоти, а й виходи. Вони гучні. Розумієш, що це безпечні звуки, але тіло все одно здригається. Я очікувала, що на другий-третій місяць адаптуюся. Але чим довше там знаходишся, тим більше реагуєш. До цього не звикаєш.

Ганна Васик в центрі навчань з тактичної медицини, Київ, квітень 2023 року. facebook/Hanna Vasyk

Про романтизацію війни

Чому саме десантно-штурмові війська?

Це випадковість. Першою людиною, яка відгукнулася на моє резюме, був побратим “Десна”, і він покликав мене в полк. Класно його розрекламував. Чесно зізнатися, я на той момент не знала, що таке ДШВ. Але я щаслива, що мій перший бойовий досвід відбувся саме там, оскільки в мене не залишилась ілюзій щодо романтизації війни.

Що ви маєте на увазі?

Ми про війну багато читали в книжках, бачили в кіно — “Врятувати рядового Райана”, “Тонка червона лінія”, “Суцільнометалева оболонка”. І ти більше сприймаєш війну саме через культурний продукт, мовою мистецтва. Тому, вважаю, будь-кому, хто служить в Силах оборони, було б добре хоча б трішечки взяти участь у бойових діях. А цивільним — може, екскурсії на день, щоб зрозуміти, як там.

Нещодавно була дискусія довкола обкладинки журналу Vogue, де модель, вбрана в одяг кольору хакі, зображена в компанії кадетів Київського військового ліцею імені Богуна. Комусь сподобалось, а хтось сказав, що це гламуризація війни. Чи ви бачили цю обкладинку?

Оскільки й мене фотографував Бретт Ллойд (британський фотограф, який робив знімки для цього номеру Vogue — ред) — я є всередині журналу, мене запитували, як би я пояснила обкладинку. Я бачила коментарі якогось військового, який позитивно її сприйняв. Він говорив, що війна — це не тільки морок, а й сміх. Це правда, ми ржемо постійно. Ти інакше не можеш впоратись зі страхом. У швидкій, коли я була з пораненими, постійно якісь дуже дурні жарти розповідала.

Обкладинка, напевно, класно спрацювала як приклад сучасного мистецтва, бо його основна задача — провокувати запитання, мисленнєві процеси, суперечки. Це те, що вона і зробила — здійняла певний бунт, були як негативні, так і позитивні відгуки. Включити мізки, подумати, відрефлексувати — це завжди на користь.

Як потрібно говорити про війну, щоб люди слухали?

Сподіваюся, це питання собі ставлять і органи державної влади, бо воно доволі актуальне. Навіть та ж тема мобілізації — її сприйняття, рівень страху в суспільстві, пов’язані з цією прив’язкою, що військо — нібито тотожне до смерті. Що як тільки йдеш в армію, або відразу, або через короткий час загинеш.

Доцільно прагнути до більш об’єктивної картинки. Війна різна, армія теж дуже різна. І було б непогано балансувати й повідомлення, і подачу того, що відбувається і там, і в цілому в системі Сил оборони, щоб цю істерію трішечки пом’якшити. Бо не кожен військовослужбовець чи військовослужбовиця — це штурмовик, чи штурмовичка. З 62 тисяч жінок, які служать в Силах оборони, лише пʼять тисяч воюють на лінії зіткнення чи біля неї. Важливо показувати, що це дуже велика “індустрія”, в ній різні спеціальності й вона необов’язково має включати травмуючий досвід штурму і, відповідно, смерті й поранення.

Але служба штурмовиком, піхотинцем також є. Як збалансувати це в комунікації?

Є можливість взяти долю у свої руки. Або принаймні докласти максимум зусиль — вивчитися, пройти курси, зрозуміти, що ти вмієш, що ні. І піти шляхом рекрутингу.

Важлива річ для усвідомлення: якщо хтось сподівався, що вдасться відсидітись, що воно швидко мене, очевидно, що ні. Якщо хочеш лишатися жити в цій країні, мусиш виконати обов’язок і якийсь час відслужити.

Не знаю, як би відчувала себе якби була чоловіком. Не беруся сказати, що змогла б проявити ініціативу й обрати чим буду займатися. Хоча в мене теж були ризиковані моменти. Мене в певний момент хотіли зробити бойовим медиком штурмового взводу — це набагато страшніша робота, ніж кататися у швидкій на евакуації. Частка ризику завжди є. Але проявляючи активність, отримуєш вплив на те, що з тобою відбувається. Якщо просто чекаєш, по-перше, псуєш собі життя страхом, по-друге, стаєш пасивним об’єктом, який може бути переміщений будь-куди й не мати на це впливу.

Як ваші друзі реагують на ці розмови? Коли ви кажете знайомому цивільному чоловікові, що, мовляв, знаєш, готуйся, бо тебе це не омине.

В мене не залишилось друзів цивільних чоловіків. Трішечки лишилося близьких, знайомих цивільних подруг, але вони або волонтерки, або дружини військовослужбовців.

Минуле коло мого спілкування пішло своїм шляхом. Я зараз в процесі вибудовування зв’язків і стосунків з новими людьми, хто служить у війську. Особливість моєї психіки — якщо в щось занурююся, то живу цим, це мене надихає, я з великою пристрастю цьому віддаюсь. Тож зараз обговорювати, хто яке кіно подивився, наприклад, чи які там ще процеси в суспільстві актуальні? Я не знаю, для мене вони більше не актуальні. Нова задача настільки важлива і гостра, що заплющувати очі й удавати, що її не існує, мені не вдається. Тому якщо люди мають інші цінності чи переконання, нам просто немає про що говорити.

Військовослужбовиця Ганна Васик під час інтерв’ю Суспільному, Київ, 8 березня 2024 року. Суспільне Новини/Олександр Брамський

Про мобілізацію

Зараз доволі жваві дискусії довкола можливих нових правил мобілізації. З вашого досвіду як людини, яка, по-перше, у війську вже понад півроку, а по-друге — тривалий час була на управлінських посадах, з чим тут потрібно працювати перш за все?

З боку людей, безумовно, треба підготуватися, чогось навчитися, щоб прийти та запропонувати конкретні послуги.

У мене час від часу цікавляться досвідом. Я запитую: що ви вмієте, чим займалися, які курси? “Я нічого не знаю”, “я працюю в магазині одягу і хочу робити щось”. Але коли ми приходимо на співбесіду в компанію, нас питають: “Що ви вмієте робити?” Уявіть, ми кажемо: “Хочу, щоб ви мене чогось навчили. Я, мовляв, швидко вчуся, але не знаю, що хочу — просто я прийшов”. Добре, що прийшов, молодець! Але було б прикольно, якби це було підкріплено готовністю щось привнести.

Що має держава зробити, як має виглядати крок назустріч?

Я б почала з аналізу найбільших страхів: чому люди бояться і чому не готові на це зважитися. Безумовно, це відсутність прозорої системи ротацій.

Також важливо в цілому зайнятися кадровою політикою. На момент початку повномасштабного вторгнення всі пішли добровольцями — люди, які в цивільному житті були фахівцями в різних професіях. Вони й досі штурмовики або піхота. HR-и, IT-ці, управлінці (і всі відповідні фемінітиви до вищезазначених посад). Важливо їх висмикнути з окопів. Вони вже своє відвоювали в активних бойових діях. І допоки в них не потекли соплі й слині від шостої контузії, треба хоча б на моменті четвертої-п’ятої їх звідти забрати та поставити на тилові посади. Ми знаємо про певні процеси цифровізації армії. Туди потрібні фахівці. Держава мусить показати, що ми вдячні, що ці люди свого часу не побоялися взяти зброю до рук, але зараз треба всередині системи робити ротації й виводити людей поза неї — тих, які вже мають на це право.

Якщо буде видно, що ці процеси відбуваються, рівень страху в цивільних стане меншим. Ти побачиш, що вихід є. Ти — умовно, робиш певний внесок. Після, можеш повернутися до цивільного життя.

Військовослужбовиця Ганна Васик під час інтерв’ю Суспільному, Київ, 8 березня 2024 року. Суспільне Новини/Олександр Брамський

Про жінок у війську

Зараз періодично точаться дискусії про те, чи має мінятися модель залучення жінок до армії. Чи варто все залишати так, як є? Чи все ж мають бути якісь зміни?

Безумовно, це важливо і для самих жінок в контексті боротьби за рівні права — важливо, щоб вони себе теж сприймали повноцінно як потенційних військовослужбовиць. Але виходячи з власних спостережень за тим, як все влаштовано всередині, жінці в армії, очевидно, важче, ніж чоловіку.

Чому?

Через упереджене ставлення. Це досі існує. Але тут така річ, що є і позитивна дискримінація. Наприклад, та сама Олена Риж розповідала, що її побратими були проти, щоб вона йшла на штурм — не тому, що їй не довіряють, а тому, що хочуть уберегти. Я про такі випадки чула і від інших посестер.

Але це дуже комплексна штука. Це не лише питання спроможності, чи готовності, чи необхідності мобілізувати жінок. Це в цілому глибока проблема — і культурно, й історично, і соціально. Багато людей виховані в традиціях трішки обмеженого ставлення і сприйняття жінки.

Тобі постійно треба щось доводити. Що ти вмієш, що ти воїн, що стресостійка. Часто чула, що жінка не може впоратися з дискомфортом, не може жити без душу, не може, не знаю, з мишами жити. Чи що жінки більш емоційні, і таке інше. Багато упереджень. Потрібно гарантувати ефективний механізм захисту прав жінок. Але це стосується не тільки жінок, тому що такий механізм потрібний і щоб права чоловіків теж захистити.

Як тільки система буде адаптована до потреб жінок, саме у сприйнятті, у способі роботи з упередженнями, можна буде вживати більш активні кроки у напрямку заохочення жінок приєднуватися. Але знову ж таки, чим більше буде жінок у війську, тим і проблем буде менше, бо це стане чимось більш звичним.

Я не хочу робити себе чи посестер слабкими, людьми з особливими потребами. Хочеться рівності. І ми помалу в напрямку неї крокуємо.

Про настрої європейських партнерів

Ви брали участь в Мюнхенській безпековій конференції. Що побачили там?

Ми мали багато зустрічей з міністрами оборони, міністрами закордонних справ, деякими представниками НАТО. Переважну більшість цих людей можна віднести до друзів України. Звісно, ми постійно чули: “Дякуємо, що воюєте за нас”. Ми через особисті історії доносили необхідність певної зброї чи в цілому підтримки. І в мене інколи було таке відчуття… Може, пам’ятаєте, на початку повномасштабної війни завірусився ролик: “Записался в тероборону, еб*шить буду русских. А вы тут все… говорите”. Інколи себе так само відчуваєш: скільки можна говорити вже, друзі, нам дії потрібні. І не на зараз, а на позавчора.

Після Мюнхена була ще “Ялтинська європейська стратегія” і там були більш різкі заклики. Борис Джонсон, виступ якого я коментувала, говорив: “Нам потрібно діяти швидше”. Але це розмови. Звісно, військова дипломатія, потрібна. І приємно чути, що кажуть, що не втомилися, що будуть продовжувати. Але я б сказала, панує страх. Вони бояться. Бояться нашого ворога, бояться можливих наслідків своїх дій. І в цьому страху не розуміють, як близько до них небезпека. Вони спостерігають, як ми гинемо. Спостерігач не може обіймати нейтральну позицію — це завжди співучасник.

Неодноразово звучало, що вони усвідомлюють, що, наприклад, рівень їхнього військового виробництва не відповідає вимогам сьогодення. І що рівень підготовки їхніх армій теж відстає. На щастя, є усвідомлення, що не вони нас мають навчати, а вже ми їх. Цю тезу я озвучила, коментуючи виступ пана Джонсона. Тільки ми зайняті трішки. У нас багато справ. Якщо дасте більше зброї, якщо зробите так, що наші люди не будуть з голими руками — я, звісно, перебільшую — бігати на штурми, а їх прикриє нормально “арта”, ми з радістю витратимо час і навчимо вас. Тому що вже ті ж самі методички по TCCC (спеціалізована медична програма для підготовки військових — ред) адаптуються з огляду на український досвід.

Військовослужбовиця Ганна Васик під час інтерв’ю Суспільному, Київ, 8 березня 2024 року. Суспільне Новини/Олександр Брамський

Що ви бачите зараз в українському суспільстві? Чи є моменти, які турбують, або, можливо, навпаки, викликають позитивні емоції?

Багато людей — але, в моїй бульбашці — якщо не у війську, то щось роблять для нього, підтримують, навчаються, готуються. Є частина суспільства, для якої війни не існує. В цілому, якщо рахувати з Майдану, — це все вже дуже тривалий час, що виснажує. В армії звикаєш до невизначеності, приймаєш, що нічого не знаєш, що максимум можеш планувати до обіду. Це необхідна особливість, яку якщо не приймеш, здурієш.

Звісно, керівництво країни не може давати прогнози, обіцянки. Та утворюється вакуум. Він дещо результує в паніку та істерику: люди в стресі, не знають, як себе опанувати, зриваються на близьких. І історично, знаємо, Україна, на жаль, від цього мала дуже негативні наслідки — міжусобиці, чвари не раз розвалювали нашу державу. Зараз якісь такі настрої, з якими треба бути обережними, шукати інструменти впливу на них.

З іншого боку природним виглядає ескапізм. Як народ нашого сусіда-ворога себе поводить. Мовляв, ми маленькі люди, я нічого не знаю, це політика. Але важливо нагадати, що ми — не вони, а ми — не маленькі люди. Ми — великі люди. Ми чинимо опір величезній країні з величезними ресурсами. Можемо задавати напрям руху історичних процесів.

Як має мінятися українське суспільство?

Те, що тобі може дати хоча б ілюзію контролю — твоя готовність. В кожній сім’ї на випадок, якщо раптом щось буде летіти чи хтось буде наступати, має бути якийсь захист, турнікети. В ідеалі мати каску і плитоноску, хоча б балістичний пакет від уламків. Хай лежить про всяк випадок — воно з часом не псується.

В нашій реальності такмед необхідно викладати не тільки в університетах, а й в школах. У мене турнікет є з собою. У рюкзаку аптечка. Це профдеформація, так, але я щаслива, що вона в мене є. Тому що я зараз проїжджаю повз ДТП і не боюся. Навпаки біжу дізнатися, чи можу допомогти. З огляду на те, що ракети падають майже щодня, кожна людина має зрозуміти, що одного дня це може статися і з нею. Краще бути готовим, знати, що робити й мати чим.

Якщо, умовно, порівнювати війну з цунамі, краще навчитися ганяти на ньому на серфі, хоча б спробувати на цій хвилі стояти, а не тікати від неї, чи щоб вона тебе загребла, перемолола, кинула на каміння і вбила до бісової матері.

Готуємося, наскільки можемо. Вчимо все, що можемо. Всі навички треба відпрацьовувати — в стресі працює тільки те, що відпрацював багато разів. Ну і думаємо, як допомогти війську, щоб ці навички не знадобилися. І щоб танки більше ніколи не заїхали на околиці Києва. Така моя позиція.