Новини України

Історія воїна, який у ближньому бою отримав важке поранення, втратив ногу, але не силу духу.

Олександр Чинчлей родом із села Калантаївка, що на Одещині. Виріс у багатодітний сім’ї разом із двома молодшими братами й сестричкою. Свого часу пройшов строкову службу, а тоді працював у будівельній сфері. І хоча в родині не було військових, одразу ж після повномасштабного вторгнення долучився до ЗСУ.

“Мама дуже переживала, але й розуміла, що це правильне рішення”, — ділиться Олександр Чинчлей, який приєднався до лав 122-ї одеської ТрО, став стрільцем і отримав позивний “Чинча”. 

“Після нетривалого навчання командир спитав, чи є добровольці виконувати бойові завдання на Херсонському напрямку. Я з другом зголосився. Потрапили під Снігурівку, — розповідає воїн. — Згодом брали участь у боях за Бахмут, виконували завдання на Харківському напрямку. Влітку минулого року мене з трьома друзями-односельцями перевели до 33-ї окремої механізованої бригади, яка воювала на Запоріжжі”. 27 листопада бійці були на позиції у селі Роботине, близько обіду противник почав штурмувати. “Нас було четверо, їх — більше як десять, — пригадує. — Перший наступ ми відбили, але противник зайшов із двох боків. Ми потрапили в оточення. Почався ближній бій на відстані 5 — 10 метрів. В одного побратима заклинив автомат, тож він міг лише подавати гранати й заряджати магазини. Нас закидували гранатами. Раптом одна прилетіла в окоп, мені осколками розірвало ліву ногу від коліна до п’ятки”. Побратим відтягнув пораненого в бліндаж, наклали турнікет. Їх залишилось троє. Ще один побратим загинув. 

“Ми зв’язались із заступником комбата й викликали вогонь артилерії на нашу позицію, щоб знищити противника. Хоч розуміли, що шансів вижити в нас майже не буде, — каже “Чинча”. — Артилерія дуже помогла. Але згодом вцілілі росіяни повернулись, будучи впевненими, що ми загинули”. Українські воїни були в бліндажі, чули пересування ворога й передавали все по рації — скільки їх, куди прямують. Лише в обідню пору наступного дня до них пробились побратими. 

Увесь цей час важкопоранений “Чинча” потерпав від сильного болю, адже жодних медикаментів не було. Побратими не послабляли турнікет, бо не знали, коли Олександра вдасться евакуювати. Боялись, аби не почалось зараження крові. “Не знаю, як не знепритомнів, — згадує. — Тримався. Думав про маму й дружину Вікторію, з якою побрався влітку 2022 року”. Пораненого виносили під щільним ворожим обстрілом. До евакуаційної точки було три кілометри, туди вдалось дістатися лише близько сьомої вечора. 

Через півтори години воїна доправили в стабпункт, облаштований у польових умовах. Медики оглянули його й виявили осколкові поранення плечей, ще один осколок перебив палець на руці. “А я навіть не відчував тих поранень, бо страшенно боліла нога”, — розказує Олександр Чинчлей. Що було далі — не пам’ятає. Знепритомнів. Отямився у запорізькій лікарні, там воїну влили приблизно два літри крові. Лікар попередив, що потрібно ампутувати ногу. “Я й сам це розумів, бо турнікет був занадто довго. Нога сильно набрякла, нагадувала колоду”, — зауважує воїн. Олександру провели високу ампутацію — на рівні верхньої третини стегна — й видалили осколки з плечей. 

Прийшов до тями після операції й одразу зателефонував дружині по відеозв’язку. “А я відчувала, що з ним щось сталось. Весь день мені було дуже погано, вночі спати не могла, — ділиться 22-річна Вікторія. — Раптом подзвонив, на його обличчі була киснева маска. Тоді перевів камеру на ногу, і я побачила, що її немає”. Олександр спитав: “Я так розумію, що тепер ти не захочеш зі мною жити?” Вікторія спершу розсміялась, а тоді розплакалась: “Що ти таке говориш?! Хіба я за ноги тебе полюбила?” І одразу ж поїхала до коханого. 

Згодом пораненого доправили до реанімаційного відділення дніпровської лікарні імені Мечникова. Тамтешні медики почистили рану, встановили ВАКсистему. Пізніше Олександр Чинчлей потрапив до лікарні святого Пантелеймона, що у Львові. У культі з’явилась гематома, тож йому вкотре провели операцію. Загалом же після поранення “Чинча” переніс десять оперативних втручань. А з лютого цього року його перевели у НРЦ “Незламні”, де проходив процес реабілітації, займався з психологами й фізіотерапевтами, відновлював фізичну форму.

У червні для нього виготовили протез із механічним коліном, ходьбу на якому опанував за два місяці. “Згодом благодійний фонд центру оголосив збір, завдяки чому для мене зробили електронне коліно. Але наразі пересуваюсь за допомогою милиць, бо потрібно почекати, поки зменшиться культя. А тоді мені виготовлять постійний куксоприймач”, — пояснює Олександр Чинчлей. Після проходження ВЛК його звільнили з військової служби. На цей час Одександр проходить МСЕК, де мають встановити групу інвалідності.

“Чинча” увесь час на зв’язку з побратимами. А ще займається улюбленим спортом. “Футбол я полюбив з дитинства, брав участь у змаганнях, — розповідає 27-річний Олександр Чинчлей. — Якось дізнався про команду “Покрова” з амп-футболу, яка складається переважно з бійців, що внаслідок поранень зазнали ампутацій”. Дружина підтримує його хобі — двічі на тиждень ходить з коханим на тренування, аби не втрачав форму. Олександр Чинчлей уже брав участь у чемпіонатах Польщі та Швейцарії, тепер удруге — на турнірі у Польщі. Каже: “Ця команда стала для мене ще однією сім’єю”.