Новини України

8-річний Сергій Грабовський за святковим столом при усіх родичах заявив, що стане лікарем. Коли хлопцю виповнилось 12, він визначився, що буде саме військовим лікарем. А у 15 років – попросив у мами дозволу вступити у військове училище.

Згодом закінчив медичний університет імені Богомольця, а тоді – військову академію. По розподіленю потрапив до загону морської охорони у Маріуполі у 2020 році.

Повномасштабне вторгнення 27-річний лікар Грабовський теж зустрів у портовому місті Донецької області.

Наприкінці грудня 2021 року у мами Сергія стався інсульт. Він поїхав до неї у відпустку, але добути до кінця не вдалось – медика терміново призвали на службу 8 січня.

Напередодні повномасштабного вторгнення його хвилювання видавав стривожений голос. Після тривалих боїв за Маріуполь він разом з побратимами відійшов на “Азовсталь”, а звідти – вийшов за наказом і потрапив у полон.

Про Сергія для “Української правди. Життя” розповіли мама Наталія, сестра Людмила та друзі полоненого.

Шлях від мрії до військового лікаря

Мама Наталія запевняє: рішення сина у 8 років звучало непохитно, а тоді з року в рік підкріплювалось рішучими діями.

“Після закінчення 9-го класу подав документи до Луцького військового ліцею імені Богуна. Вчився старанно, та й стимул був: тих, хто не встигав з навчанням, не відпускали на вихідні додому. У брата з цим проблем ніколи не було.

Сергій – дуже наполегливий. Пам’ятаю, якогось семестру в медичному університеті мав пролетіти зі стипендією. Але пішов писати заяву, щоб перед комісією перездати іспит з латинської мови“, – розповідає сестра Людмила.

Своєї мети – стати військовим лікарем – Сергій досягнув у 24 роки.

Сергій вже більше, ніж пів року у російському полоні

До того, як вступити у Богомольця, Сергій подавався у кілька вишів. Серед них був і Львівський державний університет безпеки життєдіяльності. Там хлопець у черзі на подачу документів познайомився з дівчиною Діаною.

Вона згадує, що Сергій тоді жартома запитався у неї, що вона там робить.

“Ми побачились лише одного разу: просто розговорились і потім 10 років переписувались та говорили, але не зустрічались віч-на-віч.

Для мене він завжди був моральним орієнтиром“, – ділиться подруга військового.

Діана зазначає, що Сергій легко налагоджував комунікацію з людьми: міг зговорити навіть у транспорті.

“Так якось познайомився з лікарем, з яким потім потоваришував і обговорював медичні питання. А ще він був у захваті від того, коли йому давали складні завдання і мало часу на підготовку. Йому подобалось працювати в умовах невизначеності та обмежного ліміту часу“, – згадує вона.

Старт кар’єри військового лікаря

26 червня 2020 року він приступив до виконання посади начальника охорони здоров’я 23-го загону морської піхоти.

“Він у мене серйозний хлопець, не лінивий, багато дуже вчився. А ще – був вимогливий до всіх, але насамперед – до себе. Приділяв своєму здоров’ю та спорту багато часу”, – розказує Наталія.

Людмила згадує, як Сергій приїхав у першу відпустку додому, ділився враженнями про місто, людей, колектив, роботу.

Медична команда

“Казав, що місто гарне, почали відбудовувати дороги, люди привітні. Багато говорило людей російською мовою, колектив – дружний.

В роботі йому, молодому командиру, допомагав старий за стажем роботи фельдшер. Багато доводилося попрацювати з документацією, аптекою, забезпеченням. В цей період його становлення ще й COVID-19 прийшов: вакцинації, госпіталізації“, – розповідає сестра.

Вона зазначає, що до брата дзвонили навіть під час відпустки: радилися щодо лікування. Високу кваліфікацію підтверджують і кілька друзів Сергія: усі підкреслюють винятковий підхід та різносторонні знання терапевта.

“Мав багато знань з інших вужчих напрямків – хірургія, гінекологія, отоларингологія тощо. Брав дуже широкий спектр – справжній терапевт“, – розповідає друг Олексій.

Війна у Маріуполі

23 грудня 2021 у матері стався інсульт. Тому Сергій взяв відпустку своїм коштом та приїхав до неї у Київ. Він мав пробути у столиці до 15 січня, але його відізвали на службу на тиждень раніше.

“Сказав: “Робота є робота. Мене викликають, значить, я потрібен”. З Маріуполя лікував мене по телефону. Він взагалі дуже педантичний та уважний хлопчик, а лікар – ще більше.

23 числа він мені телефонував 5 разів. У нього був дуже схвильований голос, але я тоді це списала це на стан свого здоров’я. Останній дзвінок був о 10:15 вечора. Я запитала – ти вже вдома? На що він мені відповів, що ні, ще на роботі”, – згадує Наталія.

О пів на п’яту ранку мати Сергія прокинулась від бомбардування Києва.

“Я одразу зрозуміла, що це – війна. О 6:05 пролунав дзвінок. Я його чекала, якщо чесно, ще раніше. Напевно, у сина не було можливості по роботі. А може він чекав, бо знав, що я в 6 годин п’ю таблетки.

Запитав, як я. Сказала, що нормально. У слухавці поселилась тиша. Його мовчання було таке, ніби мову відібрало. А тоді сказав, що то на пару днів – почав так заспокоювати. Наприкінці додав: “мамо, я тебе люблю, я тебе цілую, з Богом“, – розповідає мати.

Сергій з сестрою Людмилою

На восьмий день Сергій набрав сестру по відеозв’язку. Він був у порту і показав Людмилі кількість загиблих.

“Дзвонить і каже: “Мала, ти бачиш ці курточки? Це трупи”. Знаєте, такий в нього був шоковий та виснажений емоційний стан тоді. Бо він від своєї роботи кайфував, але в цьому випадку його ятрило те, що цим людям вже не можна допомогти.

Найбільше його “прибив” перший труп побратима. В нього паніки не може бути, бо він лікар, але в цей момент він в собі зарився“, – згадує жінка.

Люда каже, що спілкувалась з братом за кілька днів після того, як росіяни покинули Київську область.

“Я його запитала про Бучу, мовляв – бачив? Його відповідь мені дуже закарбувалась: “А я, мала, тобі показував ще 2 березня, що буде, коли Маріуполь вилізе? Зараз всі плачуть, Буча вилізла. А що тут робиться?”, – переповідає сестра.

“Азовсталь”

Мати зазначає, що перші тижні активно переписувалась із сином. А потім у Маріуполі зник зв’язок.

“Він телефонував мені з інших номерів. Потім мовчання було на три тижні. У мене були сльози, шок. Він мені зателефонував уже з “Азовсталі” після 3 тижнів тиші. Сказав, що у нього все гаразд. Люди, мабуть, його так і в телефоні підписували, бо у Сергія все завжди було гаразд. А ще жартував, що їжі стільки, що навіть собак є чим годувати“, – додає Наталія.

Сестра каже, що Сергій і на Великдень жартував про їжу: скинув фото “паски”.

“Такий плецок, такий кусочок, я не знаю навіть, що то таке. Блінчіком навіть не назвеш. І каже: “Це наша паска, Христос Воскрес“, – оповідає Людмила.

Вона розповіла, що у Сергія є племінник Артем. Він за нього постійно питав. Одного разу Наталія сказала, що хлопчик впав, ногу підвернув, але тримається як боєць. На цю фразу Сергій зреагував миттєво.

“Каже – ні, одного бійця вже вистачить. Кого-кого, а Артема у військові не пущу“, – зазначає сестра.

Діана, подруга Сергія, теж час від часу отримувала повідомлення від військового лікаря. На її питання чи він в порядку, відповідав військовим “+”.

“Він мало виходив на зв’язок. Відписував “плюсами”. Я розуміла, що він живий. Але в один момент “плюси” перестали приходити. Я почала панікувати, шукати контакти. Знайшла його сестру. Від неї я дізналась, що Сергій на “Азовсталі”. Потім – слідкувала за новинами“, – розповідає знайома Грабовського.

З Маріуполя Сергій дзвонив переважно мамі: контролював її стан здоров’я, підтримував. Вона розповідає, що наступні дзвінки були по 20-40 секунд раз на два тижні.

“Завжди питав як я, які препарати приймаю, які показники тиску. В мене була заготована фраза: три рази 120 на 80. Хоча, чесно: я того тиску ще не міряла, мені було не до того.

В ніч на 16 травня, коли Сергій мені подзвонив, я запитала: “Синок, ти на заводі чи ти вже в полоні?” Він сказав: “Мамо, я на це питання відповідати не буду”, – каже мати полоненого бійця.

Фото зі служби

Здача у полон

Опівночі 20 травня брат подзвонив сестрі та радісним голосом повідомив: “Я скоро буду вдома, нас вивозять“.

У його голосі було багато надії: їм пообіцяли евакуацію та збереження життів.

“Він такий був радий, енергійний та наскільки щасливий! Ніколи в житті таким його ще не чула.

Після дзвінка вже не заснула, подзвонила до мами. Вона не спала. Я запитала: “Мам, це ж полон?”. Вона відповіла ствердно. А в мене сльози – це ж полон“, – згадує Людмила.

20 числа Сергій Грабовський разом з іншими військовослужбовцями, які боронили Маріуполь, покинув завод “Азовсталь”.

Наталія каже, що спершу у військкоматі видали документи про те, що він зниклий безвісти. За 2 місяці – отримали підтвердження від країни-агресорки, що він у полоні в Росії.

“Людина, коли чекає, воно здається: день пройшов без поганої звістки, значить, слава Богу, день був вдалий. Так живемо другий день, третій, десятий.

Хочу нагадати: їх виводили з “Азовсталі”, вони не самі здавалися. Був наказ головнокомандувача. Нам обіцяли гарантії збереження життів. Ми чекали обмін, чесно, через місяць максимум. Але він у полоні вже пів року“, – каже мати військовополоненого.

Вона додає, що під час першого обміну були й побратими Сергія. Вони були важкопоранені, і їх вдалося повернути до України.

Фото полонених. Сергій – крайній праворуч

ЇЇ з донькою допустили до військовослужбовців. Вони сказали по Сергія таке: “Док на місці, він лікує людей. У нього все нормально, ходить посміхається“.

Але материнське серце крається: нещодавно вона побачила свіжі кадри з полону.

“У мене є фотографії, де він в полоні, то в нього розвалюється взуття. Може, він зараз босий ходить, я не знаю. Про це не думаєш тільки тоді, коли спиш. А сну фактично немає.

Мене інколи запитують, коли тобі було легше? Коли на “Азовсталі” чи коли в полоні? Я вам скажу чесно – важко з першого дня війни”, – додає Наталія.

Допоки Сергій перебуває у полоні, президент Зеленський вручив йому орден та підвищив звання до старшого лейтенанта.

Мати зазначає, що жінки усіх військових з їхнього підрозділу дуже згуртувались.

“Ми чекаємо усіх, але кожна – на свого“, – з трепетом у голосі завершує мама полоненого.