Новини України

20-річний Андрій підписав свій перший військовий контракт 10 жовтня 2021 року. У листопаді – дав присягу, а в грудні опинився у зоні ООС (Операції об’єднаних сил).

За кілька тижнів до вторгнення бригаду молодого солдата мали відправити на ротацію, але через ймовірний наступ росіян її відтермінували.

Андрій, як і інші сталеві бійці, боронив Маріуполь до травня 2022, допоки не отримав наказ скласти зброю та здатися у полон. 18 травня він повідомив рідним, що бійці складають зброю та опиняться вдома. Проте замість швидкого обміну, він вже 8 місяців в полоні у окупантів.

Історію сина для УП.Життя розказала мати бійця Юлія.

Далі – її пряма мова.

Контракт, ООС та Маріуполь

Після 9 класу Андрій вступив до медколеджу і вивчився на фармацевта. Це було виключно його рішення. Потім вступив до університету, зараз є студентом 3 курсу. Але минулу сесію довелось пропустити. Бо вже більше 7 місяців мій син у полоні.

Він був цілеспрямований, розумний, любив спорт – з 1 класу займався греко-римською боротьбою. А ще – йому дуже подобалось грати у шахи. Він змагався з молодшим братом та дідусем, який навчив їх цієї гри.

Лижі, боротьба, активний відпочинок. Фото з архіву

Для того, щоб служити за контрактом, треба було здати нормативи. У день іспитів, коли Андрій мав бігти довгу дистанцію, була злива. Але це його не зупинило – до фінішу прийшов вчасно, хоч і був замурзаний брудом. Його результат входив до норми, тож його прийняли.

10 жовтня він підписав свій перший контракт. Потім була присяга, але на неї батьків і родичів не пустили через коронавірус. А вже 15 грудня частина хлопців поїхали до зони ООС у селище на околиці Маріуполя. Вони мали там проходити службу 3 місяці раз на пів року.

Андрій дзвонив щодня, розповідав, як у них там добре, годують смачно, світло є, йому подобалось. Він йшов не парамедиком, а звичайним солдатом – взяв до рук зброю, щоб боронити Україну.

24 лютого він мене запевнив, що все добре. Але їх залишили боронити Маріуполь.

Війна розгорталась, зв’язок із сином рідшав: раз на три дні, потім – на тиждень. Найбільше у нас не було дзвінка – це 22 дні. А потік новин з Маріуполя не зупинявся. Було страшно і мені, і моїй мамі, і сестрі. Нервував і молодший брат Андрія.

З коротких розмов зрозуміла, що він був і в порту, і на Ілліча, і в кінці – на “Азовсталі”. Дзвінки були по хвилині або по дві.

Поранення та полон

В березні син отримав поранення, бо на позиції прилетіла граната. Два тижні він був на лікарняному з пораненою сідницею та з ногою. А потім – сказав, що все загоїлось, і вже готовий далі захищати Україну. Зв’язок з сином знову зник.

18 травня він мені подзвонив у гарному настрої. Сказав, що їм надали наказ здавати зброю та виходити з “Азовсталі”. Фоном було чутно, що хлопці щось обговорюють, і усі мають добрий настрій.

19 травня його вивели з Азовсталі, навіть потрапив на відео. 26 травня мені зателефонували з Червоного Хреста та сказали, що його зареєстрували як військовополоненого. Наступного дня він мені подзвонив і сказав, що перебуває в Оленівці. Ще був дзвінок 31 травня і 3 червня. Відтоді – тиша. У полоні забрали все: документи, ключі від квартири, телефон.

Фото з Маріуполя, яке Андрій надіслав мамі

Перший час, коли знайомі дізнавались, що Андрій потрапив на “Азовсталь”, а згодом – у полон, то були шоковані. Зазвичай питали: “Хто? Андрій? А як?”. Мій син ніколи не був агресивним або забіякою, не бешкетував. Усі знають його як відносного спокійного хлопчину.

Якийсь час я навіть була спокійна, що він в Оленівці, бо не воює і перебуває у відносній безпеці. Щонайменше – на нього не падають величезні бомби, як на завод у Маріуполі. Але після цих прильотів по колонії стало більш лячно за його життя і здоров’я.

Особисті переживання та очікування

Молодший син – 11-річний Павло – пишається тим, що його брат був на першій лінії оборони. І тим, що Андрій – герой. Павло дуже за нього переживає і чекає.

А ще молодший син починає носити футболки Андрія, тож йому треба термінового повертатися. І через сесію, яку доведеться перенести….

Я розмірковувала, що навіть якби Андрій не пішов на контракт, його все одно могли б призвати, він теж міг би потрапити у гарячу точку.

Фото зі служби Андрія

Я не знаю, в якому стані, де він знаходиться і що з ним. Дуже хочеться зателефонувати і сказати: “Андрію, давай додому, вже пізно, треба їсти та спати“. Але телефон відключений з 18 травня. Мій номер він знає напам’ять, тому я постійно ходжу в очікуванні – навіть сплю з телефоном.

Я знаю, що він повернеться. Не можу сказати чому, як. Я не хочу навіть уявляти страшну картину. Бо якщо йому вдалось вижити у Маріупольському пеклі, я ані на секунду не хочу вмикати фантазію для страшних сценаріїв.

Мій син йшов підлітком, а повернеться чоловіком. Не знаю, яким він буде: злим чи добрим, агресивним чи хворим, напевно – голодним. Але я все одно хочу, щоб він швидше повернувся живим додому.