В окопі всі рівні: як суддя Верховного Суду став командиром взводу
Якщо вважаєте, що високопосадовці не йдуть добровольцями на фронт, ви помиляєтеся. Знайомтеся — Іван Міщенко. Він не лише є суддею Верховного Суду, але й очолює інстанцію, яка добирає членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.
У 2022 році з Івана Сергійовича, з яким у коридорах Верховного Суду насмілювався заговорити не кожен службовець, він став своїм серед пацанів в окопах, де хлопці й матюкнути можуть.
У війську випускник Інституту міжнародних відносин КНУ, що знає тонкощі етикету протокольних банкетів, вечеряє риб’ячим хвостиком з окрайцем чорного хліба, і замість спеціальної виделки для риби (не плутати з виделкою для равликів!) у нього складний ніж, а алюмінієва миска стоїть на ящику з-під БК.
Коли бійці дізналися про цивільне життя їхнього командира взводу, спершу не повірили. Згодом брали в посадовця, який ручкається з правниками, дипломатами та державниками Євросоюзу і США, юридичні консультації. А сам він, бувало, гасав по полю, щоб піймати перелякане від обстрілів козеня.
«Навчишся копати окоп, тоді приходь»
Перша спроба піти у військо була невдалою. У 2014 році, коли юрист Іван Міщенко приїхав до свого районного військкомату, щоб мобілізуватися, військком вивів його на ґанок покурити.
«Як ти вважаєш, зможеш за пів години викопати окоп?» — запитав військком.
Тоді колишній випускник військової кафедри, що мав звання молодшого лейтенанта й облікову спеціальність військового юриста, відповів: «Не знаю».
«Коли навчишся копати, тоді приходь», — відрізав військком.
«А потім поступово брало верх відчуття, що це якась далека війна, і ми, кияни, не маємо до неї стосунку. Що без нас вона почалася, без нас і закінчиться», — розповідає Іван.
Він не став вправлятися в копанні окопів, натомість вдосконалювався у професії. І в 36 років, у 2017-му, став суддею Верховного Суду.
А у лютому 2022-го відчув, що війна наблизилася впритул до нього: «Було очевидно, що виникла загроза існуванню держави як такої. І якщо ворогу вдасться, то вже не матиме ніякого значення, хто в якому суді працює. І хоча з 2014-го ніякого практичного військового досвіду я не набув, зрозумів, що треба діяти».
Найдовший місяць у житті
24 лютого він написав у Facebook, що Конкурсна комісія ВККС припиняє свою роботу «з огляду на очевидні обставини». Потім відвіз трьох дітей, дружину та батьків до Польщі, зворотною дорогою в Київ привіз гуманітарку. Далі — у військо.
Копати окопи за свій 41 рік він так і не навчився, тож до військкомату вирішив не йти. Здійснив обхідний маневр — пішов у підрозділ «Кияни», який створив відомий київський активіст Роман Ратушний. Вони наволонтерили дронів і стали займатися аеророзвідкою.
72 бригада, яка захищала Київ навесні 2022-го, новоспечених аеророзвідників до себе не взяла. Командир пояснив, що його частина укомплектована більш ніж достатньо, але дозволив виконувати окремі бойові завдання для бригади. А коли росіян відігнали від столиці, «Кияни» попросилися в 93 бригаду. Івана, який мав офіцерське звання, призначили командиром взводу піхотинців.
Це все ще був березень 2022 року — за концентрацією подій та емоцій цей місяць став найдовшим у житті Івана. У його роті тоді був лише один професійний військовослужбовець — командир роти. Усі інші були цивільними добровольцями. Чимало побратимів були старші й у гіршій фізичній формі.
«Як я вживався у війну? Та просто брав і вживався. Це робота дуже важка й специфічна, але це робота, яку треба робити, і робити добре. От і все.
Ти покладаєшся на людей, які поруч, а вони покладаються на тебе. Ті, у кого більше досвіду, тебе чогось вчать. Потім відбувається якась ситуація, якийсь бій, і твій досвід зростає сам собою. І так поступово ти прогресуєш, і люди поруч із тобою теж».
Поки Іван воював, Україна звернулася до ЄС щодо надання нам офіційного статусу країни-кандидата на вступ до Євросоюзу. Однією з умов отримання цього статусу було створення нової Вищої кваліфікаційної комісії суддів. Івана, який працював над створенням ВККС іще до повномасштабного вторгнення, переводять служити в Генштаб, щоб він одночасно міг продовжити роботу з проведення конкурсу до ВККС.
Навесні 2023 року нову ВККС таки створили. Тож у травні Іван демобілізувався як батько трьох дітей, щоб працювати над адаптацією нашої судової системи до вимог ЄС.
На погляд юриста й командира
Сьогодні член Верховного Суду Іван Міщенко займається оптимізацією української правової системи, щоб адаптувати її до правових норм ЄС. На моє запитання про те, як слід оптимізувати юридичні аспекти у ЗСУ, Іван відповідає миттєво: необхідно ліквідувати паперову армію.
«Обстріли, особливо на “нулі” — це нормальна історія. Але вона стає катастрофою, коли знищується військове майно. Адже здорові розумні чоловіки, замість воювати, пишуть папери. Хоча ніякі папери й ніяке фотографування вже нічого не встановлять, коли снаряд усе знищив. Треба спростити й уніфікувати звітність, щоб командир писав один папірець, а не купу».
У тому, що стосується армії, Іван Міщенко пропонує зважати на доцільність. У цьому контексті говоримо й про вже узаконену мобілізацію засуджених.
«Зі свого особистого досвіду фронтовика скажу, що із засуджених погані вояки. Алкоголь, наркотики, невиконання наказів. У якийсь критичний момент це може звести нанівець усю операцію і коштувати життя побратимам.
Можливо, це просто мій особистий негативний досвід, але на цих людей не можна покластися. Вони стають колосальною проблемою для підрозділу. Мені особисто це видається поганою ідеєю».
Іван пішов на фронт добровольцем, тому має внутрішнє право розмірковувати про мобілізацію і звільнення від неї. Зокрема й за фаховою ознакою.
«Питання не в тому, що всіх треба записати до війська, а в тому, де людина під час війни принесе країні максимальну користь. Чи треба мобілізовувати суддів, прокурорів, поліціянтів? Вони є частиною критичної інфраструктури. Тому питання про їхню мобілізацію — це не про справедливість і рівність усіх перед загрозою знищення.
Розслідувати злочини та карати злочинців треба й під час війни. Якщо перестануть працювати суди, державна машина дуже швидко перестане їхати. На радість росіянам, які мріють, щоб ми перестали існувати як держава».
Найбільше Івана дратує, коли українці трактують мобілізацію як покарання.
«Для мене служба у війську — це предмет гордості, і я завжди цим буду пишатися. Сподіваюся, що й мої діти будуть мною пишатися, коли підростуть. Сприймати мобілізацію як покарання — це приниження нашого війська».
Неймовірне щастя — жити
Війна — це коли змішуються світи, і в одному окопі опиняються люди, які в мирному житті не мали жодного шансу на зустріч.
«На фронті неможливо кимось прикидатися. У звичайному світі людина може мати багато масок і ролей. Але там цього всього немає. Там люди справжні. Які є, такі є.
Усе, чим ти обріс у мирному житті, втрачає значення — посада, статус, інша суєта. Там це нікого, щиро кажучи, не хвилювало. На фронті виникає якась неймовірна близькість між людьми. Тому що це війна, тому що це мої побратими, і треба стискати зуби й воювати.
От наша позиція сусідила з позицією 95 бригади. У них був головний сержант із позивним Депутат. Здоровий такий дядько, здавалося, що такого й убити неможливо. Справжній вояка, пацани при ньому відразу по струнці витягалися. Він загинув. Я не так багато з ним спілкувався, але згадую його досі. Це навіть складно описати».
Сьогодні Іван каже, що дуже сумує за побратимами та градусом емоцій, якого неможливо пережити в цивільному житті. Каже, що такого красивого неба, як над Харківщиною у 2022-му, таких красивих зірок, як там, він не бачив ніколи. Що саме там він пережив якесь неймовірне відчуття краси.
«Якщо дуже глибоко про себе, то на фронті я відчув незнане раніше щастя від того, що я живу. От прямо тут і зараз. Поганий день, гарний день — не має значення. Ти його живеш. Це дуже круто. А ще стало більш глибоким відчуття, що я українець, що це моя земля. Буквально».
Позбавляймося ілюзій
«Моє життя до фронту — це впевненість, що мир буде завжди. Покоління моїх батьків виросло й постаріло без війни, воно жило з ілюзією, що війна не повториться ніколи. І дітей своїх, тобто моє покоління, виховали в такій ілюзії. Тому ми до останнього не вірили в можливість війни.
Фронт позбавив мене цієї ілюзії. І тому моє життя після демобілізації — зовсім не таке, як до фронту. Війна — це фізичне відчуття. Воно лишилося зі мною. Я, спілкуючись зараз з іноземцями, розумію, що вони його не мають.
Після Другої світової європейці жили з упевненістю, що війни більше ніколи не буде — тому їм так важко перелаштуватися на воєнну реальність. Їм треба зрозуміти, що війна дуже легко може перекинутися в Європу. Їм теж треба позбавлятися ілюзії вічного миру».
Іван, позбавившись на фронті ілюзій, сьогодні усвідомлює, що його демобілізація — це не закінчення війни. Ця історія ще продовжується, і може статися різне, тому він не виключає для себе можливості повернення на фронт. І цитує слова свого друга і військового-добровольця Романа Ратушного, який загинув 9 червня 2022 року на Харківщині: «Чим більше росіян ми вб’ємо зараз, тим менше їх доведеться вбивати нашим дітям».
«Не хочеться передавати цю історію дітям. Це все треба нам закінчити зараз», — доповнює він думку Романа.
Comments (0)