Кожен старшокласник збирає дрон для фронту. Репортаж із київської школи, де вчать робототехніки
«Ви тіки подивіться на нього, — каже викладач, тримаючи в руках дрона. — Це ж так круто, коли дитина сама його склала, запустила, і він летить! Цього не можна не хотіти!»
У розкладі для старших класів у графі «предмети» так і записано — «дрони». Це не забавка: зібрані учнями «пташки» поїдуть на фронт.
Про школу, де немає домашніх завдань і навчають так, що можна гуляти перший курс університету, де дітей не соромлять за низькі бали, а директор є ветераном війни, — у репортажі hromadske.
Кожен старшокласник збирає дрон для фронту
«Ідея з дронами моя, бо нині це необхідна навичка — вміти складати квадрокоптери, вміти пілотувати. До того ж це збігається з нашою технічною програмою», — пояснює директор приватної інжинірингової школі #brobots, 44-річний Пилип Духлій.
Ми в центрі столиці. Між радянською будівлею, у якій розташована школа, і земляним схилом — затишний двір. У ньому сучасна універсальна майстерня, куди ми й прямуємо. Дорогою Пилип розповідає:
«Ми залучаємо дітей до навчання через техніку. Це те, що називається STEM. Тобто, коли ми даємо проєкт дітям, а вони за ним уже самостійно збирають — спершу не дуже розуміючи, як воно працює.
Потім пропонуємо їм щось покращити. І тоді школярі вже вповні включаються в процес — їм цікаво розібратися, як воно працює, що можна поміняти. Починають експериментувати. Тоді ж знання залітають у них на раз-два. А якщо давати їм суху теорію, дитина через 30 хвилин уже вимикає мозок».
Директор школи стверджує, що учням цей предмет подобається. Вони не лише вчаться, а й приносять користь тут і зараз: «Ми купили 40 комплектів, аби всі учні старших класів зібрали по одному. Потім “пташки” поїдуть на фронт. У нас є спонсор, який про це не говорить. Він, зазвичай, закуповував готові безпілотники й відправляв військовим».
Пилип Духлій зізнається, що не знає, де саме військові застосовуватимуть дрони — спонсор шкільного проєкту тримає це в секреті. Директор #brobots згадує, що зробив волонтерові пропозицію: «Давайте ви дасте нам грошей і почекаєте три місяці. І квадрокоптери будуть, і діти вчитимуться». Спонсор на таке погодився — виділив 600 тисяч гривень.
Приходимо до майстерні. Викладач-інженер Віталій Войцеховський показує тутешній лад: в учнів є все для конструювання, макетування, паяння. Стоять лазерний різак та 3D-принтер. На полицях — роботи дітей: машинки на радіокеруванні, моделі черепів, надруковані на принтері іграшкові персонажі з пластику.
«Ми робимо все, щоб діти зацікавилися, спускалися в майстерню і займалися проєктами. Наразі це безпілотники. Чому вони? Це данина часу: є де взяти й куди діти», — каже Віталій, тримаючи в руках невеличкий дрон.
Часто у школах показують якісь схеми на дошці, а учні не розуміють, нащо їм той трифазний двигун? Краще піти за гаражами покурити й пива випити. А в нас теоретична й практична частини йдуть паралельно. Це зацікавлює: ти щось вивчаєш, збираєш, а потім воно ще й полетіло. І в дітей реакція: «вау, хочу ще!».Віталій Войцеховський, викладач-інженер школи #brobots
Коли в директора виникла ідея, щоб учні складали безпілотники, і для цього знайшлися гроші, Віталію поставили завдання купити складники. Він спершу порадився з військовими:
«Спілкувався з хлопцями на “нулі” — що їм потрібно, які характеристики їх цікавлять. І вже від цього відштовхувався. Брав деталі, щоб готовий дрон був максимально юзабельний».
БпЛА від учнів школи #brobots можуть підіймати до двох кілограмів, долати мінімум п’ять кілометрів і триматися в повітрі понад двадцять хвилин. А ще вони навчені захищати пілотів: спершу «пташка» відлітає вбік і здіймається вгору вже із цього місця на відстані — так ворогові важче засікти місце розташування українських військових.
Дрони збирають учні, починаючи з восьмого класу. Скласти-спаяти базову модель можна за 3–4 години. А от щоб навчитися нею керувати — доведеться потренуватися на симуляторі кілька місяців. Потім юні пілоти тренуються вже на справжніх безпілотниках — спершу практикуються в спортзалі, де ставлять перешкоди; потім у дворі, але злітаючи не вище другого поверху.
Сьогодні вперше підняти свій FPV-дрон у спортзалі пробує дев’ятикласник Артур Мотовиловець. Юнак надягає спеціальні окуляри. Квадрокоптер сіпається, кидається з боку в бік, але помалу злітає — хлопець радіє успіху й із захватом розповідає мені про свою пристрасть до польотів.
Тренувався на симуляторі цілий рік — без цього б узагалі не вийшло б злетіти. Мав удома дрон DJI. Він набагато легший у користуванні, сам знімав гори. Коли ж почалося повномасштабне вторгнення, віддав його військовим. Я дуже люблю безпілотники — у цю школу перейшов заради них. Круто, що їх можна збирати просто в школі.Артур Мотовиловець, учень школи #brobots
Хочемо, щоб наші учні займалися улюбленою справою
Назва #brobots має два складники: «Бровари» + «роботи».
Шлях до створення школи був довгий. Раніше Пилип Духлій мав рекламну агенцію, яка випускала журнал для авіаліній — той, що пасажири читають у літаках. Потім працював на фрилансі: робив власні поліграфічні проєкти під ключ — і в Україні, і за кордоном.
Однак фрилансерська рутина швидко наскучила винахідливому й бадьорому Пилипові: «Став у Броварах шукати місце, щоб викладати дітям програмування. В мене ж перша освіта технічна, — згадує чоловік, а тоді зізнається: Я ніколи не бачив свого батька. Ріс на “станції юних техніків”, там усього вчився. Захотілося дати дітям те, чого не було в мене».
Так Пилип створив студію робототехніки, а згодом разом із другом відкрив іще 15 подібних студій у всій Україні.
«До нас ішли люди, бо ми не зациклювалися на прибутках. Та й зараз я не думаю про гроші. Вони для мене — інструмент реалізації ідей, мрій, фантазій, а не спосіб заробляння чи побудови якогось бізнесу. По-простому: ми вкладали душу», — запевняє директор.
Чоловік пригадує, що з дітьми швидко налагодилися довірливі відносини: «Прийшли декілька дітей, які з нами постійно тусувалися в Броварах у цих гуртках. Ми з ними і Новий рік зустрічали, і на море їздили. Я потім уже зрозумів — це діти, у яких були проблеми з батьком. Чи він загинув, чи розлучився з матір’ю».
Один зі старшокласників каже: «Я постояв 1 вересня на лінійці у державній школі — не хочу на це витрачати свій час. Тут у вас купа всього цікавого, тож ми й хочемо вчитися, робити власні проєкти, реалізовуватись». А за рік ми вже відкрили школу, забрали їх сюди. Тоді в нас навчалися 23 дитини, із них семеро — наші броварські діти.Пилип Духлій, директор школи #brobots
Питаю в пана Пилипа, де ж ці перші випускники, чию мрію він з колегами зумів утілити в життя.
«Випускники вже в Європі. Шкода, звичайно, що поїхали, але їм треба рости. Якби ми були університетом, то ми б уже наукову діяльність розвели, стартапи, ще щось для них цікаве».
Нам колись закидали: «Ви вчите дітей, аби вони виїхали за кордон — бо тут нафіг нікому не потрібні зі своїми знаннями. Навіщо це робити?». А ми певні: краще ми їх вивчимо, і вони поїдуть; ніж ми їх не вивчимо і вони залишаться без знань і цінностей. Ми хочемо з усіх учнів зробити самодостатніх, ефективних людей, які заробляють собі на життя і займаються улюбленою справою.Пилип Духлій, директор школи #brobots
Кролик-плейбой у кабінеті директора та самогонний апарат на уроках хімії
Ідемо з Пилипом до його кабінету, який директор ділить із завучем. Зараз у школі 80 учнів — вони на заняттях повний день. Цікавлюся, чи з усіма ними він знайомий, чи з усіма може по-дружньому поговорити. Відповідає: «Так — це є великий кайф! Ми не нападаємо, ми не соромимо, не звинувачуємо. І вони розповідають. Ми ж розмовляємо як дорослі люди: в тебе є проблема, то нумо її вирішімо разом!».
Ми активно включаємось у психологічний стан школярів. Моя позиція така: якщо дитина не вчиться, не тягнеться — значить, у неї є якісь психологічні проблеми, треба розібратися. Коли ми кличемо на розмову таку дитину, завше спершу питаємо: «Як тобі допомогти?».Пилип Духлій, директор школи #brobots
Підіймаю погляд догори: під стелею світиться неоновий знак — рожевий кролик-плейбой — символ однойменного журналу. Сміюся: така смілива штука в кабінеті директора школи… «А це діти робили, — реагує Пилип. — У нас є також неонова вивіска бару “Блакитна вустриця”».
Перед новим роком діти розмальовують шибки кольоровими спреями. Зображають фалос, а потім домальовують крильця — ніби це метелики. Або із члена роблять крокодила і називають його «крокодилдо». А потім ідеш по коридору — і вже не бачиш метеликів, ти бачиш…Пилип Духлій, директор школи #brobots
Сміємося та рушаємо на обід. У коридорі на одній зі стін — портрети українських гетьманів. Під портретами QR-коди, щоб можна було відразу ж прочитати про цих діячів. Це подарунок когось із батьків. Приходимо до їдальні — вона в підвалі, тож водночас слугує й укриттям.
«Під час тривоги дітей не віддаємо зі школи, навіть якщо навчання закінчилося. У нас із батьками з цього приводу вже траплялися скандали», — розповідає директор, замовляючи собі обід.
Обіднє меню для всіх однакове: на вибір дві перші страви й дві другі, на третє — компот. Їдять усі разом: вчителі, учні різних класів, сідаємо і ми. Я беру борщ, тушковану картоплю із салатом з капусти та котлету. Більшість учнів обирають пельмені.
«Ми не задаємо домашки, бо зрозуміли, що це не працює, — продовжує розмову Пилип. — У нас багато технічних предметів: програмування, робототехніка, 3D-моделювання, електроніка, дизайн, комп’ютерне малювання.
Загалом у нас цікаво: на уроках хімії учні виготовляють мило — у них щось вибухає, але без постраждалих.
Недавно восьмий клас склепав самогонний апарат. Гнали бренді. Потім із ними розбиралися», — чоловік ховає усмішку в бороду.
Питаю у вчителів, чи скуштували вони міцний напій. Вони заливаються сміхом, але заперечно хитають головою. Пилип повертається до них і з удаваною серйозністю каже: «А як ви знали, що то бренді?». У відповідь: «Хімічка аналіз зробила».
Вкотре помічаю, яка тепла й невимушена тут атмосфера, які легкі відносини між усіма. І здогадуюся, що в #brobots ідуть не лише за інженерією, а й за цим.
Побратими згоріли живцем в автобусі
Незадовго до повномасштабного вторгнення директор школи вивчився на психолога, став практикувати. Аж тут — велика війна. Чоловік пішов воювати.
«Я та армія — несумісні речі. Все життя цієї армії уникав, оскільки там нема права голосу, бо ж командир завжди має рацію. Але тоді пішов на фронт, із багатьма речами довелося змиритися», — зізнається Пилип, говорячи про лютий 2022-го. Тоді він відвіз близьких і двох дітей на захід України, а сам пішов до ТЦК із думкою: якщо не я, то хто?
«Вчили нас мало, поспіхом, інструкторів на всіх не вистачало. Хотіли якомога швидше відправити на фронт. І відправили. На схід. Це виявилося хорошим досвідом: кожне місце нашого перебування було гіршим за попереднє. Аж поки дісталися Авдіївки».
Везли бійців у звичайному автобусі. Тоді Пилип потрапив під мінометний обстріл. Обстріл був несподіванимдля всіх.
До того часу ніхто з нас мав бойового досвіду. Нам не встигли навіть видати каски, бронежилети. Лише автомати. Хтось вискочив з автобуса, як я, бо сидів попереду. Припали до землі, затулили голову руками. Хтось позаду вибивав вікна, вистрибував, а хто не встиг — лишився всередині. Вони горіли там, кричали. Ми це чули.Пилип Духлій, директор школи #brobots
Чоловік нахиляє голову і тре потилицю рукою, щоб справитися з емоціями. «Одному відірвало ногу — ми наклали турнікет. Десь виламали двері та понесли до найближчого місця, де були медики. Вийшов лікар, поторкав пульс: мертвий, лишайте тут».
Пізніше, проходячи повз згорілий автобус, військовий бачив кістки хлопців, які з ним їхали. Там підрозділ втратив третину складу «двохсотими» і «трьохсотими».
Пилип Духлій із позивним Директор налагоджував зв’язок між позиціями. Треба було або прокладати лінію, або її ремонтувати.
«Перебувати на “передку” між Авдіївкою і Донецьком, скажімо так, не дуже приємно. Страшно. Смерть постійно поруч. Я нарахував чотири “нові дні народження” . І це про які я знаю. Одного разу за пів години прилетіло 46 разів прицільно по нас — росіяни використовували міни з верхнім підривом. Це коли міна вибухає над людиною і сім тисяч дротиків впиваються в її тіло, роблячи з нього холодець. Але в мінах не зазначили час підриву, тому вони попадали біля нас, не вибухнувши. Пощастило», — розповідає директор-ветеран.
Через чотири місяці служби у нього прихопило серце, Пилипа забрали на лікування:
Медрота базувалася в сільському клубі. В першу ж ніч нас накрило ракетою. Хтось навів на нас росіян — приліт був точнісіньким. Я прокинувся від того, що на мене впала стіна. Добре, що на боці лежав, вона опустилася на плече. Ця стіна мене й урятувала від уламків, що сипалися зі стелі. Там були хлопці, яких вони накрили. Я бачив мізки та кишки…Пилип Духлій, директор школи #brobots
Вибратися з-під завалу самостійно чоловік не міг — не знав, скільки на ньому згори ваги, чи не придавить його ще більше. Аж раптом побачив вогонь.
«І тут вперше мені стало страшно. Не померти, а що смерть буде такою болючою. Почув голоси — став кричати. А мене не чують. Ну, думаю: якщо зараз не витягнуть, то вже все. Кричав, а поруч уже вибухали наш боєкомплект, розліталися патрони — як раптом в останню секунду прибігли хлопці, підняли цю стіну і витяли мене. Ці п’ять хвилин здалися мені найдовшими в житті».
Після шпиталів Пилип звільнився зі служби за сімейними обставинами.
Школа майбутнього
Після приголомшливої для мене розповіді повертаюся до запитань про школу. Чи такою Пилип її уявляв, чи вдалося втілити всі задуми?
«Це менше. Ми рухаємось за дітьми. Маємо прикольний спосіб: для початку дивимося, що цікаве дітям, що для них працює. А потім це вже втілюємо повноцінно. Постійно експериментуємо», — відповідає колишній військовий.
Він показує креслення нової майбутньої школи. Вона буде під Києвом, уже й землю придбали. Залишилася дрібничка — знайти 15 мільйонів доларів… То на що піде така чимала сума?
«Школа буде з проживанням для дітей і викладачів. Мені часто пишуть з інших міст, але люди не готові переїжджати. А ми не готові відкривати франшизу або філіали, бо це будуть інші викладачі, інший директор. Я не зможу проконтролювати та розказати, що вони мають робити, щоб бути такими, як ми. Це буде інша школа. А це людський бізнес».
У школах вчать математику, фізику, хімію, але нічого не дають для того, щоб діти почали самостійне життя. Їх не вчать, як готувати та що таке правильне харчування; не показують, як тримати дриль або перфоратор; як поміняти кран. Не дають основ психологічної самоосвіти, знань про їхні емоції: сором, провину. А це важливо, бо емоції — ключ до розуміння наших потреб. Якщо я не розумію своїх потреб — задовольнятиму чужі, а відтак буду нещасливий. Ми навчатимемо і цього.Пилип Духлій, директор школи #brobots
Директор переконаний, що скандинавський підхід у середній освіті допоможе дітям усвідомлювати себе частиною суспільства, будинку, міста, країни: «Мені хочеться виховувати в дітях оце відчуття належності, щоб вони знали, що вони не самі в цьому світі».
Лунає тривога, спускаємося з дітьми в укриття. Там одразу стає гамірно. Учні граються, п’ють компот, штовхаються та сміються. Вже ж була тут на обіді, а тільки зараз помічаю на стінах великі портрети Стіва Джобса.
Впевнившись, що з учнями все гаразд, виходимо з Пилипом нагору договорити. Увесь цей час безперервно лунає сирена тривоги.
«Хочу вже в цій школі, де ми зараз, відкрити театр. Функціональна частина: дітям треба мати досвід виступів перед публікою, поставлений голос. І психологічна частина: будемо призначати дітям ролі, які для них терапевтично важливі. Приміром, хуліганові дамо роль захисника слабких».
Є думка, що хірурги й стоматологи — люди з вираженими садистичними ухилами. Просто вони не стали вбивцями, а копирсаються в крові пацієнтів — ріжуть, отримують від цього задоволення, але на благо суспільства. То можна вже зараз пустити таку психіку в правильне річище. А от дитині, у якої, навпаки, витіснена садистична частина, можна дати роль злодія. Щоб вона познайомилася із цим складником людської природи.Пилип Духлій, директор школи #brobots
«Наші учні вийдуть зі школи, пізнавши себе, — каже Пилип і додає сміючись: — І не витрачатимуть грошей на психолога».
Наостанок питаю директора про особисте: чим для нього самого є ця вчительська справа.
«Це можливість залишити щось після себе. У нас усіх є страх смерті, який ми успішно маскуємо й намагаємось не помічати. Це той страх, із яким важко зустрічатися. І один зі способів його подолати — вибрати шлях геройства.
Герой — це той, хто залишає після себе якусь пам’ять. Це можуть бути діти, якісь видатні здобутки, вчинки. Моє геройство — опікуватися дітьми, залишати всього себе в них».
Comments (0)