Новини України

Бронзова медалістка Олімпіади-2012 в естафеті 4х400, призерка і переможниця чемпіонатів Європи на 400-метрівці з бар’єрами Анна Рижикова на Іграх у Парижі-2024 залишилась без нагороди, однак відмітила єдність сучасних бігунів, які навіть не замислюються над поверненням агресорів. За словами 34-річної дніпрянки, про росіян і білорусів у легкій атлетиці просто забули.

У розмові з OBOZ.UA Анна розповіла, що після повномасштабного вторгнення РФ у лютому 2022 року працює не стільки для реалізацій своїх мрій, скільки для іміджу країни. І була щиро вражена, коли у Великій Британії їй аплодували стоячи. Дуже хотіла Рижикова поборотись за високі місця і в Парижі-2024, але зупинилась на своїй 400-метрівці з бар’єрами на стадії півфіналу.

– Стан нібито був хороший. І, мабуть, через те, що дуже хотілося, то і не дуже вдалося. Хотіла показати в півфіналі гарний результат, достойний, щоб мати шанс десь добиратись у фінал за часом, щоб бути хоча б десь близько із сізон-бест. Але не вдалося досягти своєї цілі. Засмучена через це, але що зробиш. Важко знайти пояснення, а виправдовуватися я не хочу. Не було такого, щоб я помилилася чи щось не те зробила. Затиснула себе своїм бажанням.

Але я собі дала слово не плакати, бо всі мої старти закінчуються сльозами. Адже я – така максималістка, і непопадання кудись у наступне коло або “срібло” – завжди все не так.

Що далі з кар’єрою? Будемо дивитися. У нас не заведено робити голосних заяв, тим паче ситуація зараз така складна в країні… і в усьому, і планувати якесь своє майбутнє навіть на кілька місяців вперед неможливо.

Я вже мала закінчувати після Ріо-2016, у яке я так і не з’їздила, і після Токіо-2020 збиралася. І потім кожен рік. Тому загадувати щось, оголошувати чи обіцяти не буду – ані щодо завершення, ані щодо участі. Будемо дивитися, як у нас далі складуться обставини.

– Чи не було хвороби, як у деяких інших спортсменів нашої команди на Олімпіаді-2024?

– Це було раніше. Перед чемпіонатом Європи я перехворіла. А перед Олімпіадою з цього вилізла, переборола хвороби і травми, все було добре. Але якби навіть пробігла в Парижі за своїм найкращим часом сезону, то все одно не відібралася б до фіналу, бо результати були дійсно високі, дівчата молодці. На бар’єрах вривається нове покоління, конкуренція стає дуже сильною.

– А можете порівняти цю Олімпіаду з минулою в Токіо-2022, де ви фінішували за два кроки від нагороди і стали п’ятою?

– На минулих Іграх я була впевненішою, сильнішою, бо сезон проходив дійсно на хорошій ноті. Старти минали один за одним, розвивалися результати, я тоді встановила рекорд України і виходила на Олімпіаду в Токіо лідером.

А зараз наче непогано почався сезон, потім сталася та хвороба, згодом намагалися виправити і покращити результати. Десь щось складалося, десь – ні, тому такої впевненості й не було. Щодо атмосфери, звісно, у Парижі вона набагато краща, всі ці глядачі…

Атмосфера на “Стад де Франс” була просто чарівна, коли вони всі кричать, підтримують, коли оголошують прізвища, і трибуни вибухають оплесками. Дійсно класно. Не порівняти з Токіо взагалі, коли повна тиша, і я чую, як суперники дихають. Я думаю, що багато людей, наших спортсменів мріяли просто вийти і відчути таку атмосферу, тому що ніде, навіть на якихось чемпіонатах світу чи Європи, немає такої енергетики, яка є тут.

– На бігових доріжках Парижа ви були однією з найдосвідченіших і найвідоміших українських легкоатлеток. Який був інтерес з боку іноземних ЗМІ і що зараз найчастіше запитують? Чи щось змінилось за останні два роки?

– Хотілося б мені бути більш відомою за свої якісь досягнення і успіхи, ніж через війну в Україні. Але дійсно за оці кілька років, які ми згадуємо, мабуть, починаючи з Чемпіонату світу-2022, цікавість журналістів до нас дуже висока. І я, мабуть, роздала інтерв’ю усім найвідомішим ЗМІ світу. І не найвідомішим теж. Одні з останніх у Франції були з Південної Кореї та Мексики.

На зустрічі з мером Парижа були репортери. Здається, про нас знають, мабуть, в усіх точках світу. BBC, CNN, Associated Press, не знаю, хто там ще. Там просто величезний список цих видань. І всі питають про війну, про те, як нам все це пережити, як відчувається, чого ми потребуємо, як ми працюємо. І це вже стало нібито основною роботою спортсменів, треба ділитися своїм досвідом.

Ми не можемо від цього відгородитись. І в це вкладається душа. Але якщо перші роки я на кожному інтерв’ю плакала, тому що все це пропускається крізь себе, то зараз вже намагаюсь реагувати на все це більш стримано. Але все одно вкладаєш свою душу. Бо це про наболіле, про те, що відбувається у твоїй країні. Це не просто якісь далекі події, які тебе не стосуються. А це все трапляється з рідними, з близькими і бере за душу. Люди помирають, тому це вже про життя і про смерть.

Тому дуже багато сил йде на спілкування зі ЗМІ. Але ми розуміємо, що, мабуть, задля цього ми зараз тут і є. Бо відстоюємо не тільки свої якісь цілі, ідеї та амбіції. На минулих Олімпіадах було простіше: ти приїхав і працюєш заради своєї мрії. А тут вже останні кілька років, можливо, я більше працюю задля іміджу країни, ніж задля якогось втілення власних задумів.

– Мені здається, ви себе недооцінюєте. У Парижі вас дуже тепло зустрічали на стадіоні.

– Так, коли я вийшла на свій перш забіг, то натовп на трибунах підтримував дуже класно. Насправді, коли почалося повномасштабне вторгнення, ми всі зупинили свої кар’єри і думали, що все – ми вже не будемо продовжувати далі, все це неважливо. А потім нас почали підтримувати, і ми вирішили повертатися.

І на перших змаганнях, коли я була на Діамантовій лізі у Бірмінгемі, коли оголошували прізвища і стадіон встав і почав аплодувати, я просто зрозуміла, що ми тут потрібні, що ми можемо через спорт висловлювати свої думки, розповідати про війну, і, звісно, підтримувати імідж України в гарному ключі. Спортивна дипломатія, такі собі амбасадори України.

Я раніше не думала, що спорт настільки важливий і може бути настільки впливовим та формувати загальну думку. Тому що люди бачать нас такими справжніми, відкритими, бачать просто нашу душу і серце, і ти не можеш вийти і вдавати щось із себе.

Ми тут всі за феєр-плей, всі грають за одними правилами. Люди бачать наскрізь, який ти, як ти поводишся в секторі чи на доріжках. І саме це і формує людську думку – те, що ми там боремось, виходимо й працюємо і не просимо якихось поблажок для себе. Ми вийшли на старт, і всі в одних умовах, всі притримуються одних і тих самих правил.

І те, що ми навіть з нашими можливостями продовжуємо боротися, це викликає повагу інших людей.

– Звісно, нам всім не хочеться згадувати про тих, хто там за поребриком, але чи змінилася в спільноті бігунів думка про присутність країн-агресорок на змаганнях, зокрема на Олімпіаді?

– Мені здається, що в легкій атлетиці про них всі просто забули. І не порушується взагалі ця тема, що хтось за кимось там сумує, чи як у них справи. Ані про росіян, ані про білорусів ми не розмовляємо. У нас дуже сильне таке міжнародне ком’юніті, яке дуже змінилось за останні 12 років.

Якщо брати мою першу Олімпіаду 2012 року в Лондоні і зараз вже 2024-й рік, то мені є з чим порівняти – минуле покоління бігунів і теперішнє. Воно дуже змінилось. Тому що минуле було таке зле, зосереджене на собі, сконцентроване тільки на своїх якихось результатах і справах, а зараз сформувалась дуже дружня обстановка, всі дуже щирі, всі діляться між собою, підтримують одна одну, ми спілкуємося і до забігів, і після.

Ми є конкурентками тільки після пострілу стартового пістолета, а після фінішу ми знову друзі, знову підтримуємо одна одну, і це дуже класно, що можна і спитати поради, і поділитися чимось, і разом потренуватись, і отримати цю підтримку.

І коли почалося повномасштабне вторгнення, дійсно, відчулась різниця між РФ і Європою, яка одразу надала допомогу. Ми навіть не сильно спілкувалися там з кимось, просто перетиналися на змаганнях, віталися, але всі простягли руку, запрошували до себе, пропонували будь-яку допомогу, пропонували прихистити рідних та близьких, і питали, що вам потрібно.

Нам постійно писали, казали, мовляв, “be safe” (будьте у безпеці. – Ред.), “come to our homes” (приїжджайте до нас. – Ред.) і таке інше. А з іншого боку, коли тобі звідти пишуть, щоб ракета влучила в твій будинок. І боти писали погані речі, і спортсмени самі писали.

Багато що вилилось на нас у перші дні повномасштабного вторгнення, коли ми почали використовувати соцмережі, бо думали, що там не знають правду, і почали писати та скидати відео про те, що у нас відбувається, що на нас напали, що у нас війна, що ми боїмося і ховаємося. А вони відповідали, мовляв, не віримо, ви це вигадали, це все ваше керівництво і ще щось. Ну всі знають, як це було…

І така могутня підтримка прийшла з Європи, просто безкорислива, щира. Тоді моментально ми дуже відчули цю різницю в людяності, менталітеті. І те, що нас вже прийняли і дуже поважають, тому що ми позиціонуємо себе як люди, які поважають інших, грають за правилами, добрі, щирі. Інші знають про нас тільки позитивне, тому що ми такі і є.

– Що ще таке було за цей рік, щоб ти відзначила не виключно на доріжці?

– Зараз зібралась команда, яка хоче розвивати легку атлетику. У нас відбулися зміни у федерації, і зараз починається дуже складний шлях. І хочу сказати: якщо ми зараз не зробимо крок у підтримку нинішнього керівництва і тієї ідеї, яку вони хочуть втілювати у життя, то ми ніколи не збережемо легку атлетику в нашій країні. Тому що зараз війна, зараз складні часи. І немає великої кількості людей, які будуть вкладати свою душу, свої сили безкорисливо, не вимагаючи нічого натомість.

Ми бачили, який був крутий чемпіонат України цього року. Такий, як він реально має бути, коли ти приїжджаєш на національну першість і пишаєшся цим. Що це не просто якісь звичні змагання, куди кожен може потрапити. А це дійсно подія, що це дуже круто, що ти стаєш зіркою і лідером країни.

У нас мало людей, які приходять у спорт. І ми потребуємо підтримки інших, щоб вони цікавились, щоб вони прививали любов до спорту своїм дітям, внукам, рідним. І ми, спортсмени, займаємось цим.

Під час Олімпіади я отримала мільйон повідомлень від людей, з якими я десь перетиналася в житті. Можливо, навіть випадково: мої репетитори з англійської, дружини друзів мого чоловіка, знайомі з універу чи школи, їхні друзі – вони разом дивились Олімпіаду. І вони цікавляться спортом. Так ми розширюємо цей вплив. І, можливо, вони віддадуть і своїх дітей у спорт. Тому що вони бачать, які ми показуємо результати, яке круте в нас життя. Що ми можемо робити. Спорт відкриває безліч можливостей. І досягає успіху той, хто розвивається і в спорті, і в житті.

Щоб витримав наш спорт, щоб наша країна витримала, ми дійсно маємо всі об’єднатися. І кожен має вкладати душу в те, що робить. Кожен має викладатися у своїй сфері. Так само ми зараз робимо у легкій атлетиці. І я хочу, щоб ми не втратили цей шанс. Щоб ми підтримували нашу президентку ФЛАУ, наших керівників. І вони можуть теж десь помилятися. Але не помиляється той, хто нічого не робить.

– На жаль, у нас багато легкоатлетів змушені були залишити спорт і стати на захист країни. З кимось підтримуєте зв’язок, кому донатите?

– Так, у нас Instagram зараз дуже розвинений, я підписана на друзів, і якщо хтось потребує допомоги, вони виставляють перевірений збір, то ми обов’язково підтримуємо одне одного. Там само донатимо. І якщо я виставляю якийсь перевірений збір, мої друзі, близькі теж донатять. Ми намагаємося одне одному допомагати.

Зараз справді багато воює і легкоатлетів, і представників інших видів спорту. Наприклад, у нас Дмитро Дем’янюк і його дружина Орися. Вона волонтерить і багато чого робить – організовує і збори, і пробіги. Навіть не знаю, як вона все це встигає. І все це тягне на собі. Тому в нас таке спортивне ком’юніті, яке зараз дійсно багато чого вартує. І ми підтримуємо одне одного, якщо хтось потрапляє в якусь біду.

Коли почалося повномасштабне вторгнення, всі дуже сильно згуртувались, давали прихисток одне одному, допомагали в будь-якому моменті. І зараз це продовжується. І буде так само до останнього, до нашої перемоги.