Новини України

Російське місто Суджа вже два тижні перебуває під контролем українських військових. Що місцеві думають про війну, як відгукуються про ЗСУ та Володимира Путіна, – у репортажі РБК-Україна з Суджі.

Два тижні тому українські військові розпочали операцію у Курській області. Це стало повною несподіванкою як для росіян, так усього світу, особливо враховуючи той факт, що ситуація на фронті досить важка. Сама операція до останнього трималася в найсуворішому секреті, як, зрештою, і її цілі.

ЗСУ досить швидко просувалися областю, одразу зайнявши кілька сіл і невеликих містечок, одне з яких – Суджа. У Кремлі відверто забарилися і не змогли вчасно оформити свою офіційну позицію, тому місцева влада то оголошувала евакуацію, то заявляла, що в ній немає необхідності, говорила про гуманітарні коридори, яких насправді не існувало, і скаржилася на жорстокість українських військових, видаючи в медіа матеріали зі своїми ж солдатами. Насправді ж із Суджі одразу поїхала велика кількість населення, а жителі, які там залишилися, тепер, як це не парадоксально, розраховують лише на допомогу української армії.

Прикордоння

Після того, як Суджа стала відносно безпечним місцем для відвідування, першими після військових туди стали їздити журналісти у супроводі військових. Нас повезли до російського прикордонного міста 21 серпня.

Шлях до Суджі пролягає через Суми, де нас зустрічають військові. Один із них – прес-офіцер одного з оперативно-тактичних угруповань збирає біля себе кореспондентів та проводить швидкий інструктаж. Нічого нового – не можна знімати техніку, шлях та військових. Під час розмови виникають питання і всі вони переважно про місцевих жителів – скільки їх, у якому вони стані і що говорять про те, що відбувається.

– Ми плануємо влаштувати їм невеликий лікбез. Вони не те, щоб погано до нас ставляться, але, скажімо так, не розуміють, що відбувається. Ось ми їм і покажемо.

Сьогодні військові планують провести для суджанців, що залишилися в місті, своєрідний кінопоказ. Для цієї справи до міста везуть документальний фільм “По той бік”, у якому українці розповідають про жахіття російської окупації. Розрахунок на те, що порівняльні паралелі вже неможливо буде ігнорувати.

Перед відправкою на російську територію журналістів розділили на дві частини та посадили у бронемашини. Це здорові махини, обшиті товстою бронею, а всередині — справжня лазня. Ми їдемо в невеликому салоні один навпроти одного і передаємо по колу пачку мокрих серветок, поки в машині не починає працювати кондиціонер.

З нами їдуть кілька військових, один із них – чоловік із позивним “Лис” напівлежить на купі з рюкзаків та курток. Ми запитуємо, чому “Лис”, на що він хитро мружиться, а потім відкидається на спину і заплющує очі. У якийсь момент машина видає особливий гул, “Лис” різко розплющує очі і сідає.

— То літак зараз був? Літак?

На нього дивиться молодий хлопець із позивним “Марс”, він усміхається і каже: “Ні, не хвилюйся, не літак. Всього лише ракета”.

У такому положенні ми їдемо ще близько години, а потім зупиняємось біля прикордонного пункту. Він наскрізь простріляний, уздовж доріг діряві будинки з розбитими вікнами, а за 20 метрів стоїть і плавиться від спеки зелена залізна арка. На ній написано – Росія.

Порожня Суджа та кинуті росіяни

Якщо не знати, що ти перетнув кордон України з Росією, Суджа нічим не відрізняється від будь-яких прикордонних українських селищ – маленьке містечко з сірими цегляними будинками, яке вже встигло підсохнути від пекучого серпневого сонця. Ми швидко виходимо з бронемашин і розходимося по головній площі, яка увінчується будинком районного центру та п’єдесталом з написом “Ленін”, до якого нижче приписано “П*дар”.

Площа абсолютно порожня, тому на якийсь момент складається враження, що ми в місті одні, але це не так – за військовими та журналістами вже стежить розвідувальний дрон. Його нав’язливе дзижчання нагадує комарячий рій.

Через дорогу від п’єдесталу із залізним шматком “Леніна” на верхівці розташувалися магазини та будівля пошти. Ми заглядаємо в розбиті двері оптики — майже всі окуляри лежать на полицях, а на підлозі валяється кілька коробок. Наступний за ним барбершоп, який чомусь назвали “Tiger”, теж непогано зберігся. Настільки, що на стійці адміністрації лежать гелі для бороди та сто рублів. “Місцеві не мародерять, беруть, в основному, їжу. А в оптику кілька разів заходили за краплями для очей”, – каже військовий, що супроводжує нас.

Суджані можуть ходити містом, їх не затримують і не обмежують у переміщеннях. Хіба що у часі – пересуватися можна до 5-6 години вечора, потім починаються обстріли. Коли українські військові лише зайшли до міста, місцеві ховалися у будинках, а згодом стали виходити. Але площа спорожніла – продуктових тут практично немає, а гуляти ніхто не хоче.

Нас ведуть далі і просять рухатися щільною шеренгою, наступаючи один одному на сліди – на дорогах валяються нерозірвані снаряди та розходитись ширше небезпечно. Ми йдемо спорожнілими вулицями, деякі будинки вздовж дороги обстріляні або вигорілі, але в жодне порівняння з українськими селами та містами, які вдалося захопити військам РФ, ця картинка не йде. Складається враження, що місто залишали поспіхом, відстрілюючись на ходу.

Місце збору в Суджі

Літні люди у Суджі найчастіше збираються у будівлі інтернату. Там є підвал і за два тижні інтернат перетворився на своєрідний хаб – сюди звозять їжу, тут ховаються від обстрілу. Коли ми заходимо на ґанок, кілька жінок, що сидять уздовж паркану, встають і відходять убік, де стоять і уважно слухають, про що ми говоримо.

Жінка, яка назвалася Ніною, погоджується поговорити. Вона чемно усміхається і весь час крутить у руках пляшку з водою, якою періодично прикриває обличчя. Сьогодні вона поховала свою бабусю, догляд за якою тримав її у Суджі. На запитання про те, чи влада пропонувала евакуацію, Ніна мотає головою.

– Що думаєте про те, що відбувається?

– Жах. Я взагалі не очікувала, що таке можливо.

Пізніше ми чутимемо цю відповідь практично від усіх, хто погодився поговорити. Ані 2,5 роки великої війни, ані близькість до зони бойових дій, ані відкрито геноцидна риторика власної влади не змусили суджан задуматися про те, що рано чи пізно постраждати можуть і вони. На питання про те, чи подбала місцева влада про жителів Суджі, Ніна знову мотає головою, притискає пляшку до лоба і раптом починає хвалити українських військових.

– Я взагалі до влади не ставлюся позитивно, бо вся їхня влада лише для себе, а про народ ніхто не думає. Добре, що ви привезли поїсти і хліба, і води. І дозволяєте по магазинах ходити, і скрізь. Ось такі хлопці! І по магазинах нас возили машинами. Гарні хлопці. Дуже.

За будівлею інтернату на парапеті сидять троє літніх жінок. Одна, побачивши журналістів, закриває обличчя синім рушником і ніяково повідомляє, що сьогодні вона погано виглядає для інтерв’ю. Її подруга одразу починає зачісуватися та посміхається, оголюючи один золотий зуб.

– Так забезпечені ми тут усім, дякую за все. Але, звичайно, в підвалах як ляжеш, вставати потім не дуже зручно.

Жінка представляється Тамарою, і відразу ж починає розповідати, як важко їм довелося у дні перед заходом до міста ЗСУ. Вона та її подруги ховалися у “білому домі” – адміністративній будівлі. Але його обстрілювали і на запитання, хто це робив, жінки не змогли відповісти. Надія – та, що закриває обличчя рушником, розповідає, як раніше були дружні Росія з Україною. Як доказ дружби вона згадує про свої чоботи.

– Я чоботи дніпропетровські шкіряні у Сумах купила. Десять років носила.

– А я сама у Сумах навчалася, у ПТУ №13. Нічого, на ті часи, я б сказала, навіть чудово, я б там і залишилася. Якби заміж не вийшла.

Тамара, в черговий раз зачісуючи волосся, ділиться наболілим – у підвалі жити важко, доводиться ховатися від обстрілів, які останнім часом почастішали.

– Чесно, я вам хочу так сказати, коли почався цей “піф-паф”, я думала, побабахкає і пройде. Але що далі в ліс, то більше дров.

Жінки слабо реагують на питання про те, хто у всьому винен, чому трапилася війна і чию сторону вони підтримують. Вони знизують плечима, кажуть, що знаходяться між небом і землею і знову згадують дружбу між Росією та Україною. Коли вкотре звучить питання “Що ви про це думаєте?”, до нас повільно, спираючись на дві палиці, підходить жінка, яка до цього слухала здалеку розмову. Вона стає біля нас і вимовляє фразу “Нам потрібен мир” таким тоном, ніби на цьому наша розмова має бути закінчена. Тамара активно киває, а Надія починає плакати.

– Ми ж не воюємо з вами. Ми – нейтральні люди.

Українських військових усі троє називають “добрими та доброзичливими хлопцями”. Своїй владі вони, як самі зізнаються, не потрібні, тому допомога від ЗСУ дуже доречна.

– Ми в білому домі колись сиділи, ми там чотири для сиділи, і ділили один шматочок хліба на всіх.

Біля входу до інтернату тим часом уже йде кінопоказ – розташувавши ноутбук із документальним фільмом навпроти двох стареньких, український військовий пояснює, що відбувається на екрані. Біля нього стоїть чоловік, спершись на велосипед. У нього довге чорне волосся, зібране в хвіст, він, не приховуючи задоволення, роздає коментарі.

— Що ви думаєте про Путіна?

— Знаєте, ви мене запитайте, що я думаю про Сталіна. Колись він був нормальний, молодий, туди-сюди. Напевно, вчасно треба йти.

Поруч із входом у підвал сидить молода жінка. Вона представляється Людмилою і на питання про те, як у неї справи, нахиляє голову до порожніх тазів і починає водити руками по облямівці. “Не дуже добре. Хіба це життя?” Її теж ніхто не намагався евакуювати, а місцева влада “змилася і покинула нас”.

– У нас влада така собі насправді. Я особисто хочу, щоб була якась мирна угода між нашим президентом та президентом України. Ну яке ж має бути перемир’я?

— Після всього, що нам зробили російські війська, думаєте, ми хочемо на це піти?

– Думаю, ні.

Людмилу радують питання щодо ЗСУ. Вона, як і всі, з ким ми встигли поспілкуватися, хвалить українських військових і зненацька навіть дякує їм за те, що вони поряд, чого від росіянки ніяк не очікуєш почути.

— Я не думала, щоправда, що таке ставлення буде. Хлопці молодці, їм дякую. Вони нам тут і воду, і питають, чи нас ніхто не ображає. Ми раді, що вони тут поряд. Чого ми потребуємо, вони все привозять. Просто раніше казали – ось прийдуть українці, вони тут усіх повбивають. Не знаю, ось я бачу – люди.

***

На зворотному шляху в тому самому бронеавтомобілі журналісти діляться один з одним враженнями. Найбільше їх набралося від розмов із росіянами із Суджі. Мало кого на третій рік війни вражає відверто інфантильна риторика більшості жителів РФ. Вони, сидячи в підвалах, боячись обстрілів КАБами зі своїх же літаків, продовжують розписуватися в своїй аполітичності. А деякі із суджанок заявили, що Володимир Путін взагалі не знає, що відбувається у їхньому місті і не зі своєї вини – йому просто неправильно доповідають.

На сьогоднішній день точної цифри кількості росіян, що живуть у прикордонних містах, немає – питанням перепису населення займуться старости, про що каже прес-офіцер.

– Вони повинні зрозуміти – нам не потрібна їхня земля, їхні люди. Нам треба було ще раз показати Путіну, що він звичайний смертний, як і його оточення, що не тримає Бога за бороду. Що українські козаки, як давали Московії під зад, так дадуть знову.