Новини України

«Ми їдемо, а там їдуть якісь танки, збоку “гради” наші фігачать, прилітають їхні “гради”, падають», — пригадує свій перший виїзд із «Госпітальєрами» Михайло Лавровський, співзасновник ГО «Українські студенти за свободу» та голова ГО «Інститут економічного лідерства». 

У розмові з військовослужбовцем та ведучим hromadske Сергієм Гнезділовим він розповів, яким було його тестове завдання у «Госпітальєрах» і чим усе закінчилося, як змінила його війна і чому він вважає, що українська дипломатія погано працює у США. А також — яка, на його думку, найбільша проблема мобілізації та чому він розчарувався у політиці.

Про «Госпітальєрів»

Я застав початок повномасштабної війни у Вінниці. Якраз приїхав туди 23 лютого. У січні мені виповнилося 25, і я приїхав у Вінницю, щоб оформити документи й купити вогнепальну зброю, бо було вже зрозуміло, що от-от почнеться. 

24 лютого ще трохи паніка була, ніхто не знав, що робити. Я поїхав до «Епіцентру» з грошима, які в мене були. Ми скупили половину відділу військових товарів, бо я знав, що є купа друзів — комусь щось знадобиться.

25 лютого я пішов у військкомат, була черга — людей 1000, напевно. Ми кілька днів стояли. Мені сказали, що перетелефонують. Наступного місяця ми з партнерами зі Штатів створили окремий фонд, на який зібрали досить багато коштів. Ми їх витрачали на закупівлю всього — від машини до медицини.

Я возив автомобілі, гуманітарку. Потім мені написала знайома, яка була в «Госпітальєрах»: мовляв, у них є екіпаж, вони вже вирушають на схід, але не вистачає водія та автомобіля. Недовго думаючи, кажу: я водій, маю автомобіль, можу приїхати. За 4 дні пройшов вишкіл, пофарбував машину і поїхав на схід.

Першого ж вечора в мене було, як я потім дізнався, тестове завдання. Ми поїхали вночі в Авдіївку, на евакуацію «трьохсотого». Завдання було доїхати туди з вимкненими фарами, що для мене великий стрес. Зі мною сидів інший водій, який підказував трошки.  

Ми їдемо, там їдуть якісь танки, збоку «гради» наші фігачать, прилітають їхні «гради», падають. У мене трохи шок, бо я фактично вперше потрапив у зону бойових дій. Ми приїхали на ту точку, стоїмо. За задумом, ми мали постояти, вони повинні були сказати, що це тест, щоб подивитися, як я їжджу, чи адекватний, і поїхати назад.

Але в той же момент під’їжджає евак, «таблетка». Виносять тіло, кажуть: це ви по нашого «двохсотого»? І мої колеги такі, не довго думаючи: так, це ми по нього. Вони винесли цього хлопця, ми його запакували, відвезли. Я дізнався про те, що це був тест, через місяців три.

Потім пішло-поїхало. Ми працювали досить важко. У мене медичного досвіду до цього не було, як і досвіду участі в бойових діях. І цікаво було побачити межі людського мозку, як він працює у стресових ситуаціях. До війни, коли я був на похороні, бачив людину у труні, мав таке неприємне відчуття. А тут ми приїхали вночі, завантажили, і я потім стою, усвідомлюю, що в мене взагалі не було емоцій, просто нуль. Так само було з евакуацією, коли ми важких забирали, хлопців без рук, без ніг. Ти повністю переключаєшся, розумієш, що це твоя робота, і працюєш.

 Про УСС

Насправді історія дуже довга. Я вчився у Чернівцях, на політології, це був мій перший курс. І зовсім випадково побачив у якійсь групі «ВКонтакті» про конференцію. Мені сподобалося, що там були прикольні спікери, серед яких Каха Бендукідзе. Я на той момент не шарив за економічні свободи, лібертаріанство, просто побачив, що є Бендукідзе. Я знав, що в Грузії зробили досить прикольні реформи на той час. Мені було цікаво поїхати і послухати. 

Це була осінь 2014-го. За тиждень до конференції я дізнався, що Каха помер. Але все одно вирішив їхати, бо квитки вже були куплені. Приїхав, мені дуже зайшло. Те, про що там говорили, збігалося з тими ідеями, які були в мене. І я дізнався, що є, по суті, умовна ідеологія, яка відповідає моєму світогляду. Відтоді почав більше цікавитись. 

Весною наступного року я потрапив на схожу конференцію в Берліні, подався на програму. Це була організація European Students For Liberty, став локальним координатором. Ми проводили івенти в Україні, та в якийсь момент просто зрозуміли, що там контекст американський, європейський, і він трохи не збігається з тим, що у нас тут відбувається, з методами впровадження змін у нас. І у 2017-му ми вже почали активно працювати над тим, щоб створювати власну незалежну громадську організацію тут, в Україні. 

Завдяки тому нетворкінгу, який здобув у європейській організації, я познайомився з людьми, зокрема в Україні, і вони нам допомогли. Тож ми з Данею Лубкіним створили ГО «Українські студенти за свободу», багато в чому, по суті, скопіювавши європейську організацію, але додавши свого контексту. 

Ідея проста — насамперед просвіта людей, щоб вони розуміли, що треба змінювати. Організації вже буде 7 років. Я думаю, що ми непогано справляємось.

Про «Інститут економічного лідерства»

До початку повномасштабки ми займалися, по суті, лобіюванням. Розробляли законопроєкти, спрямовані на дерегуляцію, зменшення податків, збільшення економічної свободи. Ясно, що почалася повномасштабка, це трошки змінило всі плани. Рік ми не працювали, тому що займалися гуманітаркою і всі вільні кошти скеровували на це. 

Зараз намагаємося відновлювати роботу. Працюємо з робочою групою Мінекономіки з дерегуляції, у нас є власні проєкти. Але, напевно, найбільша проблема з моєю громадською діяльністю — це те, що зараз я бачу в цьому менше сенсу. Явні зміни зараз майже нереально реалізувати, тому що в нас є президент, у нас є Офіс президента, і якщо там немає розуміння, що це має відбутися, то хоч би скільки ми кричали, хоч би скільки законопроєктів подавали, вони не ухвалять і це все не пройде.

У мене і перед війною було розчарування в політиці, але зараз я переоцінюю це все. Мені здається, що людям, які потрапляють у політику, просто доводиться варитися в цьому всьому, адже якщо ти хочеш досягнути чогось, тобі треба йти на певні компроміси зі своєю совістю. І в підсумку ти все одно десь проголосував не за те, за що хотів, тому що інакше не просунеш якусь свою реформу. І в мене цей процес викликає, чесно кажучи, огиду.

Я розумію важливість змін і в економічній політиці, бо якщо не зараз, то коли? Але щось змінити зараз дуже важко. Тому я стараюся більше концентруватись на війні. Думаю, краще купити 10 дронів, аніж стримувати штат людей, що будуть писати законопроєкти, які ні до чого не призведуть.

Про США та українську дипломатію

В Америці дуже погано працює наша дипломатія. Ми зустрічалися там з губернаторами, зустрічалися з багатьма республіканцями. Коли ми були на зустрічі з заступником губернатора Вірджинії, вона сказала: «До мене тайванці за минулий рік приїжджали три рази, а з-поміж українців ви перші, кого я бачу». А ми їздили як неофіційна делегація, завдяки нашим друзям, які в Америці щиро вболівають за Україну. 

Велика проблема в тому, що немає чіткої роботи з республіканським електоратом. А що буде восени, якщо Трамп стане президентом? Мені здається, нам просто дуже щастить. Спершу в тому, як росіяни недооцінили нас на початку повномасштабки, потім із тим, як нам Захід допомагав, коли схвалив допомогу. Але як стане Трамп президентом — ніхто ж не знає, що станеться.

Про мобілізацію та різні реальності

У нас навіть усередині держави існує великий контраст — між людьми, які воювали і які не воювали; між людьми, які живуть у Києві та які живуть у Львові; між людьми, які пережили початок повномасштабки тут і які не бачили цього всього. Тому що в людей різне сприйняття того, що відбувається. Комусь це, можливо, уже нагадує те, що було в нас у 2015-2016-му. 

Якось в інстаграмі був допис: «Для чого нам воювати?» І хтось відписав: «Для того, щоб з твоєю мамою спав тільки твій тато». І це, напевно, актуально, тому що люди не розуміють, що в разі перемоги росії не буде вже Європи в нас, не буде поїздок, не буде кафешок. Понад те, ми, певно, будемо у перших лавах тих, хто штурмуватиме умовний Сувальський коридор чи Варшаву. 

Діалог — це велика проблема. Я для себе, наприклад, не розумію, чому влада, і передусім президент, який уміє в нас красиво говорити, не вийде пояснити людям, що ми або перемагаємо у той чи інший спосіб, або держави не буде. Не може бути такого, що одні люди в країні живуть в одній реальності, а інші — зовсім в іншій. 

Проблема мобілізації — це відсутність діалогу. У 99% тих, хто переховується від армії, напевно, є страх: якщо вони опиняться в армії, то вже завтра у перших лавах будуть штурмувати Авдіївку, сидіти в окопах і так далі. Страх, що як тільки тебе заберуть — ти потрапиш на штурм і помреш. Хоча армія — це ж не тільки про те, що ти біжиш зі штиками на росіян. 

Цю комунікацію ми програли, тому що був вакуум. А в цей вакуум дуже гарно зайшли росіяни зі своєю ІПСО. 

Зараз такий історичний період, що або ми переможемо, відстоїмо свою незалежність, або України просто не стане. У нас були Буча, Ірпінь — і вже про це наче забули. Всі забувають, що ще існує Маріуполь, і хтозна, чи ми колись дізнаємося, скільки там людей загинуло і що там відбувалося. Та картинка вже десь посунулася на задній план. Зараз у нас на передньому плані бусики, ТЦК і так далі. Люди бояться і не розуміють, що бусики — це не зло. Зло — це росія, яка прийде сюди. І тоді будуть не бусики, чуваки, тоді будуть концентраційні табори. Вам дадуть «ружьйо» зі штиком і скажуть — ідіть туди. От і все.