Офіційно зниклий безвісти, та насправді – в полоні. Історія 19-річного морпіха, який боронив Маріуполь

Офіційно зниклий безвісти, та насправді – в полоні. Історія 19-річного морпіха, який боронив Маріуполь

У свій 18-ий день народження Микита пішов у військкомат. Юнак натхненно стискав стос документів, через тиждень – зібрав речі та пішов служити.

В армії він отримав позивний “Живчик”, бо завжди посміхався і всіх підбадьорював.

За кілька місяців підписав контракт із морською піхотою ЗСУ. Це був кінець 2021-го.

Новий рік молодий солдат зустрів в окопі, а замість звичних салютів почув перші вибухи передової. Через повномасштабне вторгнення Росії його частину відправили у Маріуполь.

Наприкінці квітня група “Живчика” не змогла прорватися до основного складу 36 бригади Морської піхоти, коли виходили з комбінату Ілліча.

“Живчика” та його побратимів Міноборони зарахувало до зниклих безвісти. Утім, мати впізнала його на відео з колоною полонених на російському каналі “Юніон”. Новинарі країни-агресора знімали колону українських військових, яких ведуть до машин. Її охопив розпач, радість і безпорадність: що робити, кому повідомляти та як повернути сина додому?

Історію одного з наймолодших бійців розказали мама, товариші по службі та врятовані ним цивільні. Що робити, якщо ваш родич потрапив до полону та куди надсилати інформацію, пояснив адвокат юридичної компанії “Міллер” Андрій Новак.

Отримав позивний через життєву позицію

Микита Татьянко був звичайним хлопцем-шибайголовою із Запоріжжя, ходив до військово-патріотичного клубу.

“У дитинстві він був трохи круглим, тому боровся із дитячими “зайвими кіло” на дзюдо, рукопашному бою, баскетболі, боксі, самбо – і перемагав. Тренери казали, що у нього гарні фізичні дані. Проте ніде не міг знайти себе“, – розповідає мама Лора.

У школі його теж характеризували, як здібного, але “неспівмірно лінивого” хлопця.

Він вступив ПТУ на зварювальника матроса, проте покинув навчання через конфлікт з майстром. Тоді Микита остаточно вирішив піти до армії.

Хлопець обрав десантно-штурмову в Миколаєві, найцікавішими були заняття з тактичної медицини. Він багато запитував та був жадібний до інформації, як врятувати людське життя.

На день народження Лариси (наприкінці січня) син дзвонив з окопу. Його взвод був у Широкому на Донеччині на нульовій лінії. Але це не завадило хлопцю потішити маму букетом троянд.

Цей спогад вона розказує з особливим теплом:

“Він мені дзвонить і каже: “Мамо, спати поки не лягай”. Через деякий час дзвінок у домофон, мовляв, кур’єр із посилкою. Я злякалася, у мене син – військовий, раптом диверсія… А там кур’єр з букетом, і листівка “Мамулі в день народження”.

А ще надіслав відеовітання. Показав окоп, а потім познайомив із Лорою – своїм автоматом. Він його назвав на честь мене – аби не підводив і було приємно за ним доглядати“.

Мама в розмові дуже тепло говорила про сина. Але кілька разів згадала й про сварки, які бувають в усіх. Лора, каже, що кілька років тому Микита став зупиняти конфлікти та побутові чвари посмішкою та добрим словом.

“Він дуже харизматичний та добрий. Його посмішка – обеззброює. Він завжди посміхається, щось розповідає. Тому й позивний у нього – Живчик“, – говорить жінка з посмішкою.

Через 4 довгі дні написали, що він у полоні

Коли Микиту перевели до Маріуполя, він просив маму зробити закордонні паспорти та їхати за першої ж небезпеки. Як мінімум – на захід країни.

Згодом, коли їх оточили, сказав: “Мам, я багато побачив у Маріуполі. І я дуже хочу, щоби ви жили. Новини й 10% всіх жахів не показують. Пастка може швидко зачинитися. Ти навіть не встигнеш зрозуміти. Про мене не думай – я знав, куди я йду“.

Лора плакала, кричала, але вже нічого не могла зробити.

Микита дзвонив додому раз на 4-5 днів, бо в місті була єдина точка, де ловив зв’язок. Туди треба було бігти кілька кварталів.

“Я розуміла, що він ризикує, коли біжить дзвонити мені, але материнське серце все одно просило частіше висилати звістки”, – розповідає Лора.

Коли мати востаннє чула голос сина, відчула серцем: відбувається щось не добре. Він запитав, як вона, й одразу сказав, що дуже любить.

“Я напряглась і запитала, що трапилося. Він відповів: “Нічого, я просто тебе дуже люблю, ти не можеш уявити”.

Микита продовжив: “Знаю, що тут потрібний людям. Я ні про що не жалкую, бо свідомо вибрав цей шлях. Прошу лиш одного: щоб ти жила та зберегла сестру. Щоб ви жили! Я пішов сюди тільки заради вас. Щоб у нас не було війни. Не знаю, як багато зробив, але – скільки зміг”, – переказує жінка діалог з сином.

Тоді Лора почала благати Микиту пообіцяти повернутися. Але він відповів, що не може, бо там “жопа”.

Одним з аргументів до рішення піти на контракт із ЗСУ було бажання Микити допомогти з фінансовими питаннями сім’ї. Два роки тому від раку помер батько після тривалого і дорого лікування.

“Мені не потрібні ті гроші, кажу, головне – аби ти жив. Син відповів, що це не від нього залежить. А тоді я почула вибухи, і зв’язок відключився“, – розповіла жінка.

Потім був тиждень тиші. Потім на Whatsapp раптово прийшло повідомлення з невідомого номеру: “Мамуля, я живий-здоровий, твій орел Живчик“.

І два фото. Вона відповіла, що теж його любить. Повідомлення прочитали, але відповіді не було.

Усі листування мати видаляла задля безпеки, але лишила цей невідомий номер.

“За тиждень я написала на той контакт прохання, що якщо щось відомо про сина – надати мені інформацію. Через 4 довгі дні мені написали, що він у полоні”, – каже Лора.

Мати почала шукати підтвердження. Декілька днів вона не спала, очі почервоніли і боліли через те, що жінка не відходила від екрана. На одному з відео, де військові у Маріуполі здаються в полон, побачила хлопця, схожого на сина.

З Лорою почали контактувати люди, які пообіцяли Микиті зідзвонитися з мамою, коли виберуться з пекла.

Врятував жінку від самогубства

Ксенія познайомилась з “Живчиком” в день, коли обстріляли житловий квартал Маріуполя. В той день отримали поранення та померли її рідні.

Молодий військовий допоміг жінці вистояти морально. Тому коли вона вирвалась на підконтрольну Україні територію, почала шукати юного військового у соцмережах. За кілька днів після того, як Ксенія опублікувала пост, їй написала його мама Микити, що він у полоні.

12 березня житлові квартали Маріуполя “поливали” з градів. Вона разом з рідними ховалась у квартирі, але снаряд влучив у будівлю. Її 16-річний син та чоловік сестри загинули миттєво.

А мама, племінниця, сестра та сама Ксенія зазнали поранень.

“У них була критична кровотеча, у мене – відносно легке поранення і контузія“, – розказує жінка.

Коли обстріл затих, до Ксенії прибіг сусід. Він хотів переконатися, чи все добре. У чоловіка дивом вціліла машина, тому він відвіз їх усіх у дитячу травматологію, бо це була єдина лікарня під контролем України, яка все ще працювала.

“Коли ми тільки “прибули”, пасок на нозі мами вже ослаб. До нас підійшов військовий (це був Микита) і дужче затягнув імпровізований турнікет з паску карабіном. Цим він врятував мою мати“, – продовжує жінка.

Усіх рідних Ксенії одразу забрали на операції, а вона чекала своєї черги, бо в той день пацієнтів було багато.

“У мене був шоковий стан: я хотіла накласти на себе руки, бо половина моєї сім’ї загинула у мене на очах, а друга половина – невідомо, чи виживе.

Але перед тим, як здійснити це, я дуже хотіла викурити цигарку. У мене її не було, бо це був дефіцит. В холі лікарні я побачила військового. Це був Микита. У нього в руках були коробки, в яких містилися усякі “няшки” для дітей – книги, олівці, розмальовки. Я до нього підійшла і попросила сигарету“, – згадує мешканка Маріуполя.

Він погодився, дороздавав подарунки дітям і сказав: “пішли вийдемо”.

Головні двері в лікарню були великі і залізні, але через обстріли їх не можна було відкривати, бо йшов активний обстріл. Від початку березня вони взагалі не припинялись. Тож “Живчик” і Ксеня прочинили їх на маленьку шпаринку.

“Ми почали курити. Микита так дивно поводився – то боком до мене стане, то якось дуже близько підійде. Я не одразу зрозуміла, навіщо.

Він мене собою прикривав, бо був у броні, а я – ні“, – ділиться спогадом Ксенія.

Між затяжками він запив, що трапилось, Ксеня – коротко розповіла.

“Микита уважно подивився на мене і сказав: “Подивись, скільки поранених – треба допомагати людям. Не можна з собою нічого поганого робити”. Я йому про намір не казала, ймовірно, він його “зчитав”.

І напевно, я б проігнорувала усі такі “настанови”, але він дуже нагадав мені мого сина. А тоді струсив за плечі та сказав: “Ти потрібна тут, пішли допомагати“, – в голосі Ксенії чутно вдячність.

Вона підійшла до лікарів, запиталася про стан своїх рідних і чим може допомогти. Медики сказали, що критично не вистачає персоналу – деякі медсестри і санітарки не вийшли на роботу або пішли на перезмінку і не повернулися. Ніхто не знав, чи вони живі, чи виїхали. Вона лишилась на 4 дні: мила підлогу, робила перев’язки.

На ніч в лікарні завжди лишалось по 2 військових, щоб охороняти цивільних.

“Я дуже боялася спати в палаті, тому попросила Микиту, щоб він приніс матрац і лишив його в коридорі, бо там немає вікон.Обстріл вночі – це не просто голосно, а ціле світлозвукове “шоу”. Він кілька разів підходив, питав як я, а на ранок військові змінилися.

Бачила його ще один раз, мигцем, коли він ніс пляшки з фізрозчином, які лишилися у місці їхньої дислокації. Микита пробіг, я навіть не встигла з ним ще раз поговорити“, – додає вона.

Єдине, після чого його настрій падав – двохсоті

Марік (ім’я змінено) – лікар, який оперував та рятував поранених у Маріуполі, познайомився з Микитою у госпіталі.

“Він був у складі військовослужбовців, що охороняли госпіталь у палаючему Маріуполі. Коли російська авіація завдавала удару по пологовому, Микита першим прибіг допомагати пораненим.

У госпіталі допомагав з транспортуванням та перекладанням поранених, і всіма іншими важкими роботами. Допомагав спускати 300-их у підвал при обстрілах, закладати вікна мішками та інше”, – розповідає Марік.

У рідкісних перервах між тим, як привозили поранених виходили на перекури та говорили про життя. Микита багато питав про те, як надавати допомогу пораненим, про різні хвороби і стани. Він казав, що йому так цікава вся медична тематика, що хотів би стати лікарем після війни.

“Ні після обстрілів арти, ні авіації він не втрачав настрій, посміхався і жартував. Єдине, після чого його настрій падав – двохсоті. Все розпитував, що можна б було ще зробити, щоб було більше шансів“, – згадує лікар.

Востаннє Марік і “Живчик” спілкувались наступного дня після того, як росіяни розбомбили військовий госпіталь.

Тоді Микита сказав, що медикам варто виходити з лікарні, бо вони – цивільні, а отже є шанс. На питання, що робитиме молодий воїн, він відповів: “Я військовий, я буду стояти до останнього“.

“Живчик” дав телефон мами.

“Просив, як виберусь, подзвонити їй, сказати, що він не боявся і був сміливим, що любить її. Я вибрався лише через місяць.

Подзвонив їй у перший же день. Від неї дізнався, що вона бачила його на пропагандистських відео, але нема впевненості, що то він. Я точно його впізнав, і підтвердив“, – з гіркотою зазначає лікар.

Марік додав, що через третіх осіб на окупованих територіях мати дізналася, що умови утримання жахливі. У камері на двох тримають по 20 людей. Їжа – раз на день. Води – мінімум, на вулицю не виводять. Стан здоров’я полонених – поганий, антисанітарія – жахлива.

Вдячність за правильне виховання сина

З Ларисою також зв’язався один з хлопців, який був у ТРО та очолював охорону госпіталю у центрі міста.

“Доброго дня. Хочу Вам сказати слова щирої подяки за виховання Вашого сина Микити. Мав честь бути з ним разом при нашій роботі у шпиталі лікарні номер 3 міста Маріуполь. […]

Я щиро вдячний Богові, що мав честь познайомитися з ним. Він так само переживав за Вас, що немає зв’язку, і він не може сказати, що з ним все гаразд і як сильно він Вас любить. Ще раз Вам дякую за таке правильне виховання сина“, – написав він.

А ще у приватній розмові з Лорою хлопець розповів, що у Маріуполі давали пай на день, і Микита з нього віддавав свою банку тушонки людям.

Чоловік намагався йому пояснити, що люди бувають корисливими, і в них може їсти запас, а ти голодуватимеш. Але Микита залишався непохитним.

Якось він відповів, чим дуже вразив охоронця: “А може, у неї вдома 10 ротів голодних? Я щось знайду“.

“На мого сина це схоже – він віддасть останню сорочку. Зі слів побратима, він так само чинив і з військовими аптечками – за потреби віддавав своє“, – розповідає Лора.

Проте найбільше її вразило, що цей чоловік дякував за виховання сина.

“Насамперед, я – мама. Тож я пишалася сином, коли він пройшов кастинг у кіно. Пишалася, коли він зайняв 2 місце по самбо в області. І дуже пишалася, коли всі діти гуляли, а Микита щоліта з 13 років – працював.

Я зараз пізнаю сина з іншого боку. Те, що мені розповідають його товариші по службі… Не вірю, що мій син на таке здатний. І пишаюся ним ще більше! Виходить, що я його й не знала“, – каже мама Микити.

Для Міноборони зник безвісти, а не потрапив до полону

Коли Лариса знайшла підтвердження того, що син у полоні, подалась до військкомату.

З її слів, на поріг установи навіть не пустили. Зрештою, вона отримала номери керівників та установ, які займаються полоненими. Крім того, звернулась на усі гарячі лінії, проте ці установи навіть не надали підтвердження отримання персональних даних.

Військовий комісаріат веде облік особистих справ усіх військових, пояснює адвокат юридичної компанії “Міллер” Андрій Новак.

Тому працівники цієї установи мають сповістити про загиблих, зниклих безвісти, полонених або взятих у заручники.

Відповідно до закону про правовий статус зниклих безвісти, військовий комісар має повідомити сім’ю про те, що особа зникла безвісти чи в полоні, не пізніше ніж за 7 діб.

“Законодавчо розпорядження чи якогось акту, як перевести людину зі списку зниклих безвісти до списку полонених в Україні для цивільних немає.

Є наказ Міноборони та інструкція МВС щодо організації обліку особового складу. Але ці документи стосуються лише внутрішніх процесів“, – додає він.

Тому родичам зниклих безвісти та полонених необхідно звертатися:

у військову частину;
у військкомат;
гарячі лінії Міноборони;
Об’єднаний центр з пошуку та звільнення полонених;
гаряча лінія МВС;
Червоний Хрест.

“Ці всі структури паралельні, тому бажано звертатися і розсилати інформацію в усі інстанції.

Бажано надати підтвердження: може бути скріншот з відео, де виводять полонених, чи стаття, де росіяни згадують про нього, або – аудіозапис дзвінка”, – пояснює адвокат.

Проте список військових, які перебувають у полоні, мають підтвердити росіяни. На жаль, вони включають туди не всіх, а вплинути на це – неможливо.

“Червоний Хрест не має жодних юридичних повноважень для обміну полоненими. Але вони мали б контролювати умови та поводження з ними. Волонтери Червоного Хреста можуть співпрацювати з держорганами та супроводжувати процедури обміну. Тобто виступати незалежною інстанцією, щоб не було маніпуляцій про кількості військовополонених“, – пояснює Андрій Новак.

Допоки представники країни-агресора не підтвердять, що “Живчик” та інші військові, які здалися в полон в окупованому Маріуполі чи на інших позиціях, Міноборони не може надати їм такого статусу.

Новини України