Новини України

Віктор Гевко – гуморист та засновник команди “VIP Тернопіль”. Один із головних акторів та авторів багатосезонного серіалу “Одного разу під Полтавою” та “Країна У”.

В інтерв’ю OBOZ.UA артист розповів про незвичайні лоти на благодійних аукціонах, які влаштовує з колегами на концертах, проживання під час війни в Америці та дошкульні коментарі в соцмережах. А ще поділився новиною, що разом з іншими учасниками команди з “VIP Тернопіль” запрем’єрить на початку березня власне гумористичне шоу на Новому каналі.

– Вікторе, наша розмова відбувається по телефону, бо ви зараз перебуваєте за кордоном. Де, як розповіли нам, займаєтеся придбанням авто для ЗСУ, гроші на які заробили під час нещодавнього туру Америкою. Цікаво – отак самі ходите і купуєте?

– Так, приїхали разом із колегами. Один з нас раніше займався цим професійно – допомагає правильно вибрати той чи інший автомобіль. Веземо в Україну також самі. Зараз я саме сиджу, розмовляючи з вами, у такій машині.

– Чи відслідковуєте ви їхню долю після того, як передаєте військовим?

– На жаль, надсилають різні фото. Бувають ситуації, коли тільки відправили авто, а воно через якийсь нетривалий час на знімку вже розбите, бо на фронті “колеса” – це необхідний, але вкрай витратний матеріал. Звичайно, є бригади, з якими ми вже стали друзями, переважно це тернопільські військові частини. Є люди, яким ми допомагаємо не тільки тому, що це обов’язок кожного українця, а й через те, що з ними пов’язує багаторічна дружба. Наприклад, є такий чоловік Василь, у якого ми багато років винаймали бусик для гастролей – з телевізором, гарними кріслами. Він возив нас по концертах. А зараз служить у розвідці – і його підрозділу ми теж вже багато чого передали.

– За вашими спостереженнями, відчувається на Заході певна втома від війни в Україні? Стало важче збирати донати?

– Звичайно, важче. Але це ні для кого не секрет, усі збори йдуть нелегко. Люди виснажилися і морально, і фінансово. Проте ми серйозно готуємося до концертів. Коли веземо на фронт машини, хлопці підписують нам прапори, гільзи. Ми все це передаємо художникам, вони розмальовують. Співпрацюємо з майстрами, які з гільз виплавлюють дуже цікаві пряжки для ременів, – це теж наші лоти. І глядачі нас підтримують донатами.

– Що продалося найдорожче?

– Це був прапор, підписаний президентом Володимиром Зеленським, на той момент головкомом Валерієм Залужним та захисниками “Азовсталі”. Отакий вони зробили нам розкішний подарунок. Я його продав за 69 тисяч доларів. Купила українка Алла Лопаткіна, що мешкає в Чикаго. Сама вона з Івано-Франківської області, у США вже близько 25 років, побудувала там великий логістичний бізнес. З того часу в Україні була всього кілька разів, але усім серцем відгукнулася на біду, що сталася з нами. Збирає мільйони доларів для фронту, витрачає власні кошти. Де зараз прапор, мені невідомо. Можливо, у неї в офісі, Алла не один такий лот придбала. Вона велика молодець, дуже допомагає.

Треба сказати, що саме в Чикаго чи не найбільша українська діаспора. Ми об’їздили з “VIP Тернопіль” мало не весь світ. Ну це, мабуть, голосно сказано – але справді багато де бували з концертами. Їздимо всюди, де є наші люди. Багато де бували навіть неодноразово. І от можу впевнено сказати, що в американському Чикаго живе чи не найбільша кількість українців. Там концерти наших артистів проходять у величезних залах, таких, як в Україні.

– Яким був для вас день 24 лютого 2022 року?

– Я, як і більшість людей, до останнього не вірив, що таке може статися. Перед великою війною я прилетів у Чикаго вести українське весілля. Я дуже добре пам’ятаю момент, коли дізнався про вторгнення. Там це була десята година вечора. Спати вже ніхто не лягав, усі були на телефонах. Що я відчував? Максимальний шок. Однак, звісно, ми перебували не в такій небезпеці, як люди в Україні, але стан пригніченості та розгубленості не забуду ніколи.

– Актор Дмитро Ступка, який виїхав до США задовго до повномасштабного вторгнення, розповідав нам в інтерв’ю, що США – це дуже дорога країна для проживання: “Виходиш з квартири – платиш за парковку, страховку, бензин, продукти. І ціни – далеко не наші, головне – не переводити в гривні, бо можна з розуму зійти”.

– Так воно десь і відбувалося. Зайти в магазин навіть по продукти і купити все, що хочеться, – там так не вийде. Принаймні з нами точно такого не було. Ми приїхали з дружиною та сином фактично з однією валізою, бо планувалася коротка поїздка. Пощастило, що мали до кого звернутися – у США живе рідна сестра моєї дружини, наші друзі. Нам не дали пропасти. А згодом ми сім’єю вирішили повернутися додому, в Україну.

Я ніколи не жив мрією мешкати за кордоном. І взагалі це інша країна, інші люди та менталітет. Хоча там мешкає чимало українців, багато кому це все підходить. І слід сказати, що ті люди, які там вже по 20 років, не забувають про своє коріння, дуже активно допомагають нам. Передають в Україну авто для військових, машини швидкої допомоги, пожежні. Повідкривали тут склади, куди направляли гуманітарну допомогу контейнерами. Активізувалися з початку війни дуже потужно.

В Америці на концертах були ситуації, коли українці, які купували прапор, ставали на коліна, цілували його зі сльозами на очах. Їх війна теж дуже гостро зачіпає, бо на фронті перебувають родичі, друзі. Тому допомагають, чим можуть.

– З березня вашу команду “VIP Тернопіль” можна буде побачити не лише на концертах, а й по телевізору. На Новому каналі стартує ваше вечірнє камеді-шоу.

– Ми довго до цього йшли. Наше телешоу стартує 3 березня о 20 вечора. Буде дуже цікавий формат: гумористичні номери та пародії, авторські пісні. Але й не без запрошених зірок. Ми будемо задіювати їх в особливій рубриці “Інстахуліган”, під час якої трошки бешкетуватимемо зі знімками на сторінках в Instagram відомих українців. У нас вийдуть одна за одною одразу 12 програм, ми вже зняли більше половини. Сподіваємося, що сподобаємося глядачам і будемо піднімати їм настрій на Новому каналі не один рік.

– Коли чуєте вислови, що війна – не час для гумористичного контенту, що відповідаєте?

– Мені здається, що наш ворог саме такого і хотів би: щоб ми лише плакали, боялися жартувати, не сміялися. Гумор – доречний у будь-які часи. Хоча, чесно кажучи, мені здається, що деколи люди забувають, що гумор – це просто гумор. Деколи читаєш коментарі, а там несеться таке… Треба не забувати, що жарти дуже часто побудовані на перебільшуванні, якихось крайнощах, каламбурах. Саме тому це і смішно.

– Ви відповідаєте на дошкульні коментарі в соцмережах?

– Коли людина відверто ображає, хочеться відповісти. Щоправда, вже стараюся такого не робити, але руки деколи дуже тягнуться до клавіатури, бо коментарі бувають дуже “теплі”. Хоча якоюсь мірою я розумію цих людей, бо нині нелегкі часи у всіх сенсах. І колючі коментарі – це своєрідний викид стресу. А на гумор це зробити легко, бо він зачіпає дуже багато тем. Під час тригодинного виступу може бути 30 тем, і 29 здадуться веселими, а одна – ні. От до естрадних співаків, наприклад, важко причепитися, бо в них переважно все про кохання. Хоча наші люди можуть і там знайти: “Вони мали на увазі зовсім не те, дивіться!”. Проте з гумором це простіше.

– Певна річ, що ви стежите за колегами в розважальному жанрі – “Кварталом 95” та “Дизель шоу”, які мають подібні проєкти на ТБ. І вам відомі скандали, що вибухали через їхні недоречні жарти. Ви не боїтеся в якийсь момент потрапити під шквал критики?

– На мою думку, нічого з того, що тригерить, ображає, у наших номерах немає. Однак не виключаю, що хейтери можуть “відкопати” проблеми навіть на рівному місці. Щоправда, досі нас подібне минало. Навіть навпаки, ми отримували дуже багато схвальних відгуків щодо спрямованості наших номерів. Ми команда, яка жартувала над м*скалями ще до того, як це стало мейнстримом. Ще років десять тому в нас про них були номери. А на фестивалі в Юрмалі, згадую, на нас так і казали: “На сцені – бандерівці”. Ми там були єдиною командою, яка виступала українською. Одні на 15 колективів. І виграли.

– Особисто вас бентежили якісь жарти тих же кварталівців чи дизелів? Відчували в чомусь перебір?

– Мені здається, вони щиро визнали промахи в тих номерах, які не варто було видавати в ефір. Хоча, звичайно, за цим треба дуже уважно стежити.

– А як ви це робите?

– Спочатку ми обговорюємо всі тонкощі номерів між собою. Потім йдуть пробні концерти, де показуємо новий матеріал. Згодом – зйомки. Після знову передивляємося, редагуємо, прислухаємося до зауважень телеканалу, якщо вони є.

– Ви відомий в Україні ведучий на весільних церемоніях. Правда, що ви можете подивитися на наречених і зрозуміти, чи довго триватиме їхній шлюб?

– Насправді таке неможливо вгадати (сміється). Проте пари справляють різні враження. Буває, думаєш: оці будуть щасливі довго, а от там – не знаю, мабуть, також. Усі мають щасливий вигляд на своїх весіллях, але є такі, по яких видно, що в них буде все особливо добре.

– З дружиною Наталею ви разом 18 років, до весілля чимало років зустрічалися. Чому так довго відкладали одруження?

– Можна було б одружитися і в перший день знайомства, бо це було кохання з першого погляду. Але ми, як і більшість закоханих, вирішили трохи позустрічатися. Познайомилися, до речі, якраз під час виступів у КВК. Вона приходить на кожний наш виступ, буває на зйомках, допомагає в роботі.

– Наскільки ви близькі з колегами?

– У нас є група в Telegram, і з неї заборонено видалятися, що б не сталося, бо ми родина. Практично в одному й тому складі виступаємо з 2008 року – ще з часів КВК. У 2011 році до нас додався Тарас Стадницький, він же Володька з серіалу “Одного разу під Полтавою”. Приєднався Міша Бучковський. А всі решта – виступають разом вже понад десять років, а переважна частина – і 15. Ми не тільки разом їздимо відпочивати, ми стали кумами. Я хрестив дитину Дениса Фаріончука, Таня Песик – хлопчика одного з наших сценаристів. Деколи ми всі проводимо разом часу більше, ніж із сім’ями.