Новини України

Юрій Жуковець встиг стати успішним бізнесменом до того, як взяв до рук зброю. У 19 років він керував агентством нерухомості, а у 20 — став власником компанії. Нерухомість, переговори, контракти — все це він добре знав і вмів.

Але у 23 роки Юрій свідомо і кардинально змінив своє життя та став на захист України. Вибір, зроблений не з браку перспектив, а з надлишку гідності. Зміну офісної сорочки на камуфляж не називав «жертвою», бо не вважав це героїзмом — просто знав, що так треба.

У 24 — Жуковець став командиром розвідроти. За рік — отримав звання Героя України та чотири бойові нагороди. Його фронтовий шлях охоплює ключові етапи війни: Лиманська операція у 2022-му, оборона Харківщини, Сумщина і операція на території Курської області. І хоча кожен з цих етапів мав свою ціну, найвищою для нього стала серія поранень на Курщині: десять куль від ворога, п’ять з яких пройшли крізь тіло, але не зламали дух.

«Ворога ще не перемогли. Робота незавершена», — саме на цьому акцентував захисник, повертаючись на фронт після десяти складних операцій і довгих місяців реабілітації.

Юрій Жуковець — не просто Герой України. Він — яскравий приклад покоління, яке не чекає, коли хтось змінить хід війни. Це покоління, яке самостійно пише історію.

ЯКЩО ЩОСЬ НЕ ВЛАШТОВУЄ — ТРЕБА ЗМІНЮВАТИ

Хлопець з невеликого містечка Радехів, що на Львівщині почав підробляти ще у підлітковому віці: у 15 років — на будівництві, у 18 — офіціантом. Однак швидко зрозумів, що це не його, і зосередився на навчанні.

Юрій вступив до Університету внутрішніх справ, обравши юридичний факультет. Паралельно вирішив пройти військову підготовку на кафедрі при Академії Сухопутних військ імені Сагайдачного — на той момент в Україні вже тривала антитерористична операція.

«Чи уявляв я, що ці знання знадобляться настільки швидко? Ні», — зізнається чоловік. Водночас додає, що завжди мав внутрішню установку: якщо щось не влаштовує — треба змінювати. Цей підхід він проніс і через роботу в бізнесі, і вже згодом — у лавах Сил оборони.

На переконання військового, роль командира дозволяє поступово впливати на ситуацію, але й на рівні рядового бійця можна зробити багато. Саме тому Юрію близька розвідка — за його словами, там служать цілеспрямовані люди, які чітко розуміють свою мету.

«Мені справді пощастило з особовим складом», — зазначає він.

Паралельно з навчанням, Юрій стажувався в міськраді та поліції, де здебільшого працював з документами. Це допомогло йому зрозуміти, що до державних структур він не хоче бути дотичним, і тому цілеспрямований юнак обрав сферу бізнесу.

Підпрацьовував у агентстві нерухомості. За дев’ять місяців його призначили директором. У 20 років, під час пандемії COVID-19, львів’янин заснував власну агенцію нерухомості, яка згодом перетворилася на повноцінну компанію. Під його керівництвом вона розширилася, вийшла за межі Львова та почала будувати котеджі в Карпатах та інших містах України.

«Наразі наша компанія стрімко розширилася. У мене є ще співзасновники. До речі, двоє з нас на війні, двоє — ведуть бізнес», — ділиться співрозмовник.

ВІД УСПІШНОГО БІЗНЕСМЕНА ДО КОМАНДИРА РОЗВІДРОТИ

24 лютого 2022 року, коли росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну, Юрій Жуковець опинився перед вибором. Його дружина з донькою виїхала за кордон, евакуювавши ще дві родини з дітьми.

«Якщо зараз не піти захищати свою державу, то в нас її не буде», — згадує свої думки чоловік.

Як свідчить історичний досвід, упродовж століть росія неодноразово здійснювала спроби втручання в українські справи, зокрема — шляхом політичного, культурного чи військового тиску. Ця тенденція простежується в багатьох історичних епохах — від царської експансії до радянської окупації та сучасної агресії.

«Моя родина також має зв’язок із боротьбою за незалежність України. Моя бабуся в свій час підтримувала Українську повстанську армію (УПА). Тоді з онуками вона звісно не обговорювала всіх деталей, бо ми були ще малі, але я добре пам’ятаю її похорон. Це була справді урочиста подія: на церемонії були присутні представники із прапорами УПА, що свідчило про повагу до її життєвої позиції та внеску в національно-визвольний рух» — пригадує Юрій.

Отож, попри відсутність бойового досвіду, львів’янин вирішив долучитися до лав Збройних сил України.

«Молодий, без досвіду, — такою була реакція на його спроби вступити до війська. — Йдіть відпочивайте, ще не ваш час».

Шість днів хлопець ходив до військкомату, але безрезультатно. Та коли міський голова Львова Андрій Садовий оголосив про формування нової 125-ї бригади територіальної оборони, Юрій вирушив до військкомату. «Вечір, я зібрався і поїхав», — розповідає він. — У новій бригаді було багато місць і мене прийняли».

Після тривалої підготовки Юрій потрапив на фронт у кінці 2022-го року. Його перша бойова точка — Лиманський напрямок.

«Нас досить довго готували. На позиції виїжджав батальйон за батальйоном. Ми їхали останні — на фронт я потрапив у кінці 2022-го.

Де опинюся — не знав. Не мав достатньої військової кваліфікації, щоб обирати. Хотілося якнайшвидше отримати зброю і захищати Батьківщину. Ми потрапили на Лиманський напрямок. Мені пощастило — я мав класного сержанта, який охоче ділився досвідом. Коли перевівся у 103-тю бригаду територіальної оборони — та ж сама історія. Ні перший, ні другий сержант ніколи не тягнули на себе ковдру, завжди допомагали. Два роки я був командиром взводу розвідки, потім мене призначили командиром роти».

Юрій зазначає, що стати авторитетом серед підлеглих було непросто. Він здобув довіру після перших спільних виходів на завдання, коли люди побачили, що командир завжди з ними — на передовій.

«Я завжди був на „передку“ з хлопцями, разом виконували завдання, спав у тих самих окопах і їв ту саму їжу. Побратими звісно побачили, що я не просто командир, а частина команди, — говорить він. — І коли все вдавалося, коли в нашій роті всі залишалися живими й здоровими, ця довіра зростала. Але до цього треба було дійти».

Харківський напрямок став для командира найскладнішим випробуванням. Щільний вогонь, постійне спостереження з повітря та складний рельєф істотно ускладнювали виконання бойових завдань.

«Переміщення було надзвичайно ризикованим — противник контролював кожен рух, активно використовував дрони. До того у нас була дуже невигідна ділянка фронту — пагорби», — констатує військовий.

Після важких боїв на Харківщині підрозділ Юрія перейшов на Сумщину — ділянку фронту, де активність противника мала інший характер, але не менш загрозливий. Зокрема, у прикордонних районах.

«На Сумщині російські ДРГ працюють постійно, але ми знаємо, як їм протидіяти. Їх знищували, знищуємо і будемо знищувати далі», — зазначає Юрій.

Одна з таких операцій відбулася у Рижівці, пригадує військовослужбовець, де кадирівці намагалися реалізувати пропагандистський сценарій — публічно підняли свій прапор, аби зімітувати «захоплення» населеного пункту. Але вже до ранку 10 червня прапор знищили, російських сил у селі не залишилось.

«Ми завели піхоту, тихо відпрацювали й зайняли вигідні позиції», — коротко резюмує командир.

ПРО ОПЕРАЦІЮ НА КУРЩИНІ ТА «ЧУЙКУ», ЩО РЯТУЄ ЖИТТЯ

Звістка про нове бойове завдання — операцію на території Курської області — надійшла несподівано. Юрій саме перебував у своїй першій відпустці за час повномасштабної війни.

«Ми між собою іноді іронізували, мовляв, час уже й на Курщину навідатись. Але серйозно про таку перспективу ніхто не говорив. Не було жодних ознак, що саме нам доручать це завдання.

Це був восьмий день відпустки, ми з родиною повернулися з відпочинку. Мені подзвонили й сказали, що треба терміново повертатися. Я розумів, що за тисячу кілометрів не просто так викликають. Коли приїхав повідомили, що наша бригада їде на Курщину. Не міг в це повірити. Навіть коли вже отримав техніку до кінця не вірив», — зізнається співрозмовник.

За його словами, підготовка тривала лише кілька днів. Підрозділ доукомплектували, забезпечили необхідними засобами, зокрема зброєю та технікою. На роздуми не залишалося часу — увагу командир повністю зосередив на тому, щоб організувати особовий склад і максимально ефективно підготуватися до операції.

Під час Курської операції Юрій Жуковець очолив один із перших підрозділів, які увійшли на територію росії.

«Усі в підрозділі розуміли: ми не просто йдемо вперед — ми відводимо війну від українських домівок. Було очевидним, що з російського боку активно стягують війська. Якби ми не завдали удару першими, бойові дії цілком могли б розгорнутись уже на Сумщині. Операція на Курщині дозволила нам перехопити ініціативу й тривалий час вести бойові дії на ворожій території. За цей період ми не втратили в Україні жодного великого населеного пункту — і це, безперечно, доводить її доцільність».

Крім тактичних завдань, військові мали й стратегічну ціль — поповнення обмінного фонду. Перед підрозділом поставили окреме завдання: брати якомога більше полонених.

«Бували дні, коли брали одного-двох, бувало — п’ять-шість. Максимум за добу нам вдалося взяти 12 полонених. Ну це я розповідаю виключно про наш підрозділ.

Зізнаюся, психологічно на Курщині було трохи легше. Це вже не наші села та будинки. До того ж ворог не очікував вторгнення, тому ми застали його зненацька. Потім, звісно, він перекинув туди значні сили, але на перших етапах темп був швидкий, а ініціатива — повністю на нашому боці», — констатує командир розвідроти.

«У ГОЛОВІ БУЛА ЄДИНА ДУМКА — Я ТУТ НЕ ПОМРУ»

За день до поранення підрозділ Юрія намагався захопити населений пункт, але потрапив у засідку. Машина, в якій їхали бійці, витримала удар, і їм вдалося вибратися.

«Після цього ми почали планувати повторний захід, оскільки там знаходився стратегічно важливий об’єкт, захопивши який ми отримали б змогу просуватися далі. Бригада ретельно готувала операцію. На ранок 12 серпня ми вирушили знову й успішно взяли цей населений пункт. Завдання зачистки переді мною не стояло, але там декілька будинків були в тилу, на пагорбі. А ми, виходить, — як на долоні. Тому прийняли рішення, що ті будинки треба зачистити, бо було відчуття, що там хтось може бути. Так воно і виявилося.

Один будинок ми зачистили — все окей. Проїхали до другого: частина групи пішла на один фланг, я висунувся на інший».

Коли Юрій вийшов зі стіни, ворог вже чекав. Командир зробив кілька кроків і противник відкрив вогонь. Черга з ворожої зброї — з десятка куль.

«Я зайшов за укриття, а побратими, які були позаду, тримали лінію вогню. Десять куль влучило в мене: дві в ноги, дві в руку, одна в живіт, дві в автомат, дві в РПСку (ремінно-плечова система — розвантажувальний тактичний пояс — ред.) та одна — в молитовник.

Та головне, поки не зайшов за укриття, спиною до противника не повертався, щоби не отримати кулю в поперек. Єдине, що крутилося в голові — я тут не помру. Далі зміг відійти до машини, передав командування, виїхав у «зелену зону», там з мене зняли турнікети, зробили тампонаду і відправили на евакуацію. Все було зроблено дуже швидко. Саме тому у мене всі кінцівки», — розповідає боєць.

Юрій згадує той епізод як момент, коли інтуїція зіграла ключову роль. За його словами, рішення вийти на зачистку було критичним: якби вони цього не зробили, противник міг би зайти в тил українських підрозділів.

«У тій операції не було жодного загиблого. Я один „триста“. Це чудовий результат, як би це не звучало. Але ми виконали завдання чітко. І тут спрацювала моя „чуйка“. Повірте, це важливий інструмент для військового».

«ДЕВ’ЯТЬ МІСЯЦІВ ПО ЛІКАРНЯХ — ЯК НОВЕ НАРОДЖЕННЯ»

Після поранення боєць переніс десять операцій. Найсерйозніше постраждала рука — кістки були потрощені, і лікарям довелося фіксувати їх за допомогою апарата зовнішньої фіксації. Згодом провели кісткову пластику: частину кістки взяли з тазу і пересадили в уражену ділянку, закріпивши конструкцію спеціальними пластинами.

«Рука працює. Функції поступово відновлюються. Не повністю, але на рівні, який мене влаштовує. Дві операції на животі, через те, що куля прострелила кишківник. А загалом вклався у ювілей — 10 операцій», — жартує співрозмовник.

Проблеми виникали й із ногою — шкіра довго не приживалася. Загалом лікування тривало майже дев’ять місяців.

«Як нове народження», — констатує командир розвідроти.

КАЛЬЯН ДОПОМІГ У РЕАБІЛІТАЦІЇ

Під час лікування і реабілітації в Києві, Юрій знайшов власну методику, як йому розходитися після операцій.

«Мені нічого не можна було їсти після операцій на животі, а палити можна. Я цигарок не палю, а от кальян люблю. До найближчої кальянної від госпіталю треба було йти кілометр. Але нічого, я не звик зупинятися перед труднощами», — сміється військовий.

Перший раз, коли він прийшов у кальянну, виглядав, м’яко кажучи, не зовсім звично. Катетер у шиї, ортез на нозі, апарат зовнішньої фіксації (АЗФ) на руці.

«Такий собі напівзомбі. Кальянщик злякано на мене дивиться і каже: «Вам точно можна?». А я йому відповідаю: «Я більше кілометра йшов до вас, майже три години. Мені треба».

Юрій сидів у кальянній, коли йому зателефонували з бригади і повідомили локацію, куди потрібно приїхати.

«Звісно, не сказали для чого, а я тоді був після операцій. Кажу їм: «Вибачте, я не ходячий, не вийде». Але так вийшло, що за кілька днів до того, командувач мені Срібний Хрест вручав, і, мабуть, вони дізналися. Знову дзвонять і кажуть: «Ти ходячий, ось локація. Чекаємо». Я їм відповідаю: «У мене АЗФ на руці, тому приїду по цивільному». І тут телефонує вже мій командир і каже: «Якщо ти поїдеш по цивільному, ми підемо солдатами в окопи». Прислали мені форму з розрізом, щоб руку просунути. Ну що було робити? Поїхав.

Тільки там я дізнався, що за нагорода. Чесно, я взагалі не чекав цього. Спитайте в когось — скільки всього треба пройти, щоб отримати Героя?.. У нашій бригаді я поки що перший і єдиний, хто її має. Та ще й мені на той час було лише 25. Але я завжди кажу: це не про мене особисто — це про всю роту. За місяць до того нам присвоїли ім’я Андрія Шептицького. А таку честь далеко не кожна бригада має, тим паче ТРО. І вже потім ця індивідуальна нагорода — це знак, що нашу роботу помічають. Бо армія — це командна справа», — підсумував командир розвідроти.

ПРО НОВІ МОЖЛИВОСТІ СЛУЖБИ ТА НАВІЩО ЦЕ ПОТРІБНО

У 103-й окремій бригаді Територіальної оборони імені митрополита Андрея Шептицького продовжується активний рекрутинг. Юрій Жуковець переконаний, що зараз — найкращий час, аби долучитися до війська. І не лише тому, що є термінові виклики. А тому, що сьогодні в армії інший рівень підготовки, логістики й підтримки.

«Зараз доєднуватися — справді класно. Є багато досвідчених бійців, які вже пройшли бої. Вони готові передавати знання, підказати, як не робити помилок, які ми робили у 2022-ому році. Плюс зараз забезпечення зовсім інакше. Мені пощастило, що в мене форма з кафедри була, тоді на початку вторгнення. Я, до речі, її деяким хлопцям на присягу позичав, щоб ви розуміли».

За словами військовослужбовця, однією з найбільш гнучких форм контракту наразі є варіант служби за програмою «Контракт 18–24». Це добровільна ініціатива для українців віком від 18 до 24 років, які готові приєднатися до Сил оборони на один рік. Цей контракт передбачає не лише чітко визначений термін служби, але й фінансові бонуси на додачу до грошового забезпечення.

«Цей рік дає можливість отримати необхідні навички для новоспечених військовослужбовців. Бо маючи такого сусіда, як наш, краще вміти воювати. І водночас — це час, щоб зрозуміти, чи підрозділ тобі підходить. Якщо не твій — ти не зобов’язаний залишатися», — пояснює він.

ЛЮДИ ЙДУТЬ ДО ЛЮДЕЙ

Попри свою групу інвалідності, Юрій не сумнівався ані хвилини у своєму рішенні повернутися на фронт. Він вважає це священним обов’язком.

«Є за що боротися, є що втрачати. Я не хочу, щоб це забрали. Не хочу, щоб війна охопила всю територію України. Лише уявіть: четвертий рік ми тримаємо оборону. Росіяни, звісно, просунулися, але якби ми не стали на захист своєї землі вчасно, наслідки важко навіть уявити», — наголошує він.

Захисник підкреслює, що саме можливість жити у вільній країні, подорожувати, працювати та займатися улюбленою справою робить її вартою захисту.

«Це все ми маємо зберегти для себе і для наступних поколінь. Я хочу, щоб моя донька росла і розвивалася у своїй країні», — додає він.

Командир завжди залишався в курсі всіх важливих подій, що відбувалися у його роті. Попри перебування в лікарні, він підтримував тісний зв’язок з побратимами.

«Кожні три місяці я приїжджав до своїх хлопців, ми обговорювали плани та стратегічні питання. Коли я був у Києві в лікарні, вони навідували мене, а після переведення до Львова я вже сам поїхав до них. Бо телефоном про все не поговориш».

Він підкреслює, що не було моментів, коли б він випав з процесу. Навіть перебуваючи на лікуванні, активно займався рекрутингом та вирішенням необхідних питань для підрозділу.

«Більшість нашої роти складається з людей, які прийшли за рекомендацією знайомих. Наприклад, у нас є хлопець з Полтавщини, який приєднався сам, потім привів друга, і зараз до них приєднується ще один друг. Це підтверджує, що люди йдуть до людей. Люди довіряють один одному, і тому важливо не шукати підрозділ за його назвою, а обирати за тим, з ким ти хочеш працювати та разом долати труднощі».

Незважаючи на наявність хорошого забезпечення, іноді виникають ситуації, коли певні потреби потрібно вирішувати самостійно, особливо якщо терміни піджимають, зізнається боєць.

Наразі для ефективного виконання завдань його рота отримала новітні літальні апарати, але для транспортування техніки та матеріалів потрібен надійний прохідний бус.

«Ми відкрили збір на 450 тисяч гривень, з яких вже зібрали 100 тисяч. Наше основне завдання — зупинити ворога і не дати йому просунутися далі. Але найбільша проблема цивільних полягає в тому, що ми часто говоримо про плани повернення територій, але мало хто акцентує увагу на необхідності просто зупинити ворога зараз. Без цього не буде ні контрнаступу, ні можливості розглядати мирні ініціативи. Втрачаємо фокус на головному.

Ті, хто стоять на захисті нашої країни, повинні продовжувати виконувати свій обов’язок, а цивільні, своєю чергою, можуть підтримати фронт через донати та інші форми допомоги. Кожен має свою роль у цій боротьбі, і важливо, щоб усі діяли згідно з власними можливостями для спільної перемоги», — підсумував Герой України Юрій Жуковець.

Дякуємо Герою України Юрію Жуковцю за відверту розповідь і захист Батьківщини!

*У матеріалі використані фото з особистого архіву героя.