Під час АТО прикарпатець у складі 80-ї бригади ДШВ захищав Донецький аеропорт. А в розпал великої війни знову став у стрій.
Народився Василь у селі Жалибори. Згодом родина перебралася до Івано-Франківська, проте щоліта разом із братом приїжджав у село, допомагав дідові косити траву, пас корови й гуси. “Василь не цурався жодної роботи. А ще — любив рибалити, збирати гриби”, — згадує Оксана Беднарчик, троюрідна сестра воїна.
Після дев’ятого класу юнак вступив до коледжу. Строкову службу проходив у військах спецпризначення, дістав звання молодшого сержанта. Згодом працював охоронцем, монтажником-вентиляційником, встановлював віконні системи. “Брат був дуже чуйний. Коли хтось просив допомогти, не міг відмовити”, — ділиться пані Оксана.
Зі своєю майбутньою дружиною, на той час студенткою економічного факультету Прикарпатського університету, Василь познайомився випадково. “Я йшла до магазину і спіткнулася, а він подав мені руку, — розповідає Вікторія Хомчин. — Василь був дуже ерудований, начитаний, з ним можна було поговорити на різні теми. Любив кулінарні експерименти і часто дивував авторськими стравами. Якось приготував мені курячі стегенця, фаршировані… вишнями. Від матері він навчився добре замішувати тісто на піцу. І воно було фантастичне”.
Василь Хомчин брав участь в АТО. Рік і місяць воював у складі 80-ї аеромобільної бригади ЗСУ, яка обороняла Донецький аеропорт. Саме тоді дістав позивний “Дикий”, бо відчайдушно рвався у бій. Був нагороджений нагрудними знаками “За оборону Донецького аеропорту” та “За військову доблесть”. “Чоловік не раз повторював, що буде велика війна, бо північний сусід — підлий і віроломний, — зауважує дружина бійця. — Коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Василь пішов у військкомат. Але там йому сказали почекати”.
Прикарпатець долучився до 82-ї окремої десантно-штурмової бригади у січні 2023 року й обійняв посаду командира відділення. Перед тим пройшов перепідготовку в Англії. Воював на Запоріжжі. За словами побратимів, Василь дбав про своїх підлеглих. І не лише під час виконання бойових завдань. Нерідко тішив їх власноруч приготовленими стравами — варив плов, смажив м’ясо.
Востаннє з дружиною розмовляв телефоном 5 вересня. Сказав, що дуже її кохає. Просив не хвилюватися, мовляв, зателефонує через сім днів. А перед тим подарував Вікторії футболку із написом “Дружина десантника: хто, як не ми!” Жінка зізнається, що мала погані передчуття…
Через кілька днів батькові повідомили, що син зник безвісти. Невдовзі ж стало відомо, що він загинув 6 вересня, визволяючи село Вербове. За місяць, 7 жовтня, воїну мало б виповнитися 40 років.
Уже після похорону один з побратимів розповів дружині, що Василь як командир відділення міг у цей штурм і не йти. Але пішов, бо не хотів залишати своїх хлопців. Бо був дуже сміливий і відповідальний. Таким назавжди і залишиться в пам’яті тих, хто його знав.
Поховали Василя Хомчина в Івано-Франківську, на кладовищі в Дем’яновім Лазі. Попрощатися з молодшим сержантом прийшло кількасот людей. Посмертно бійця нагородили орденом “За мужність” ІІІ ступеня.
Comments (0)