Новини України

“Я не знала, що Саша пішов на війну. Дізналася тоді, коли він загинув. Його побратими казали мені, що він мене дуже сильно любив та не хотів, щоб я хвилювалася”, – розповідає Ангеліна.

Її історія – одна з багатьох історій жінок, які втратили на війні своїх коханих чоловіків. Їх зібрала фотографка Катя Москалюк в проєкті “Наодинці”. Проєкт створений разом з Ukrainian Warchive та платформою пам’яті “Меморіал”.

Кожна історія втрати невимовно болюча, адже в один день не стало половини життя.

……………………………………….

Ангеліна познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком у 14 років. Жили сусідніх будинках, а зустрілися на радіоринку у Дніпрі, де підробляли після школи. Одружилися лише у 2021 році.

“31 серпня Сашко приїхав додому. Казав, що йому потрібно зібрати теплі речі та побачитись зі мною. Зранку я пішла на роботу, а він – на ранковий автобус. Більше ми не бачились”, – згадує Ангеліна.

На річницю їхнього весілля 25 вересня вона купила йому програвач для вінілових платівок. Після смерті Саші вона його жодного разу не вмикала.

Ангеліна ходить на могилу до свого Саші. Військове кладовище у Дніпрі майорить блакитно-жовтими прапорами і поповнюється новими й новими могилами загиблих українських військових.

Ангеліна зберігає військовий жетон Саші, на якому запеклись сліди крові, та їхні вінчальні каблучки.

“Нам було добре удвох з Сашою. Нам не набридало бути 24 години разом – завжди було про що поговорити, чим зайнятись”, – згадує 27-річна вдова.

“Кулон із ім’ям, щоб відчувати його присутність”

Марія та Андрій з першого дня знайомства були нерозлийвода.

“Нам було добре разом удома. Хотілося бути поруч. Готую я щось на кухні – він обов’язково прийде і сяде біля мене”, – згадує киянка Марія покійного чоловіка Андрія. Він загинув, захищаючи батьківщину у лавах ЗСУ.

Про Андрія після смерті нагадує багато речей.

“Він дуже любив консервовані огірочки. На підвіконні спеціально для нього стояла банка огірків. Минулого року мама насадила огірків тільки через те, що їх любить Андрій. Коли його не стало, мама ходила на грядку з таким самим жалем, як я на цвинтар”, – каже Марія.

Її засмучують поради інших і щире бажання людей допомогти їй пережити втрату чоловіка.

“Мені часто кажуть, що я молода і ще когось собі знайду. Якби вони мали такі стосунки з чоловіком, які мала я, ніколи б так не говорили”, – з сумом каже вдова.

Марія не може навіть описати всю глибину своєї втрати. “Мені нічого не допомагає пережити цей біль”, – каже вона.

Проєкт у пам’ять про загиблих

Ангеліну, Марію та багатьох інших жінок, у яких війна назавжди забрала коханих, об’єднує величезний біль через втрату частини свого життя.

Катя Москалюк зібрала ці історії в проєкті “Наодинці”. Через фото мисткиня намагалася передати стан жінки після смерті коханого та розповісти про події і речі, які про нього нагадують.

Фотографка розповіла ВВС Україна, що ідея проєкту виникла минулого року на похороні українського військового у Львові. Один з етапів чину похорону – передача родичам синьо-жовтого прапора і подяка за службу та вірність Україні.

“В один з таких моментів мама загиблого військового повернулася до своєї доньки і запитала: “Оце й усе?”. Мені стало дуже боляче за те, що людини більше немає, захотілося розповісти історії загиблих військових, розпитати у близьких, якими вони були, про що мріяли та чим займалися”, – розповідає Катя Москалюк.

Для проєкту фотографка вибрала п’ять українських міст, щоб показати, що у болю немає географічного розташування і що війна зачепила усіх – як на заході й сході, так і на півночі та півдні.

Вона поділилася історіями жінок з ВВС Україна.

“Я зробила тату з датами його народження і смерті”

Єві зі Львова про загибель її Дмитра повідомив його командир.

“Напередодні ми з дітьми провели ніч з його бабусею у лікарні. Я так стомилася. Прийшла додому і подумала, що дуже хочу з чоловіком у відпустку. Через три хвилини після цієї думки мені подзвонили”, – згадує ту страшну мить Єва.

Дмитро загинув 1 вересня. У день, коли їхня з Євою донька Ліна пішла у перший клас.

Єва не може викинути жодну річ, що належала Дмитру. Годинник, який йому купила, кепка, арафатка. А ще зроблені в тісті відбитки їхніх пальців – Дмитра, Єви і сина з донькою.

“Діти молодці, тримаються. Ніби усе гаразд, але потім в один момент стає дуже сумно. Днями Боря плакав дуже довго, запитував, чому наш тато загинув. У мене немає відповіді”, – каже Єва.

Щоб хоч якось заповнити порожнечу, жінка зробила татуювання з датами народження та смерті свого чоловіка Дмитра.

“Це горнятко пам’ятає дотик його губ”

“Коли Слава дізнався, що у нас буде дитина, уже з того моменту був найкращим батьком”, – згадує свого чоловіка В’ячеслава Індіра з Одеси.

Вона переконана, що якби мала можливість взяти з собою лише один спогад, вона б обрала момент після народження їхньої донечки Лізи, коли В’ячеслав взяв її за ручку і назвав доцею.

“Я завжди дуже боялась його втратити, мені наче щось підказувало, що він у моєму житті не назавжди. Я ні з ким не хотіла ним ділитися”, – розповідає Індіра.

В’ячеслава мобілізували у квітні. Наприкінці травня він отримав поранення, але дивом вижив. Літо він провів з сім’єю, а у вересні повернувся на фронт і через тиждень загинув.

“У нас завжди було багато планів. Ми щовечора перед сном говорили про мрії. Ми уявляли, що у нас буде будинок на березі моря та сад із трояндами”, – згадує Індіра.

Найболючіша пора доби для неї зараз – це ранок. Індіра любила починати день зі своїм Славою. Вона тримає в долонях глиняне горнятко, яке досі пам’ятає тепло його рук та дотик губ.

“У мене досі є відчуття, що він ось-ось зайде у кімнату”, – каже Індіра.

“Він загинув, але встиг придумати нашій доньці ім’я”

Ксенія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком на військовій службі. Вона служила кухарем у взводі матеріального забезпечення, а Михайло був командиром розвідників.

“Ми познайомились на Донеччині. Він прийшов до мене поїсти. Ми спочатку дружили, потім виникла симпатія, закоханість і все закрутилось”, – згадує Ксенія. Коли жінка дізналася, що вагітна, то дуже переживала, що скаже Михайло. Він зустрів новину з великою радістю і одразу розказав усім родичам, що одружується.

Наприкінці липня Михайло отримав важкі поранення на фронті, йому відірвало ноги.

“За декілька днів до смерті він мене погладив по щоці, навіть поцілував. Я була така щаслива. Сподівалась, що він викарабкається”, – згадує Ксенія.

Ксенії важко дивитися на сім’ї, де є мама, тато і дитина. Вона сама сирота, росла без мами і тата. Тепер без батька ростиме її дитина.

“Я так хотіла, щоб він був поруч, коли я була вагітна, коли народжувала, хотіла, щоб він взяв дитину на руки. Утім він встиг придумати доньці ім’я – Василина. Він подарував мені доньку та сім’ю, він не залишив мене одну – зараз живу з його батьками у Харкові”, – розповідає Ксенія.

Їй часто сниться Михайло.

“Коли прокидаюсь, то дивлюсь на пусту половину ліжка і не розумію, чого його там немає. Я все ще його чекаю”.

Наодинці, але не самі

Це лише поодинокі історії жінок, у яких війна забрала чоловіків.

В Україні немає людей, яких би так чи інакше не зачепила війна Росії в Україні. А у болю немає визначеної локації, каже авторка проєкту “Наодинці” Катя Москалюк.

“Я задавала собі питання, для чого цей проєкт потрібен моїм героїням. Насправді для них він також важливий, бо вони можуть розповісти про своїх чоловіків багатьом українцям. І таким чином зберегти про них пам’ять”, – каже фотографка.

На основі історій жінок платформа пам’яті “Меморіал” організувала виставки у п’ятьох українських містах, де мешкали героїні проєкту – це Дніпро, Київ, Львів, Одеса, Харків.

Катя Москалюк планує продовжувати роботу над проєктом, адже після його оприлюднення вона отримала багато повідомлень від жінок, які також втратили своїх коханих.

“Це потрібний і важливий проєкт. Але водночас це і проєкт, якого б, я воліла, ніколи не було”, – каже фотографка.