Коригувала вогонь української артилерії. Історія військовослужбовиці Юлії Ярової
Старший сержант Юлія Ярова працює у територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки Львова та називає себе “рейнджером ТЦК”. А ще не так давно вона, у складі підрозділу морської піхоти, коригувала вогонь української артилерії в районі Авдіївки.
Про свій бойовий шлях військовослужбовиця розповіла в інтерв’ю Суспільному.
З вертепу у морпіхи
Для Юлі війна розпочалася у 2014 році, коли її син долучився до одного з добровольчих батальйонів, а вона почала займатися волонтерством.
“Спочатку я долучилася до громадської організації “Допоможи фронту”. А потім зустріла свою одногрупницю і ми вирішили навчитися плести сітки. Ми організували плетіння сіток у школах та церквах. А також налагодили співпрацю з іншими волонтерськими організаціями: ми давали сітки для їхніх підрозділів, вони нам інші потрібні речі для підрозділів, якими ми опікувалися”, — розповідає вона.
Згодом Юля долучилася до волонтерського вертепу, який організовувала “Народна самооборона Львівщини” та в ролі ангелика об’їхала всю лінію фронту, починаючи зі Станиці Луганської та закінчуючи Маріуполем.
“Під Широкіно познайомилася з одним із підрозділів — це була артилерія морської піхоти. Попросилася до них. Командир батареї, молодий хлопець, відмовив мені. Тоді я звернулася до 56 маріупольської бригади. І коли я вже була на завершальній стадії оформлення, мені зателефонував знову командир батареї, дізнався, що я таки долучаюся до ЗСУ, дав мені відношення з бригади. Й мене взяли до морської піхоти”, — говорить військовослужбовця.
Вертеп, який організовувала “Народна самооборона Львівщини”. з архіву Юлії Ярової
Я ще вашого інструктора навчу
Через пів року служби Юлю скерували навчатися артрозвідки, а також на курси лідерства, після яких їй надали звання старшого сержанта.
“Командир бригади дав мені бусоль і сказав: “Бери бусоль і йди вчитися на артилерійського розвідника”, — згадує жінка.
Вчитися на курсах лідерства було важко, пригадує жінка. О шостій ранку всіх курсантів підіймали з ліжок і вони бігли три кілометри, після чого виконували кросфіт. Були також марш-кидки на 12 кілометрів та інші навчання, які загартовують дух морського піхотинця.
“Коли я приїхала у свою першу відпустку, моя колежанка, я досі не знаю хто, подарувала сертифікат у новий фітнес-центр. Мені зателефонували й запропонували прийти на перше заняття, щоби інструктор визначив, які саме фізичні вправи варто робити. Я їм кажу: “Я у морській піхоті служу, я можу вашому інструктору провести заняття, але чи він витримає”, — розповідає Юля.
Після навчання старший сержант Ярова приїхала в Авдіївку, де пропрацювала три роки поспіль.
“Ми працювали паралельно з 93 бригадою, потім з 92. 92 тільки заїхала й у них перші втрати були. Мій перший досвід – у сусідів молодий хлопець загинув, снайпер вбив”, — говорить військовослужбовиця.
Військовослужбовиця Юлія Ярова під час служби у морській піхоті. з архіву Юлії Ярової
Черги до військкомату
По завершенню контракту Юлія Ярова переїхала до Львова, оскільки тут мешкала її мама та двоє дітей. 24 лютого 2022 року вона вже працювала у ТЦК. Згадує, що тієї ночі їх всіх підняли по тривозі.
“Я очікувала цього вторгнення. Ще коли я працювала у секторі, я бачила, що ворог готується до більш серйозного, він не здасться просто так”, — каже вона.
Згадує, що у січні 2022 року і до самого повномасштабного вторгнення, коли почалися формуватися бригади територіальної оборони, до військкоматів йшли охочі служити в тих підрозділах. І на 24 лютого бригади були сформовані.
“А 24 лютого ми обдзвонювали оперативний резерв першої черги. Тут був ажіотаж, люди записувалися. Ми приймали сотнями охочих воювати”, — згадує військова.
Так, мобілізовуватися прийшов і побратим Юлі з морської піхоти, батько чотирьох дітей, який свого часу звільнився з ЗСУ та виїхав за кордон.
“Я йду і бачу в черзі його. Кажу: “Док, що ти тут робиш?”. А він “Ми повернулися”. Вони поверталися з-за кордону і прийшли до найближчого військкомату”, — говорить вона.
В тих чергах військовослужбовиця зустрічала багато знайомих, з якими вона співпрацювала як волонтерка і як військова. Всі шукали можливості якнайскоріше мобілізуватися.
“Приходили та казали: “Ми звідси не підемо, поки нас не мобілізують”, — згадує працівниця ТЦК.
Військовослужбовиця Юлія Ярова. з архіву Юлії Ярової
Мій син також був на війні…
Поки Юля оформлювала документи на інших, її син також зібрався і поїхав воювати. На той момент підрозділ в якому служив хлопець з 2014 року — розформували. То ж він працював у ІТ. А також розробив колекцію молодіжного одягу.
“Він прийшов і сказав: “Мама, мене треба мобілізувати”. Також дзвонили його друзі: “Тітко Юліє, допоможіть”. Але поки я змогла зв’язатися з підрозділом морської піхоти, який виконував завдання в районі Маріуполя, мій син вже сам мобілізувався до ССО і поїхав у Кропивницький”, — розповідає Юлія Ярова.
За її словами, підрозділ сина виконував завдання у Сіверськодонецьку, Бахмуті, Авдіївці.
“Своє 25-ліття моя дитина зустріла в евакуаційному поїзді Краматорськ-Дніпро. Це було перше поранення в районі Сіверськодонецька”, — каже мама військовослужбовця.
За місяць він повернувся на війну, де в бою з ворожим танком отримав контузію. Про це юнак мамі не розповів. Вона дізналася про це аж через десять місяців, коли приїхав на реабілітацію.
Після цього хлопець вивчився на дронщика і повернувся знов на війну. Але травми далися взнаки й одного дня він не зміг встати з ліжка. Знову лікування, після якого – повернення у стрій.
“Після Авдіївки він знову потрапив до госпіталю. І зараз у мене вдома інвалід війни, якому за два місяці виповниться 27 років”, — розповідає Юля.
Військовослужбовиця Юлія Ярова під час служби у морській піхоті. з архіву Юлії Ярової
Мами військовозобов’язаного
Юля Ярова, окрім того, що спілкується з військовозобов’язаними, їй доводиться говорити й вислуховувати мам.
“Прийшов до нас хлопчик 18 років вже з відношенням з 47 бригади. Але поки військовозобов’язаному не виповниться 21 рік, ніхто його не може мобілізувати без дозволу батьків. Проте хлопчик вперся: я все одно піду на війну. Він закінчив школу з золотою медаллю, рівень англійської високий. Ми поговорили з мамою і переконали його піти вчитися у військовий виш. Довго говорили, але переконали. І в липні він буде вступати у танковий виш”, — каже працівниця ТЦК.
Іншим разом з 32-річним військовозобов’язаним чоловіком прийшла мама і сказала, що вона свого сина не для війни народжувала.
“Каже мені: “Ви маєте мене зрозуміти”. А як я маю її розуміти? Я свого сина народила відразу у шоломі, бронікові та зі зброєю і сказала – це твоє? “, — говорить Юля.
Зрештою, походивши з мамою по лікарях, чоловік вирішив, що краще укласти контракт з певним підрозділом. І зараз служить саме там, де й хотів.
Хто боїться Юлю
Останнім часом військовослужбовця помітила, що її сусіди перестали з нею вітатися і намагаються обходити.
“Коли я служила у військових підрозділах, то мої сусіди казали: “Юля, ми тобою пишаємося, ти така мужня, ти — молодець”. А коли взнали, що я пішла служити в ТЦК, то перестали пишатися. А коли почалася повномасштабна, то бояться, що я можу принести повістку”, — каже військовослужбовиця.
На думку військовослужбовці, останнім часом у суспільстві зникла повага до військовослужбовців. Каже, що людьми заволодів страх.
“Моя дитина каже: “Мам, ти думаєш, мені не було страшно? Коли йдеш по посадці, а за 15 метрів вибігає шість орків і зав’язується ближній бій”. Всім страшно. Але якщо ворог прийде сюди, то боятися вже буде пізно”, — резюмує старший сержант Юлія Ярова.
Comments (0)