Новини України

Начальник штабу батальйону УБпАК “Ахіллес” 92-ї ОШБр Рустам до повномасштабного нападу працював технічним директором в IT-компанії. Але у перший день російського повномасштабного вторгнення записався до 128 батальйону ТрО та почав воювати. Перша посада – розвідник-кулеметник. Жартує, що зробив стрімку військову кар’єру. Має позивний Джин.

– Мене спочатку називали просто на ім’я, – розказує. – Але згодом командир звернув увагу, що я схожий на джина з мультика про Аладдіна – у мене подібна сережка й посміхаюся я приблизно так, як цей персонаж. Так і залишився позивний.

– Чи тримали ви зброю в руках до повномасштабної війни?

– Так. У 1992 році я вступив до військового училища. Правда, провчився там два роки та пішов. Але вміння на рівні строкової служби я завдяки цьому мав. Потім тримав зброю в руках як спортивний засіб – трохи стріляв задля власного задоволення. Хоча досвіду, необхідного для сучасної війни, станом на початок повномасштабного вторгнення, звичайно, у мене не було.

– Чи були ви шоковані подіями, які почалися того дня – 24 лютого 2022-го?

– Я був тотально шокований! Зараз багато хто говорить, що чекали нападу. Я чомусь був впевнений, що нічого такого не відбудеться, що це якісь політичні ігри та тиск. Мовляв, якось воно вирішиться. Коли все почалося, я спочатку не повірив. Потім усвідомив, що це все-таки війна. Далі кілька годин думав: зараз все швидко припиниться, бо у ХХІ столітті в Європі не можуть довго тривати такі події, коли танки руйнують міста. Але ситуація розкручувалася. Ближче до обіду я зрозумів: так просто не минеться. Знаєте, у мене донька ходить до школи. Я подумав про те, що от закінчиться війна, вона прийде туди, де її спитають: “А що твій батько робив?” Якщо я не піду воювати, їй буде соромно. Ця думка сильно на мене вплинула. Я зібрався. Дружина засмутилася, однак із розумінням поставилася до мого рішення. Я й пішов.

– Де були перші місяці? На Київщині?

– Так, обороняли столицю. Якихось яскравих подій з того періоду не згадаю. Найцікавіше для мене особисто почалося, коли нас перемістили до Харківської області після того, як скінчилася оборона Києва. Там вже активно працювали в зоні відповідальності 92-ї ОШБр. З того часу і перебуваємо у лавах найкращої бригади ЗСУ.

– До Харківщини зараз повернемося. Хочу вас запитати, як ви на початку ставилися до заяв на кшталт тієї, яку зробив Олексій Арестович про “два-три тижні”?

– Я тоді навіть не думав про це. Дивився на себе, на хлопців поруч та усвідомлював: ніхто не вміє воювати, а що робити – мало хто розуміє. Командири також були без значного бойового досвіду. Більшості здавалося, що перший бій буде й останнім. Тому думки про те, триватиме це два тижні, місяць чи довше, нічого не значили. Спочатку кожен змирився, що для нас це не надовго. Всі жили сьогоднішнім днем. Не пам’ятаю, щоб хтось будував великі плани на майбутнє.

– То всі були готові загинути?

– Не знаю, чи були готові, але ця думка “літала” в повітрі.

– Це важка думка…

– На початку. А потім якось звикаєш і тебе навпаки трохи систематизує та приводить до тями. Коли змирився – звик. Таке прийняття. Тебе не бентежить, що буде завтра.

– Повернемося на Харківщину початку осені 2022 року, коли розпочався наш контрнаступ. Він став для цивільних несподіванкою, адже не анонсувався, як наступний…

– Я вам скажу, що і для військових також не анонсувався. Але цікавим етапом перед контрнаступом було літо, коли ми стояли на позиціях та звикали до війни. Почалося все саме з цього. Мене з товаришами тоді відправили у відрядження на підтримку роті “Ахіллеса”. Там ми вчилися вести розвідку із застосуванням БПЛА, злагодженої взаємодії з артилерією тощо. За кілька місяців із цивільних людей перетворилися на досить ефективний підрозділ. У нас вже було декілька аеророзвідних груп, зв’язаних із артилеристами в єдиний “організм”. Працювала ціла система.

– Яким для вас був цей контрнаступ?

– Спочатку для мене він був не таким відчайдушним, як для хлопців, тому що мав трохи інше завдання. Більшість підрозділу працювали із 92-ю бригадою, а я із частиною артилеристів – з 14-ю, яка перебувала на іншому напрямку. Ми були делеговані туди для взаємодії та допомоги, тому що вони тільки зайшли й не мали необхідного досвіду та інформації для роботи саме в цьому місці. Ми забезпечували відволікаючий удар. Направлялися в бік Вовчанська. А потім – важкі бої за Куп’янськ. Це така досить серйозна війна… Пам’ятаю, як там вже був плацдарм, наші хлопці літали з м’ясокомбінату, а туди вискочили три під@рські танки. До них було метрів 50. З нашої піхоти ніхто не відступив. Кулеметники відсікли ворога. З усіх сторін – гранатометні постріли по танках. Два згоріли одразу, один почав тікати, а наші ще його наздоганяли із криками: “Куди?!”. Тоді ми воювали на такому куражі, творили дива!

Страшною була переправа через Оскіл. Уявіть собі: низький протилежний берег, за понтоном в обидві сторони десь метрів 500 вшир – суцільне місиво. Все розбито танками, багнюка, йде дощ, проїхати неможливо – будь-яка техніка застрягає. Її витягають, а навкруги все підривається. Страшне! В одній із застряглих машин сплять двоє бійців, тому що вже так замахалися, що не було ніяких сил. Такий тотальний сюрреалізм. Але зараз згадується навіть із якоюсь романтикою.

– Можна порівняти, коли було легше – тоді чи сьогодні?

– Просто по-різному. Мені особисто кожен момент видається чимось особливим і навіть найтяжчим. У мене ж все постійно змінюється – розвідка в ТрО, стрілецька рота, польоти, керівні посади. Я весь час займаюся чимось новим.

– А де вам було найважче?

– Саме зараз. От так весь час! Таким бачиш кожен етап. А потім згадуєш попередній: мені б оце туди!

– Страшним відкриттям після деокупації на Харківщині стало місце масового поховання цивільних та військових. Ви це бачили?

– Ні. У нас навіть можливості такої не було. Ми тоді “котилися” вперед. Не мали часу. Бо постійно: вперед-вперед! Рухаємося, не зупиняємося. Безпілотним підрозділам на лінії фронту притаманна саме така риса. Вони на відпочивають ніколи. Що б не відбувалося з бригадою, у цього підрозділу завжди є своя робота. Навіть коли можна провести часткову ротацію чи перепочити, артилерія та пілоти працюють весь час.

– Адже безпілотні підрозділи нині не лише “очі війни“…

– Вони – “блискавка”.

– Ви говорили, що аеророзвідка змінила основи тактики військ. Як саме?

– Насправді, я не люблю говорити на ці теми. Коли військові починають розповідати специфіку застосування засобів, висловлювати аналітичні думки на загал, це неправильно. Бо вчимося не тільки ми, а й наші противники. Краще не надавати їм важливу інформацію із перших рук. Вона має бути у обмеженому доступі.

– Ви не хочете підказувати ворогам, правильно?

– Не хочу. А ще дуже негативно ставлюся, коли хтось висловлюється на їхню адресу на кшталт: “Яку вони дурницю роблять! Зараз ми їх нахлобучимо!”. Періодично бачу такі дописи в соцмережах і думаю: “Хлопці, ви вважаєте, що вони читати не вміють, чи що?!”.

– Раніше навіть у телемарафоні часто звучали подібні заяви, мовляв, ворог дурний, криворукий та косоокий. Якби він був таким, думаю, ця війна давно б закінчилася. Часто чую від військових, що росіяни вчаться у нас та роблять висновки зі своїх помилок. Звичайно, там вистачає й так званого “мʼяса“, але ж…

– У них вистачає грамотних командирів і бійців. Вони стійко тримають позиції, коли їх атакують. Проводять досить зухвалі штурмові дії. Це сильний та небезпечний ворог. Тим більше, забезпечений краще за нас. Тому тут не повинно бути ніяких ілюзій.

– Мені видається, що “рожеві окуляри“ більшість українців вже зняли. Представники влади тепер теж не розказують про ті ж “два-три тижні“, звільнення Криму днями та швидку перемогу. Заяви мають іншу тональність. Президент Володимир Зеленський оголосив, що росія готує наступ на кінець травня – початок червня. Керівник ГУР Кирило Буданов теж обережно висловився, що у нас попереду – важкий період. Що ви про це думаєте?

– Якщо підуть у такий наступ – битимемо ворога. Якщо ні – буде трохи легше. Треба виконувати свої обовʼязки. Як інакше?!

– Ви їх зараз виконуєте на Бахмутському напрямку – одному із найгарячіших. За вашими спостереженнями, війна сьогодні у критичній фазі чи якій?

– Сумніваюся, що я можу адекватно це оцінити. Я навіть думаю, що будь-який цивільний, який дивиться новини та може отримувати інформацію з різних джерел, може більш обʼєктивно це робити. Я бачу те, що відбувається в радіусі 10-15 кілометрів від одного села до іншого. Розумію, що коїться в тому лісі чи за тим пагорбом.

– Цивільні якраз читають, що росіяни активно атакують Часів Яр. Зарубіжна преса взагалі пише, що можуть його взяти. Що скажете?

– Знаєте, я б не ставився до втрати будь-якої території із завищеним хвилюванням. Так, позиції бувають більш та менш зручні. Але утримувати там, де вже немає такої можливості – не зовсім те, що треба робити. Щоб перемогти ворога, треба знищити його армію. Якщо ми вимірюємо нашу ефективність площею, яку ми утримуємо чи відвоювали, то вона не буде максимальною. Її треба визначати кількістю знищених ворогів. Якщо для цього потрібно десь відступити чи зробити маневр, це не має лякати. Звичайно, ситуація, коли ми втрачаємо землю, є поганою. Але, певне, немає іншого виходу. Така природа війни. Бо якщо ми чіплятимемося за територію, втратимо і її, і армію.

– Погоджуюся, що треба визначати ефективність кількістю знищених росіян. Ось уже більше ніж 460 тисяч вбили, а вони досі пруть. Усі військові, з якими я спілкуюся, говорять: “Ворог не рахує своїх втрат”…

– Він рахує, повірте! Звісно, у них ресурсу більше. Деколи вони воюють жорсткіше – можуть собі дозволити великі втрати для виконання завдання. До речі, я думаю, зрештою, саме це їх призведе до поразки. Бо таку тактику неможливо застосовувати нескінченно. Але наразі, як я сказав, можуть собі це дозволити. Тому розпоряджаються цим ресурсом, як вважають за потрібне. Але повторюся: це не є нескінченним. Оці масові штурми можуть тривати тиждень. Потім передишка.

– Але ж одразу набирають нових!

– Так, потім знову й знову. Тому наша важка робота робиться планово та постійно. Що ж поробиш?!

– Є надія, що ця робота стане трохи легшою, адже США нарешті проголосували допомогу Україні у 61 мільярд доларів…

– Нарешті у нас будуть снаряди!

– Також знову пообіцяли нам F-16, які зможуть збивати ті ж літаки, що сьогодні масово розкидають КАБи на лінії фронту…

– КАБи – це така неприємна штука. Дуже некомфортно від їхнього свисту. Їх ще й видно, коли близько. Дивишся й думаєш: “Хух, не на мене!”.

– Якщо порівнювати, це найстрашніше?

– Для мене найстрашніші безпілотники. Цей страх – професійна деформація, тому що ти розумієш, як він може маневрувати та вразити. Ти знаєш, як працює артилерія, як падає той КАБ. Якщо ти правильно реагуєш, то нічого не відбудеться. Хіба через випадковість. Але випадково можна загинути де-завгодно – машина зіб’є чи ще щось подібне трапиться. А на фронті: не роби помилок, і з великою ймовірністю з тобою все буде добре. Однак безпілотники все ж трохи впливають на нервову систему.

– Ця американська допомога, про яку ми з вами згадали, може суттєво змінити ситуацію на фронті?

– Що ви маєте на увазі під суттєво змінити? Чи почнемо ми наступати? Думаю, навряд. Хоча все може бути – не виключаємо. Чи стане нам легше? Безперечно! Чи зможе противник наступати в таких умовах? Хто зна. Якщо ми мали змогу без необхідного ресурсу відбиватися весь цей час, то тут питання, що буде, коли вже матимемо ці снаряди та ракети. Можливо, трохи просунемося вперед. Чому ні?! Я ж спостерігав подібну ситуацію минулого року на Бахмуті, коли був самий пік. Перебував тоді у відрядженні з частиною підрозділу 92-ї бригади. Ми тримали верхню дорогу. Там штурми були безперервними десь місяці два чи навіть більше. День та ніч ці “вагнера” перли та перли. Траншеї – просто всіяні трупами. Було страшне! У якийсь момент ми подумали, що вже не встоїмо. Що робити?! Але це все якось плавно завершилося – скінчилися ті “вагнера”, прийшли якісь десантники, яким було погано. Коли на них летіли наші безпілотники, вони в окопах стрілялися, підривали себе гранатами. Думаю, ви бачили відео, як один навіть здався дрону в полон. От тоді ми раз-раз – посунулися вперед і відкинули противника досить далеко. Зараз та територія, на жаль, втрачена. Але я до того, що у них ресурс теж не є нескінченим. Якщо вони так “стираються” у цих наступах, то коли ми матимемо необхідні снаряди, зможемо просуватися – чом би й ні?! Десь постоїмо, трошки потерпимо, а потім як вмажемо! Але було б дуже добре, щоб хлопці з цивільного життя теж зайшли та допомогли. Бо якось, на мій погляд, воно виходить… нечесно.

– Для того, щоб на допомогу зайшли нові хлопці, проголосували закон про мобілізацію. Правда, його дуже довго узгоджували та переписували. Як ви на це все дивилися?

– Я якось не слідкував за цими подіями. От за американською допомогою – так. Цікавився. Питання постачання мене бентежило. А закон про мобілізацію мені взагалі видавався “іспанським соромом“. Навіть читати про це все було якось не по собі. Тож навіть не дивився у той бік.

– Але вам на фронті треба поновитися, провести ротації. Я не говорю зараз про демобілізацію, хоча ця норма у законопроєкті теж була, поки її не виключили. До речі, як ви до цього поставилися?

– Позитивно. Будьмо відвертими: якщо ми зараз демобілізуємо людей, які вміють воювати, то ті, хто зайдуть, нічого не зроблять.

– А якщо поетапно проводити?

– Навряд можливо набрати ще дві такі армії, які є. Навіщо створювати ілюзію для людей, які й так у пограничному стані? Треба чесно сказати: “Так, хлопці, доведеться дотерпіти до кінця. Ось так вийшло. Вибачте!”. Пообіцяти якісь пільги, забезпечити ротації і дати можливість перепочивати. Це правильно. От як зараз передати новим той безцінний досвід, який є у військових? Тут річ навіть не в тому, щоб дати знання. Можна навчити людину переміщуватися, розказати й показати, що і як вона має робити. Це необхідно. Але поки вона певний час не просиділа на позиціях, коли з усіх боків летить та сиплеться, коли поруч маневрує противник, поки своє не перебоялася та не навчилася контролювати адреналін, нічого не буде. Я памʼятаю зовсім не навчене ТрО на початку вторгнення і за три місяці після боїв. Це зовсім інші люди! Вони вже розуміли, що небезпечно, що мають робити, до яких дій може вдатися противник. Це вже така “зубаста” піхота, яку не так просто вибити з позиції. Так, вони не настільки підготовлені, щоб проводити зачистки міст, але стояти на позиціях точно зможуть. Є такий термін – обстріляні. Я про це й говорю: як би ми не навчали людей, їм треба пройти на війні певний шлях.

– Справді, потрібен досвід. Ось ви сьогодні й на початку повномасштабного вторгнення – це різні люди?

– Мені здається, що ні. У мене взагалі таке враження, що я сьогодні такий, яким був на першому курсі. Коли мене зараз називають по імені та по-батькові, мені трохи ніяково. Але все ж я пишаюся собою, коли так звертаються.

– У вас і посада ж відповідна – начальник штабу. Ваші колеги розказували мені, що у своїй роботі головним вбачають правильний контакт із підлеглими: не просто ставити задачу й слідкувати за її виконанням, але й постійно комунікувати, розуміти потреби та проблеми бійців. У разі необхідності – прийти на допомогу. У вас є свої, скажімо так, “професійні секрети”?

– Треба просто ставитися по-людськи, з повагою. Можливо, ще життєвий досвід допомагає. Коли потрібно – намагаюся підбадьорити хлопців.

– Складно керувати?

– Складно, коли ти відчуваєш за все це відповідальність. Вона трохи на тебе тисне. Ти весь час зважуєш, ухвалюючи рішення, які воно може мати наслідки, що можуть бути за варіанти. Особливо непросто останнім часом, коли немає снарядів, а у піхоти вся надія на ті нещасні безпілотники, які зібрані з “лайна і палок”. Від того, як ти все тут організуєш, залежить життя хлопців, які зайшли на позиції та розраховують на тебе, що ті ж танки противника до них не доїдуть. Ось це, справді, пригнічує. Немає у тебе можливості помилятися.

– Без права на помилку.

– Саме так! Це дуже важко. Ти відчуваєш, що хлопці, якими керуєш, теж стараються. Але час від часу все ж роблять помилки, які тебе засмучують. Це така болюча для мене історія… Дуже добре було спочатку: стріляють всі, ти – один з багатьох. Але коли ми зараз постійно на вістрі, без усього необхідного важкувато. Водночас, і гордість присутня. Дивишся на результат і думаєш: “Які ми молодці!”.

– Я з нашої розмови зробила висновок, що ви плануєте воювати до нашої перемоги, так?

– А куди діватися?! Дай Бог, до перемоги! Я ж – не хлопчик: за кілька днів вже буде 49 років. Якщо війна триватиме ще років десять, можу й не “вивезти”. А так – звісно: хочеться відсвяткувати перемогу, як свою.

– Чим для вас є ця війна?

– Найбільший проєкт у моєму житті. Дарма деякі люди сюди не йдуть. Бо другого шансу взяти участь у такій події, яка перевертає світ, змінює майбутнє (і ти це теж робиш), може не бути. Дуже дивно від цього відмовлятися. Це надто масштабна історія, щоб просто постояти осторонь.