Новини України

Удари безпілотників, згодом – атака ракетами протиповітряного комплексу С-300. Протягом кількох годин містяни чують вибухи та канонаду, відстежують ситуація по телеграм-каналах. Це – лише одна нещодавня травнева ніч у Харкові. Місто постійно перебуває під російськими атаками. До ракетних ударів додається тиск від поширення російського ІПСО та фейків. Та паніки на вулицях немає. Кав’ярні відкривають літні веранди, випускники знімають відео вальсів. То чим живе місто тривог?

Харківський міський автобус їде за звичайним маршрутом. Щойно входить у зону “провалу” стільникової мережі, кілька телефонів починають розриватися різкими звуками. Тривога чи відбій. Пасажири неквапом заглядають у мобільні, тицяють у екран, звук стихає. Автобус їде далі.

Як підмітила одна з моїх колег, Харків давно перетворився на місто тривог. Просто зараз напруга більш відчутна.

10 травня, у день початку російського наступу на прикордонні Харківщини, у регіоні тривала найдовша тривога від початку повномасштабної війни – понад 13 годин.

Нещодавно на один із заходів приїхали волонтери з інших регіонів. Дивувалися: щойно перетнули кордон області, телефони не замовкали від сигналів тривоги. Сповіщення від обласної держадміністрації про загрозу знаходили їх навіть за відсутності інтернету.

За третю дня. У середмісті гучно, чути вибухи. Ті, хто сидить на літніх верандах кафе, лише переглядаються. Біля скляної зупинки тролейбуса чоловік несамовито кричить на жінку:

“Чого ти стирчиш тут? Бери дитину і йди у метро! Зараз прилетить сюди, будеш знати!”

Дитина бігає колами неподалік, жінка ігнорує звернення та продовжує чекати на громадський транспорт. Удари по центру вже кілька місяців – не новина. Росіяни гатять переробленими керованими боєприпасами, чи то модифікованими КАБами.

Їхні вибухи більш глухі порівняно зі звичними ракетами від С-300. Та попри відносно невеликий заряд, вони виносять вікна, зривають балкони та двері в усіх багатоповерхівках навколо. Цей вибух, дізнаюся за пів години, стався за містом.

Як дешеві КАБи знищують українські міста

Аналіз

Джо Інвуд, Таня Харченко,

BBC Newsnight

Росія дедалі частіше використовує керовані авіабомби – дешеві, але дуже руйнівні боєприпаси – для просування свого наступу в Україні.

Президент Володимир Зеленський заявив, що тільки в березні росіяни скинули на країну три тисячі таких бомб.

Вважають, що понад 200 з них використали лише протягом тижня для обстрілу Вовчанська на півночі України під час останнього витку російського наступу на Харківщині.

Росія стала масово використовувати такі бомби відносно нещодавно, й Україні важко з ними боротися.

У нещодавньому звіті Центру аналізу європейської політики (CEPA) йдеться, що вони відіграли вирішальну роль у захопленні в лютому Авдіївки.

Такі бомби створюють, додаючи розкладні крила та супутникову навігацію до старих радянських бомб.

“Вибухова частина – це, по суті, звичайна чавунна бомба вільного падіння, сотні тисяч яких у Росії зберігаються ще з радянського періоду”, – каже професор Джастін Бронк, фахівець з повітряних сил і військових технологій британського Королівського інституту об’єднаних збройних сил (RUSI).

“Вони оснащені висувними крилами, які після того, як бомбу скидають, розкриваються, щоб вона могла планувати на набагато більші відстані”, – додає він.

Система супутникового наведення дозволяє націлюватися на нерухому позицію з відносно високою точністю.

За словами професора Бронка, механізм бомб дає росіянам багато функціональних можливостей багатомільйонної ракети, але за мізерну частку її вартості.

Такі бомби спричиняють дуже великі руйнування. Зазвичай для їхнього створення використовують боєприпас ФАБ-1500, який важить 1,5 тонни.

Для порівняння, російський 152-мм снаряд містить близько 6,5 кг вибухівки. А навіть найменша керована бомба, ФАБ-500, містить понад 200 кг.

Вони перетворюють навіть добре укріплені українські позиції на вразливі цілі.

Українська експертка з питань безпеки Марія Золкіна вважає, що використання таких бомб започатковує “нову еру” у веденні війни.

“Вони дозволяють Росії знищувати українські оборонні лінії, не використовуючи свою піхоту, – каже Золкіна. – Вони мають зовсім інший ефект, ніж артилерійський вогонь чи навіть ракетні удари”.

Професор Бронк каже, що перехоплювати бомби у польоті недоцільно через величезну їхню кількість у росіян. “Так можна дуже швидко витратити всі наявні боєприпаси ППО”, – каже він.

Єдине рішення – цілити у літаки, які їх скидають, у польоті чи на землі.

Але це пов’язано зі значними ризиками.

ЗРК Patriot може збити винищувачі-бомбардувальники, але тільки якщо його розмістити поблизу лінії фронту. А це створює ризик, що його помітять російські безпілотники та уразять балістичні ракети – те, що вже сталося з двома пусковими установками на початку цього року.

Тому лишається можливість використовувати ракети великої дальності або безпілотники для націлювання на російські авіабази, що і намагається робити Україна.

Чим далі від Харкова, тим страшніше

Відтоді як Харків знову проявився на медійних картах, до мене не вщухають запити. Колеги, друзі, знайомі, які не тут, усі разом питають, як я.

Маю кілька розмов із Марією (ім’я змінене). Це більше, ніж протягом останніх пів року чи навіть року. У 22-му вона тікала з міста з малою дитиною на руках, дівчинці ледь виповнилося три рочки. Зараз Маша у Колумбії, викладає, як і до того, іспанську та французьку онлайн.

Останнім часом її до божевілля доводить одна з учениць. Чи не кожного заняття, начитавшись новин, вона волає про зруйнований ущент та захоплений Харків. На межі серцевого нападу Марія намагається зв’язатися зі мною у месенджері. У сусідній області в неї батьки, які мріють повернутися до рідного міста. А ще тут квартира. Я знаю, як Маша вкладалася у неї, аби створити там справжній затишок.

Питаю, звідки у її учениці така інформація. Каже – та читає усе, що знаходить, сидячи у … Мексиці.

Я не люблю виїжджати з міста. Мені здається, щойно я залишаю його межі, тут одразу стаються усі біди, які можливі під час війни. Цього разу треба їхати до Києва у справах. Поки є час, навідуюсь до залізничного вокзалу. Час від часу у мережі ширяться повідомлення про потоки втікачів з Харкова, про повний вокзал та евакуаційні потяги.

Шоста ранку, 11 травня, запеклі бої на кордоні. На привокзальній площі більше голубів, ніж людей. Останні щуляться від свіжого ранку, п’ють каву біля поодиноких кафе, які працюють у таку рань. На табло біля будівлі вокзалу – звичайний розклад. В ньому “Інтерсіті” на Київ, я їду автобусом. Як і у мирний час, на вихідні вихопити квитки до столиці нереально.

Тож насправді – чим люди далі, тим їм страшніше.

“Ми налякані 22-м роком”

“Мати дівчинки сказала – на заспокійливих пару днів. Вже не може. Дуже страшно. (Поїхали – Ред.) Миргород, знову Полтавська область”, – розповідає мені Анастасія. Йдеться про сусідку, яка забрала з міста дитину на другий день загострення на кордоні.

Настя мешкає на Північній Салтівці з чоловіком та двома дітками 3-х та 4-х років. Каже – їм пощастило, боєприпаси лягали поряд, а у квартирі лише винесло вікна та пробило уламком стіну.

За півтора року від їхнього повернення до міста, понівечений росіянами район потроху оживав. Відкрилися крамниці, супермаркети та кафе. З початком російського наступу це життя не зупинилося. Але тривога прибрала частину дітей з дитячих майданчиків. Батьки поки воліють пересидіти вдома.

“На розвиваючі заняття теж стали менше ходити. Ми хотіли піти у понеділок, відмінили заняття, тому що моя дитина була одна”, – каже Анастасія.

Від будинку Насті до Липців – усього 40 кілометрів. І тут добре чути канонаду, звуки якої не долинають до інших районів.

“Дуже глухо буває гупає, гупає, гупає зі сторони кільцевої, з передмістя, з Липецького напрямку”, – ділиться спостереженнями жінка.

Остраху, що Харків братимуть, каже Настя, серед її знайомих немає. Та люди уважно стежать за новинами і поміж себе діляться занепокоєнням – що як росіяни підійдуть на відстань артпострілу до міста.

“Ми налякані усі 22-м роки, коли були мішені з наших будинків”, – каже Настя.

Та попри все якогось плану “Б” ані в Насті, ані в її знайомих немає.

“Деякі мамочки, з якими я спілкуюся, кажуть – коли підійдуть Гради, короткоствольна (артилерія – Ред.), будемо подалі виїжджати в інший район, але не з Харкова”, – каже вона.

Нові тимчасові мешканці Харкова

Зараз у евакуації задіяні понад шість десятків волонтерських організацій. Місто потроху наповнюється новими тимчасовими мешканцями. Ще кілька днів тому у Харкові залишалися вільними десь з п’ять сотень місць у гуртожитках. У координаційному гуманітарному центрі кажуть – за необхідності звертатимуться по допомогу з розселенням і до інших областей.

Гуманітарний центр – своєрідний транзитний пункт. Сюди здебільшого привозять людей похилого віку та маломобільних. Тут їх реєструють, надають допомогу з усім, у чому є потреба. Система чітка та дивовижно відпрацьована.

Жодного з прибулих не залишають напризволяще. Біля місця реєстрації – бабуся. Її щойно напоїли гарячим чаєм та дали бутерброд із сиром. Той труситься у старечих руках. Жінка говорить до себе та до усіх, хто поряд: про обстріли та пережитий жах.

Її син просить не чіпати маму. Вранці їх евакуювали з Липців на “броні”. На цьому напрямку ситуація настільки гостра, що місцевих евакуюють лише поліцейські та рятувальники.

Розгублені, перелякані, з бажанням знову повернутися додому. До центру найбільше людей прибуває з Вовчанської та Липецької громад.

Анатолія волонтери вихопили просто на вулиці Вовчанська. Чоловік не встиг навіть заскочити до дому, аби зібрати речі, коли о десятій ранку вже був у Харкові.

“Сусіди всі виїхали. Нема нікого. Я опирався, казав – пустіть мене додому, я завтра приїду. Сказали – нє, нє, нє. Завтра, дєдушка, буде пізно”, – розповідає Анатолій і додає – попри шалені обстріли хоче додому.Підписуйтеся на нас у соцмережах

Вальси у центрі Харкова: настав період випускних

А ще у місті настав час вальсів випускників. У соцмережах то тут, то там з’являються фото школярів, які танцюють вранці на центральній площі та на вулицях Харкова.

Поліна Шарапа – одна з них. Останній місяць вона навчається у підземній школі. Перший в Україні навчальний бункер відкрили для школярів попри події на кордоні, щойно отримали дозвільні документи. Зараз тут здебільшого молодші класи та випускники.

Опинившись знову за партою, Поліна посилено штудіює математику, історію та українську літературу. Ці предмети потрібні для здобуття професії соціолога.

“Ми трішки переживаємо, – каже Поліна про новини з прикордоння, – але в мене екзамени, випускний. Для мене це на першому місці. За це я хвилююся набагато більше”.

Місцеві освітяни кажуть – не фіксують відтоку дітей. Ба більше – вже назбирали понад 9 сотень заявок на наступний навчальний рік. Підземна школа працюватиме у дві зміни.

Начальниця місцевого управління освіти Олена Збицька ось так коментує ситуацію:

“Відкриття підземної школи надало духу і впевненості, що Харків вистоїть”.