Новини України

У місті Вараш на Рівненщині сім’я облаштувала загиблому сину незвичний пам’ятник – у дворі, де він виріс, побудувала дитмайданчик.

Сергій Тарасюк, навідник-радіотелефоніст з інженерно-саперної роти 24-ої окремої механізованої бригаді імені короля Данила, загинув 1 жовтня 2022 року на Херсонщині.

Йому було 35, наймолодший син у батьків.

“У когось залишаються онуки, а в нас після сина немає нічого. Ми вирішили зробити майданчик, щоб сісти на лавку, дивитися на інших дітей і згадувати сина”, – каже ВВС Україна Оксана Тарасюк, мама військового.

Жінка каже, що їй приємно бачити, як багато дітей тепер ходять сюди на гойдалки, велотренажери, а підлітки обожнюють тенісний стіл. “Це так, наче життя продовжується”.

Нічого подібного тут раніше не було. Я проходила повз цей двір багато років, поспішаючи до школи, і можу згадати тільки поодиноку гойдалку і турніки. Як згодом виявилося, батько колись встановив їх для Сергія і його старшого брата.

Мабуть, багато дітей, які приходять сьогодні туди гратися, не знають, кому завдячують такими змінами. Ніде на майданчику немає таблички з іменем Сергія.

Але невдовзі вона має з’явитися на фасаді будинку. Сім’ї болить загибель сина, але вони пишаються ним.

“Не йди, синок”

Коли почалася велика війна, Тарасюки з дітьми й онуками – у старшого сина якраз народився син – вирішили поїхати за місто на дачу.

Там у сім’ї великий недобудований будинок, час від часу вони там жили.

Вараш – спокійне місто неподалік від білоруського кордону, де живе 50 тисяч людей. Але там стоїть Рівненська АЕС, і здавалося цілком логічним, що після захоплення росіянами Чорнобильської АЕС це містечко могло стати наступною ціллю.

“Багато людей виїжджали, – згадує Оксана Тарасюк. – Ми пожили на дачі 2-3 тижні та вирішили, що не поїдемо”.

Молодший син Сергій працював водієм і почав возити гуманітарку на фронт. Ще тоді він заговорив, що піде в ЗСУ, але матір була проти.

“Я казала, не йди, синок, хіба якщо повістку дадуть, а сам не йди”.

Повістка прийшла наприкінці квітня. Усе сталося швидко, згадує Оксана: уже в обід Сергій склав речі, завіз машину і поїхав.

Перед військкоматом його проводжала вся родина. Чомусь усі вирішили прийти, згадує жінка. Про той момент у неї залишилася фотографія.

Оксана тоді бачила сина востаннє.

Янгол-охоронець

Сергій, як і багато військових, небагато говорив про те, що бачив на фронті. “Казав – усе спокійно”.

“Не жалівся, хоч ми посилки йому через день слали – одяг, їжу. Їх раз розбомбили – все пропало, другий…” – згадує Оксана.

Про його життя на війні в рідних залишилося багато фото. Ось машина, на якій працював Сергій, – “вона вміє мінувати і розміновувати”. Ось окопи, “де вони жили”, звідки видно зброю і телефон з увімкненим відео.

Ось він з побратимами робить шашлики, ось у Миколаєві на ротації, “там такі хороші люди”, казав він матері.

На багатьох фото Сергій усміхнений, він поруч з побратимами чи своїм другом Дмитром Цюрком зі Львова.

Дмитро теж уже загинув, у березні 2024-го в нього не витримало серце.

Можна тільки здогадуватися, як багато залишилося за кадром. За 5 місяців на фронті Сергій був у Бахмуті, Авдіївці, потім був херсонський наступ.

У відпустки Сергій не їздив – “казав, що от у людей діти, а в мене нікого немає, я потім приїду, ще зараз одне завдання, друге… Картоплю копати казав точно приїде”.

Сергій загинув на Херсонщині, у напередодні звільненій Білогірці на Бериславщині. Загинув, накривши собою іншого хлопця, механіка-водія, розповіли матері побратими.

Тієї ночі вони вдвох поїхали на завдання. Його напарником був 19-річний контрактник. Зі слів побратимів Оксана знає, що Сергія називали “янголом-охоронцем” менш досвідченого військового. Він їздив з ним деякий час і страхував.

Що точно сталося – матір не знає. Побратими сина розповіли, що Сергій з напарником верталися в частину, їм залишалося три кілометри, як їх накрило мінометним обстрілом.

Сергій накрив контрактника собою. “Того хлопця тільки поранило, а нашому знесло голову”, – переповідає матір зі слів побратимів.

Їй сказали, що син загинув вночі. Але матір каже, що о 7:40 він дзвонив їй, хоч вона не розібрала ні слова. “Значить, ще живий був”.

“Після тої розмови я відразу сказала – мого сина немає, але в понеділок у військкоматі сказали, що це неправда. Чекайте 10 днів”, – розповідає Оксана.

Це було 1 жовтня, а 6-го їй підтвердили, що “ваш – 200-й”.

Життя “після”

8 жовтня Сергія похоронили. “Закрита труна, він навіть ще і плівкою був обмотаний, нам не дали відкрити”, – каже жінка.

“Батьку і мені не дали, а брат, сестра, хрещений ходили дивитися на фото і впізнали. Чому мені не дали, я не знаю. Може, їм видніше”.

Зараз вона розуміє, що їй “ще пощастило”. Декого з хлопців, хто був у тих місцях із Сергієм, привезли через місяць, а декого і через рік.

Після загибелі сина жінка звільнилася – вона працювала прибиральницею у палаці культури неподалік – і переїхала з хворим чоловіком на дачу.

Оксана каже, що компенсацію за загибель сина платять справно. Мільйони гривень розділили між членами сім’ї, їх виплачуватимуть 4 роки.

Частина виплат пішла на дитмайданчик і камери спостереження навколо нього. Хоч Оксана каже, що прийняла рішення будувати майданчик ще до компенсацій.

Це було непросто – треба було отримати дозвіл міської ради, схвалення сусідів. Потім вони разом підбирали гойдалки, тренажери, допомагали носити пісок та садити дерева.

Не всім це подобалося, каже Оксана – декого дратувало, що у дворі шумить будівництво, а потім галасуватимуть юрби дітей.

Але тепер, здається, зміни подобаються всім.

Час від часу Оксана з дачі приїжджає у цей двір на велосипеді. Тепер у дев’ятиповерхівці живе її донька з сім’єю.

“Коли не приїдеш – дітей повно. Вони тут щасливі”, – каже жінка.

Пам’ять

Першого березня Сергію мало би бути 37.

“Наша сім’я гордиться своїм сином. Він не побоявся йти на фронт і загинув як герой”, – каже матір.

На його день народження рідні хотіли “зробити йому подарунок” і створили петицію, щоб Сергію надали звання Героя України.

“Коли ми тільки почали писати петицію, командир казав, що на Сєрика вже двічі подавали рапорт на орден в Київ, але все десь губилося… Тому ми вирішили самі написати, все ж не кожне собою накриє іншого хлопця”, – каже Оксана.

25 тисяч підписів зібрали швидко. Та щойно це сталося, батькам повідомили, що на сина підписали наказ на орден Богдана Хмельницького 2-го ступеня. “Мабуть, збіг”, – каже Оксана.

Батьки їздили за орденом до Львова. Це вже друга нагорода Сергія – ще одну дала мерія Вараша.

Відповідь на петицію ще не прийшла.

Попереду і встановлення меморіальної таблички на фасаді дев’ятиповерхівки. Сьогодні такі таблички у місті можна побачити на деяких школах.

Ліцей №3, де вчився Сергій – просто навпроти його дитмайданчика.

“Я думала, якщо там повісять табличку, то я вже на домі робити не буду. Але в школі мені сказали, що дуже багато їхніх загинуло, після війни щось придумають”, – каже Оксана.

Поки що на школі намалювали мурал, де видно хлопця у військовій формі за книжкою, а всередині облаштували куточок з фотографіями усіх місцевих військових, які загинули за Україну.

У кімнаті школяра є ще одна фотостіна, а також список. У ньому – 97 загиблих військових із Вараша. 12 з них – випускники школи, хоч список могли ще не оновити.

Найстаршому загиблому випускнику було 36, найменшому – 25. Я вчилася у цій школі, деякі з цих хлопців молодші за мене, і я пам’ятаю, як вони бігали на перервах. Серед них і мій однокласник.

Портрет його, Сергія і десятків інших хлопців можна побачити і в центрі міста навпроти мерії. Там усе в квітах.

Але найбільший біль цього міста видно на кладовищі в селі неподалік.

Там хоронять людей з міста і громади. Спочатку військовим відвели місце при вході, їхні могили, як і по всіх селах і містах країни, неможливо не помітити за синьо-жовтими прапорами.

Той маленький клаптик землі швидко вичерпав себе. Тепер військових хоронять в іншому кінці кладовища. Поки що там тільки 17 могил, каже Оксана Тарасюк.

Але розчищений пустир під майбутні могили лякає.

***

“Кажуть, що час лікує. Неправда, скажіть усім, час тільки притуплює”, – каже Оксана Тарасюк в кінці розмови.

Після смерті батькам привезли речі сина, зокрема і телефон, розчищений від будь-яких спогадів.

Оксана вирішила забрати його собі. Вона зізнається, що іноді дзвонить сину, хоч і знає, що телефон, який він мав би підняти, тепер у її руці.