«Страшно не коли він воював, а коли повернувся». Сповідь дружини військового з ПТСР
Вікторії 39. Разом із сином і донькою вона живе в Кривому Розі. Якщо пощастить, бачиться з коханим — до двох разів на місяць. На фронт після поранення він повернувся вже вдруге. «Інакше просто не міг, — пояснює жінка. — На цій війні він себе знайшов».
Хоча водночас міг себе й згубити. Півтора року тому він дивом уцілів після поранення. Коли повернувся додому, дружина та діти його не впізнали: це був надломлений і агресивний чоловік, який вдався в алкогольну залежність і пішов із сім’ї. Кохані люди мусили роз’їхатись, аби вберегти дитячу психіку.
То як вони зрештою віднайшли одне одного — навіть після того, як військовий психолог уже порадив розлучатися? Через яке пекло перед тим довелося пройти, і як відтепер місією жінки стала допомога партнеркам захисників і дітям із ПТСР — у матеріалі hromadske для проєкту «Партнерки. Взаємна опора» у співпраці з Projector Foundation.
Не встиг дійти до Херсона
Антон, чоловік Вікторії, працював зварювальником на Криворізькому гірничо-збагачувальному комбінаті. «Це була робота, знаєте, для підтримки штанів», — відверто каже Вікторія. По-справжньому ж свою користь і важливість її чоловік відчув лише в армії. До ТЦК він пішов першого ж дня великої війни.
Уже за кілька місяців зі старшого солдата виріс до командира відділення у батальйоні особливого призначення Нацгвардії. На Херсонщині їм вдалося звільнити 4 населені пункти.
Чоловік мав ціль: дійти до Херсона. Але не встиг буквально на один день.
«Це було навіть образливо. Він зазнав поранення 8-го вночі [8 листопада 2022 року — ред.], а вже 9-го наші хлопці звільнили Херсон», — пригадує Вікторія Прохоренко.
Того дня був сильний обстріл позицій підрозділу Антона — з 30 людей живим залишився тільки він. Зазнав важкого проникного поранення печінки, мав зламані ребра, почався пневмоторакс. Легеню мусили пробивати, бо та вже наповнювалася кров’ю.
«Тоді прилетіло щось велике. Він розповідав, що до них якраз під’їхав пікап. На ньому був молодий хлопець, років 20. Він підняв руку вгору й крикнув: “Слава піхоті!”. У цю ж мить стався приліт. Ні руки, ні хлопця не стало…» — переказує жінка історію, почуту від Антона. І додає, що того дня сама відчувала, що з ним щось трапилося.
Я того вечора з дітьми сиділа вдома — і на мене ніби хтось поклав бетонну плиту. Я не могла дихати. Вже десь за годину побачила його по відеозв’язку: всього блідого, з накинутою зверху військовою фліскою і трубкою, яка стирчала з нього в банку. А він усміхався і казав: «Ти тільки не переживай».Вікторія Прохоренко, дружина військового
«Це була інша людина»
Відтоді для Вікторії почалося особисте «пекло». Спочатку лікарня за лікарнею. Після першої виписки не минуло й двох тижнів, як Антона госпіталізували знову — з мікроінсультом.
«Він же не спав практично. Дуже кричав уночі. Кожну ніч когось витягував… І так десь 2 місяці, — зітхає жінка. — У першу ніч після повернення з лікарні він серед ночі прокинувся, відламав від табуретки ніжку і поклав під подушку. Коли я в нього запитала, навіщо він це зробив, він відповів: “А що як русня прийде, а мені нема чим вас захищати?”».
Дався в знаки посттравматичний стресовий розлад: чоловіка ніби підмінили.
Це була інша людина. Як ніби мого коханого хтось забрав і поставив його образ. Це був просто згусток негативної енергії з будь-якого приводу. Мене він ніби не помічав. А якщо помічав, то я заважала. Я «не розуміла», я «не знала, як йому». Ми всі були «тилові», які «не ковтнули війни».Вікторія Прохоренко, дружина військового
Найгірше почалося, коли її Антон знайшов товаришів по чарці — охочих послухати воєнні історії. На тлі запоїв у чоловіка почали траплятися сильні зриви. «Він виходив у нормальному стані, а приходив уже в ненормальному», — згадує Вікторія.
Важко таку переміну переживали й діти — 12-річний син і 7-річна донька, які з таким нетерпінням чекали на тата. А після двох місяців по його поверненню — підходили й уже тихо запитували маму, коли батько поїде.
«Доця стала кричати ночами — так вона його боялася. Взагалі діти намагалися не потрапляти йому на очі. Психічно дуже страждав син, бо ж він уже в підлітковому віці старший на вигляд. Під дією алкоголю чоловік постійно намагався його виховувати: “Ти як дівчинка”, “Який ти будеш воїн”, “Та ти там взагалі ніякої користі не принесеш”. Це було дуже важко».
«Коли психологиня сказала розлучатись, я пішла сама вчитися на психолога»
Тоді Вікторія звернулася до військового психолога. Втім, 4 місяці терапії результату не давали. Та й про те, щоб до жінки долучався чоловік,не було й мови. Антон тоді нікого не хотів слухати.
«В один прекрасний момент психологиня мені сказала, щоб я розлучалася, бо “толку не буде”».
Я давала обітницю: «І в горі, і в радості». Це для мене важливо. Тоді я почала самостійно шукати всілякі техніки, якісь тести, партнерські спільноти. Він не хотів, відмовлявся й казав: «Ти мене взагалі психом вважаєш?!».Вікторія Прохоренко, дружина військового
Найжахливіше, зізнається Вікторія, — коли чоловік зібрав речі й пішов, вона зітхнула з полегшенням. А втім, Антона вона не покинула. Кожного дня, хоч і без відповіді, надсилала йому повідомлення: бажала доброї ночі й ранку, нагадувала, що любить і не забуває.
Зрештою, Вікторія, колишня працівниця банку, сама пішла вчитися на психологиню. Старанно готувалася до іспитів. Її вже й упізнавали на дитячих майданчиках: завжди брала з собою великий блокнот і ручку, а потім збирала дітей, організовуючи для них тести. Неочікувано для самої себе склала іспити так, що навіть потрапила на бюджет.
Десь за місяць чоловік пішов на діалог: почав працювати за техніками, які давала дружина. Ще за місяць — повернувся.
«Я замовила столик у кафе. Запросила дітей, з якими він весь цей час не бачився. Він почав перепрошувати… Перед сином став на коліна, а потім і син перед ним… Усі ревіли хвилин 40», — ділиться Вікторія. Потім у родині все налагодилося.
Як не здатися?
Я просто поставила себе на його місце. Я б не хотіла, якби в мене щось трапилося з головою після контузії й усіх жахіть, щоб моя рідна людина від мене відмовилася. Навіть якби ми не були вже сім’єю, я б його все одно не залишила.Вікторія Прохоренко, дружина військового
І для Антона, і для Вікторії — це другий шлюб. Хоча вони знають одне одного з першого класу. «У нас незвичайне кохання», — усміхається жінка. Вони разом виросли, випускалися зі школи, навіть одружували одне одного. А потім витирали сльози після розлучення. Поки не зрозуміли: їм добре разом. Це «разом» важливо берегти попри все, — вважає Вікторія.
«Мене ще бабуся вчила: “Як би ви не сварилися, ви повинні засинати поруч. Хоч до одне одного спинами, хоч жопками, але під однією ковдрою і разом”.
Яка б я не була зла і як би не хотіла його прибити капцем до стінки — все одно приходила до нього і лягала поруч. Під час міцного сну він обіймав і казав: “Моя рідненька”. І тоді він був справжній — я це знала. І я не могла його покинути».
«Хочеться, щоб мене почули жінки»
Нині, вже знаючи статут психолога, Вікторія певна: попередня спеціалістка не мала права вказувати, що їй робити.
«А я ж могла дослухатися її поради. Я могла просто свою людину покинути. І що б із ним було? Він би щось із собою зробив. А я як би з цим жила?» — обурена жінка.
Тепер вона рекомендує іншим ретельно підходити до вибору психотерапевтів. І знає, що сказати тим, хто опинився в схожій ситуації. Таких жінок тисячі.
«Я скажу, що найголовніше — навчитися їх слухати. Бо їм тут реально ні з ким поділитися. Так само як і нам треба ділитися: коли зле чи ми втомлені — так і казати. А не відмовляти: “Та у нас все добре”».
Хлопці повертаються не героями, як усі люблять казати, не суперменами з плащем, який розвівається на вітру. Вони приходять звідти розбиті. У них такі очі, ніби вони чотири життя прожили. За кожного, кого там втратили. Треба намагатись увійти в їхній стан, щоб зрозуміти. Їм просто потрібно трішки більше тепла і трішки більше часу.Вікторія Прохоренко, дружина військового
«А ще, — сміється Вікторія, — треба їх навантажувати вдома, бо ж коли в них багато вільного часу, вони починають балуватись».
Жінці вдалося налагодити стосунки з чоловіком, який переживав ПТСР. Тому тепер уже до неї стали звертатися по допомогу:
«Нещодавно до мене прийшла дочка мого сусіда. Вона теж уже розлучалася з чоловіком, який повернувся з фронту. Він там узагалі руйнував квартиру і кидався меблями. Я їй розповіла, що можна з цим зробити… І вона повернулася до чоловіка».
Майбутня психологиня щиро запевняє: «Дуже хочеться, щоб мене почули жінки, які відчувають, що втрачають свого коханого через війну».
«Воно само собою не мине»
А поки Вікторія жартома називає себе «недопсихологинею». Магістерський ступінь вона здобуде за 4 місяці — вже не дочекається, коли працюватиме за новим фахом.
«Чоловік відчував, що йому потрібно повернутися на фронт — і це його вибір. Так само і я знайшла те, що насправді хочу робити, до чого лежить моя душа. От мені майже 40 років, а я захотіла знову йти навчатися. У цьому сенсі війна змінила нас обох: і як би не було важко, але ми отримали себе нових», — переконана Вікторія.
Небажаний, але водночас і цінний досвід дозволив усвідомити власне покликання: тепер жінка хоче працювати саме з дружинами та дітьми військових.
«Що б не казали, а жінка та діти — це надійний фундамент. Якщо чоловік відчуватиме, що вони йому потрібні, він сам підтягнеться. Це 100%. Але для початку — знаю по собі — важливо звернутися по допомогу».
Легше, якщо допомагає нейтральна людина — кваліфікований психолог. Бо рідним чи знайомим ми зазвичай відказуємо «Та все добре, все ок». Ні, не ок. Мені от було аж так фізично і морально важко, що я фактично рік не спала. Від мене залишилася тінь. Мене можна було порівняти з зомбі.Вікторія Прохоренко, дружина військового
Нині жінка працює над магістерською роботою «Діти з батьками ПТСР». Вікторія певна: ця проблема повсюдна й водночас непомітна. Вона особисто знає багато випадків, коли після обстрілів діти починали затинатися. Чи пісяти уві сні. «Воно саме не мине, як гадають деякі батьки», — наголошує майбутня психологиня. Вона радить створити комфортні умови для дітей і будувати довірливі стосунки, щоб діти могли поділитися своїми страхами чи переживаннями.
«Коли мої діти чогось боялися, ми цей страх малювали. А потім домальовували якісь бантики, смішні колючки, якусь усмішку… Тоді страх минає, бо він уже й не страшний».
Коли ж під час тривог діти сиділи в коридорі, Вікторія разом із ними вигадувала казки.
Деколи діти боялися спати, тому я їм казала: «Знаєте, якщо дітки засинають, їхні душі можуть уві сні знаходити своїх батьків. От ти заснеш, і твоя душа може бути поруч з татом, його підтримати. Піднятися, як дрон, і попередити: “Тату, там далі вороги!”».Вікторія Прохоренко, дружина військового
Кожного дня так народжувалася нова історія. Дітям дуже подобалося фантазувати. Тепер у Вікторії ще одна мрія: на ґрунті цих історій намалювати й потім надрукувати комікси. Жінка вже знає: мрії здійснюються. Варто лиш зробити їм крок назустріч.
Comments (0)