Новини України

“Анастасіє, – пишуть Насті Леоновій в інтернеті читачі та глядачі, – ви українка, ви вільна від народження ! Бажаю вам залишитися живою, здоровою і без подряпин! І стати українкою не лише з покликання, а й за документами!”

Ключове слово у цьому вирі побажань – “покликання”. Моя співрозмовниця – яскравий приклад того, як людина за покликанням обирає, змінює і викарбовує своє життя. Бо ж, цілком можливо, десь у альтернативному світі досі живе і працює сомельє у Москві росіянка Анастасія Леонова. А тим часом у реальності, на війні, рятує поранених українська парамедик (лише паспорта досі не дали) Анастасія Леонова…

– Настю – кажу їй – для необізнаного читача мусимо пояснити суть твоєї роботи. Ви, тобто екіпаж евакомобіля, евакуюєте наших бійців поранених до стабілізаційного пункту, де їм зможуть надати допомогу у відносно безпечному середовищі. При цьому на шляху до цієї точки ваш екіпаж має, наскільки це можливо, стабілізувати стан людини, щоб довезти її. Цей етап називається кейсевак.

– …Скоригую тебе: я працюю на медеваку.

– А чим кейсевак відрізняється від медеваку?

– Кейсевак, як правило, – це або пікап, або якась броня. На ньому – мінімум якихось медичних приладів, це тупо коробка, яка везе по самих всратих дорогах. Там є медик, але він не дуже відрізняється від того, який працює разом з групою.

– Скільки людей працює у твоєму екіпажі?

– Я і водій. Іноді хтось іде до мене другим номером. Це залежить від ситуації, від транспорту, від напрямку роботи – від купи факторів.

– Екіпаж має назву?

– Якогось закріпленого позивного у екіпажу немає. На кожну операцію може бути свій позивний.

– Коли ви працюєте, а коли спите? В твоєму випадку це не вахтовий метод?

– Ні. Ми працюємо в рамках одної операції: ось приїхали – і працюємо. Якщо є можливість кимось замінити, надати тобі можливість трошки відпочити, – її надають. Але поки операція не закінчиться, ми працюємо. У нас нема чергувань чи якихось ротацій чи ще чогось.

– Чим підтримуєте сили? Деякі радіорозвідники – а це люди, які сплять обмаль часу, – похмуро жартують, що варто заварювати каву на енергетиках, бо вночі треба працювати. У вас такого нема?

– Загалом я проти енергетиків, бо все ж таки медик, розумію, як вони впливають на організм. Це не дуже корисно…. Але насправді – так, треба енергетики. Ну, а каву – завжди, я можу її приготувати у будь-яких умовах. Коли у тебе реально гарне командування, воно прагне надавати час для відпочинку. Але я вмію спати з радєйкою – але при цьому усе чути. Це моя суперсила (посміхається)!

– З якими пораненнями найчастіше доводиться мати справу?

– 90% – уламкових. Дуже мало кульових. Але все залежить від умов, де ми працюємо. Дуже багато контузій. А якщо контужений, він буде на тебе блювати…

– Тобто приїжджаєш – а потім відчищаєшся.

– Так. Мої останні берці закінчили свій довгий та дуже складний земний шлях в солярі, ще й забльовані.

– Я правильно розумію, що бійці, яких тобі доводиться евакуювати, скажімо, завуальовано, – з підрозділів, готовність і специфіка виконання задач яких – вище за середні?

– Загалом – так, але якщо ми працюємо з якимось смежніками, то вивозимо їх також. У нас немає такого, що, ось, ти мій, іди сюди, а ти – йди звідси. Такого не буває. У великій операції працює кілька смежників, і ми не розділяємо – він з ЗСУ, чи з погранців, чи якась спецура. Є поранений – ми з ним працюємо.

– Водії у тебе змінні?

– Коли як. Я насправді тільки почала працювати постійно на своїй автівці.

– З якою середньою швидкістю ви їздите з пораненим у салоні?

– Все залежить від стану доріг. Якщо дорога нормальна, то можна і 160 на годину фігачити. Але це залежить і від стану пораненого. От ми везли хлопця із травмою тазу. Йому було дуже боляче, і гнати не було ніякого сенсу, він був стабільний.. А якби ми швидко з ним полетіли, йому було б дуже і дуже боляче. Воно того не варте: везти дуже швидко – щоб що? Все залежить від конкретного випадку, і тільки я приймаю рішення про те, як ми поїдемо – з якою швидкістю, коли нам треба зупинитись, щоб я зробила якусь невеличку маніпуляцію, яка вимагає точності.

– Що має вміти медик на еваку?

– Все. Наша задача – якомога швидше довезти пораненого. Але за цей час треба також стабілізувати його стан. Також бували випадки, що ми проводили і реанімаційні дії.

– А саме?

– Наприклад, коли зникає дихання, ти маєш відкрити дихальні шляхи, надати можливість дихати, забезпечити кисень. Зараз у мене немає дефібрилятора, але було б гарно, щоб він був.

– Ще які маніпуляції ти робиш?

– Взимку дуже важливо зігріти. Але спочатку зрізати сім шарів одягу.

– Потім – ковдра…

– Так, у нас є спеціальні одноразові ковдри. Все в такмеді, що коштує якихось грошей, – одноразове. Ця ковдра – як хімічна грілочка, але дуже велика, по всій площі, – і дуже швидко зігріває. Також ми намагаємось одразу поставити внутрішньовенний доступ, почати інфузійну терапію з підігрітими розчинами. Тому якщо ми в холодну тушку будемо заливати щось холодне, – це буде дуже-дуже погано.

– Пити пораненим можна давати?

– Якщо нема якогось поранення живота з розкритими кишками і шлунком, то пити можна. Вони ще курити завжди просять.

– А бувають настільки незручні рідкі поранення, що до стабпункту ти не допоможеш цим пораненим?

– Бувають. Тоді ти просто везеш і розмовляєш, щоб він не пішов від тебе. Ось, наприклад, на одному з останніх виїздів у нашого пораненого була дуже складна травма стегна. Там була відсутня значна частина ноги, роздроблена кістка. Накладати якісь шини на ходу – неможливо… Ми перевірили турнікет, пересвідчились, що він працює. Хвилин 40 хлопця везли; він був на турнікеті. Можна було б затампонувати, але там була роздроблена кістка і ми бачили її фрагменти. Це було б дуже боляче та небезпечно.

– Працювати під обстрілами доводилося?

– Так. Скажімо, мій перший поранений у березні 22-го. Коли їхали його забирати, був мінометний обстріл. Але я цього навіть не зрозуміла. Бо у тебе тунельний зір, ти ні про що не думаєш, окрім того, що треба когось врятувати. Тому навіть якби НЛО якесь прилетіло, я б не помітила.

– Наступні рази під час обстрілів було так само?

– Ні, зараз ти все віддупляєш. Розумієш, як це летить, що це летить, і наскільки далеко.

– Страх відчуваєш?

– У мене взагалі зараз страху нема – тому що неможливо їхати і боятись. Не будеш функціонувати, як треба. Звичайно, ти аналізуєш, що відбувається: ага, це гради, наші не наші, по нас чи від нас, куди вони ляпають. Про деякі з переговорів знаєш – що ціляться туди. І такого, що при кожному бабаху ти лізеш під стіл або на підлогу падаєш, – такого не може бути. Взагалі, якщо ти їдеш туди – і при цьому боїшся, краще не їхати. Тому що ти маєш туди їхати працювати, а не ховатися.

– Буває так, коли потрібні ще одні руки – і тоді ви зупиняєте машину і пораєтесь удвох, з водієм?

– Щоб щось таке маленьке зробити – так. Але, знову ж таки, у нас є пріоритетність. Що краще: швидше довезти чи зараз зупинитись і щось зробити? І ти завжди зважуєш, що саме в пріоритеті.

– А чим за обставинами, за рефлексами нічна евакуація відрізняється від денної?

– Взагалі нічим.

– А от водії вважають інакше.

– Я сама дуже багато їжджу за кермом і не думаю, що є велика різниця між нічною евакуацією і денною.

– А буває так, що ти за кермом еваку?

– Я можу його туди пригнати. Наприклад, з Києва до Донбасу – 700 кілометрів, норм взагалі. Останнього разу я їздила туди сама. Так, працювала з водієм, але їздила сама. Буває і таке, що евак на мене там чекає, а я їду туди своєю автівкою – і між чергуваннями, у проміжках між роботою, користуюсь своєю автівкою.

Насправді, якщо ти їздиш по місту, по освітлених красивих вулицях – є таке, що ніч і день відрізняються. А от поза містами – взагалі немає різниці. Тому що взимку на Донбасі – все таке сіре. Ти навіть не розумієш, що зараз – ранок, день чи вечір. Не розумієш, що це – кольорове фото. А де кольори? Воно все просто сіре. От ми там були весь листопад і початок грудня – і то була суцільна темрява.

– Водій-парамедик Саїд Ісмагілов розповідав рік тому, що у них типова ситуація така: на екіпаж є один прилад нічного бачення. І коли забирають бійця, ведуть його або несуть на ношах, хтось один іде з приладом нічного бачення попереду, а за ним навпомацки – решта. У вас те саме?

– Я працюю на ланці, де мені поранених привозить вже кейсевак. Це до кейсеваку – так, на ручках виносять санітари. Але я нікуди не ходжу, тому що у мене є моя ланка евакуації. Я відповідаю тільки за неї.

– Я буду близький до правди, якщо скажу, що крім болю, часом шаленого, головне, що відчуває поранений, – це тривога і страх за майбутнє?

– Та ні. Ми намагаємось завжди спілкуватися з пораненими.

– Це вже як ви відпрацюєте. Але первинна реакція: блін, що зі мною буде?

– А що буде? Ти вже живий (посміхається. – Є.К.).

– Ти так їм і кажеш? Ти живий – вже гарно.

– Так. Ти вже живий, оскільки потрапив до нас…

– Тобто одразу склянка напівповна, а не напівпорожня. Клас, позитив.

– Можу показати переписки: про мене склалось таке враження, що коли наші хлопці ідуть на роботу, вони не прагнуть вийти самі; вони мріють потрапити до мене на евак. Тому що є така легенда, що у мене ніхто ніколи не помирає…

– Це правда?

– Поки – правда. Але я дуже гарно розумію, що чим більше буду туди їздити і робити – тим більше ймовірність того, що щось може піти не так, і я не зможу дати на те ради. Намагаюсь себе до цього підготувати. Але поки, якщо вони потрапили до мене, вони вже не хвилюються. Був хлопець, якого я евакуювала втретє. Перше, що я сказала: чуваче, в тебе що, абонемент? Це вже забагато. Спробуй хоч раз сам вийти. Якого біса? Туди ти йдеш сам – а назад я тебе завжди забираю (сміється. – Є.К.).

– Як у евакомобілі поводять себе поранені? Мовчки думають про щось, стогнуть?

– Можуть кричати, можуть стогнати, можуть намагатися вирубитися – що завгодно. Але твоя найперша задача – вступити з ним в контакт, розповісти, що все буде добре. Ми намагаємось розповідати також, що саме ми будемо з ним робити. Бо це така радянська практика в поліклініках – мовляв, лікар знає, що з вами буде, а ви нічого не повинні знати. В такмеді це не працює. Ти маєш максимально комфортно пояснити, що буде далі. Так, іноді ми щось не договорюємо – я ж не скажу, що, от, ногу тобі точно відріжуть. Тому що моя задача на даному етапі – просто довезти його, щоб не погіршився його стан.

– Але, як правило, у евакомобілі ти вже бачиш, коли треба буде ампутувати?

– Насправді щастить, що не дуже… Хоча був такий випадок – і можна було запобігти ампутації. Але дуже довго ця людина була з турнікетом – і довелось зробити дуже високу ампутацію.

Я намагаюсь не брехати пораненому. Хоча і ніколи не кажу, що все буде прямо за*бись, що ти завтра танцювати підеш. Є інші способи. Ти не брешеш – і все одно намагаєшся тримати людину в позитивному стані. Дуже добре працюють розповіді про сім’ї, про дітей: хто вдома залишився, скільки років доньці. Кажеш йому: не спи! Тому що якщо зараз ти заснеш, ти доньку не побачиш. І він прокидається.

– Гумор у цьому кризовому спілкуванні допомагає?

– Гумор – наше все. Чорний звичайно. У нас, у медиків, завжди чорний гумор. Насамперед це тримає нам кукуху – тому що після того, що ми там бачили, це доволі складно. Я пам’ятаю, навіть на початку війни, коли ми нічого не розуміли, і у нас нічого не було, ми нашою малесенькою медичною групою іноді так ржали вечорами, що зранку відчувалась крепатура на пресі. Не від якихось перевантажень чи занять, а від того, що ти ржав. Це дуже добре тримає. Бо мені кажуть друзі, хто знав мене до війни: який би я чудовий і гарний вигляд не мала, не відчувала себе, погляд у мене змінився. У мене зараз – очі іншої людини.

– В якому сенсі “іншої”? Вони це розшифровують?

– Ці очі бачили війну; вони бачили смерть, і не одну. І якби я не відходила кудись поржати, було б важче.

– Жінці-парамедику з пораненим хлопцем легше знайти контакт, ніж хлопцю-парамедику?

– Та ні. Тут ніякої гендерної різниці немає. Хтось радий бачити дівчину поряд – особливо ті, хто сидів в окопах роками і нікого не бачив. У мене є така приказка жартівлива: милий, милий, дивися на мене, тому що більше нічого гарного ти на цьому проклятому Донбасі не побачиш.

І він підбадьорюється. Хоча, якщо людині насправді дуже боляче, він не зреагує на це. Але буває, що у нього якась подряпина, і він такий: при жіночці я буду сидіти і терпіти, бо я не слюнтяй. Але на серйозних пораненнях це не працює. Наприклад, якщо травма таза, йому дуже боляче, і пофіг хто там. Нехай буде хоч Анджеліна Джолі, йому на це буде насрати!

– Ти бачила багато смертей і страждань. Що тобі після цього сниться? Чи спиш без задніх ніг?

– Коли як. Наприклад, сьогодні я дуже погано спала. У мене кіт вирішив, що п’ята ранку – і треба жерти. А до цього у мене якраз був сон: розпочалась якась підготовка до нашої наступної операції, і мені снилося, що я в цивільному одязі намагаюсь застрибнути в машину. Бо там у мене все є, нічого більш не треба брати. Аж тут я розумію, що їду на війну в цивільному одязі…

Гарно, що я не всі свої сни пам’ятаю. Один був дуже негарний – коли я вже побачила кілька серйозних травматичних ампутацій. І от мені сниться що я прокидаюсь – і не бачу своїх ніг, але бачу криваві полоси на ліжку. Це моє ліжко, на якому я засинала; мені не боляче, але я розумію, що ніг у мене нема. І потім, коли я вже прокинулась, я знала, наскільки це було реально. Щось мозок перепрацьовує, щось перетравлює…

– Хтось із тих, кого ви довозили до стабпункту, потім намагався з вам зв’язатися?

– Якщо це людина з мого батальйону, з мого підрозділу – авжеж, ми з ним завжди в контакті. От був такий випадок ще влітку 22-го, тоді я була в одній з частин ЗСУ. Ми рятували хлопця з дуже важкими пораненнями. Ми його довезли живим – нам це вдалося. Але на столі у стабпункті він відійшов. Ненадовго, його повернули. Там йому ще пару ребер зламали на додачу до усіх поранень, які були…

А днів за 10 я була в Києві. Думаю: треба його побачити. І було дуже страшно, дуже нервово, що він мені скаже. Бо хлопці люблять понтуватися: якщо мене пошкрябає, ногу відірве, ти мене пристрели – і все у такому дусі. Вони люблять це пи**іти, поки ноги цілі; коли вже щось відірвалося у них, такого вже не почуєш.

Але для мене така зустріч була вперше; я не знала, як воно буде. Бо тоді я його праву руку і праву ногу відчувала як фарш. Там кістки усі були переламані…

Виявилося, що у нього – ампутація нижче коліна на одній кінцівці, а решту вдалося зберегти. Але він зустрів мене – і такий: вау, привіт! Посміхався, є фотки з ним, у нього ще пальці – не всі осколки подіставали – чорні, замотані, але… Це людина, яка дуже прагне життя. Дуже оптимістична. І я ніколи не бачила, щоб хтось відновлювався так швидко і так безболісно! Його настрій, він зробив дуже класну роботу. Якщо людина дуже хоче жити, вона відновиться; з цим не порівняти жодні ліки… Зараз ми підтримуємо зв’язок; влітку вони чекали, щоб я приїхала з ними на річку, з наметами. Тобто він вже з протезом, але бігає, працює. Він офігений! Одружився після цього. У нього була дівчина, але вже після порянення він зробив пропозицію, і вони одружилися.

– Клас!

– Це і для мене дуже хвилююча історія. Я побачила, як це – з того світу. Тому що реально він від нас пішов. Ми довезли, поклали його на стіл. Він сказав ім’я, прізвище – і після цього монітор: піііііі… Це було дуже страшно. Ми не молились, ми дуже сильно матюкались…

– Дівчат доводилось вивозити?

– Колегу свою вивозила, але контужену. Сильно-сильно поранених дівчат – ні.

– Окрім роботи на еваку ще якісь обов’язки у тебе є?

– Все залежить. Мене можуть поставити працювати на стабіку. Всі стабпункти імпровізовані, якщо що. Також ніхто ж не скасовував оцього: дай, будь ласка, від температури, від срачки, щось для вуха..

А ще у мене левова частка праці – більш підготовча: перевіряти аптечки у особового складу і чи вміють вони цим користуватись.

Я веду тренінги по такмеду, щоб у нас кожний боєць міг надати допомогу на полі бою. Там, де мене не буде. Це трішечки спрощує мою подальшу роботу.

– Останні роки йшла боротьба за те, щоби забезпечити переливання крові на передовій. Це працює? Чи важко йде?

– Іноді нам дають кров. Іноді робимо запаси крові самих бійців. У кожного є підписаний пакетик. Іноді, коли є умови. Іноді нам не дають кров. Іноді її в цьому регіоні просто нема…

https://www.facebook.com/plugins/post.php?href=https%3A%2F%2Fwww.facebook.com%2Fanastasia.leonova.984%2Fposts%2Fpfbid029SNiEgh5SizmcoGw1ake5ZSaigBwdzA1kQYNtMtyz3avHstK8NUBemETVZFBqS2hl&show_text=true&width=500

– Це я до того, що багато хто не хоче цим займатись – навіть усвідомлюючи усю важливість. Кажуть, зайвий геморой і відповідальність.

– Це не так вже і складно. Складно відшукати донора, двічі зробити аналізи, що донор і реципієнт підходять один одному. Але коли отримав кров з банку крові (першу негативну, її можна лити всім і вона у тебе є) – складного там нічого нема. Це просто як крапельницю поставити. Але кров рятує життя. Ті, хто проти, – це ворог, який не дає нам працювати. На чиєму рахунку буде дохєра життів, які можна було б врятувати.

– Розкажи про свою еволюцію воєнного медика.

– Я була інструктором з такмеду з 2015. З початку повномасштабки одразу стала начмедом. Це тому що я була єдиним медиком. Дуже вдала карʼєра).

Я з радістю їжджу кудись на тренінги. ССО-шників тренуємо, дружній підрозділ. Я вже кілька разів до них їздила, давала тренінги з такмеду. Я і сама дуже люблю вчитися. Якщо є якась можливість на якісь інші курси з’їздити повчитись, побачити інший погляд, іншу технологію, – я обома руками за. І також я навчаю. Це процес – або ми працюємо, або самі вчимось, або когось навчаємо.

– Навчені медики на передовій – безцінні. Скажи, чи справді росіяни навмисно обстрілюють наші евакоекіпажі?

– Обстрілюють.

– А ми їхні?

– Такого я не бачила. Просто знаю, що вони своїх поранених взагалі не забирають. Ми періодично слухаємо їхній радіоефір – і вони наш також.

– Тобто це не “хохляцька пропаганда”, що вони не забирають своїх поранених?

– Вони не забирають. А якщо і забирають, стан їхнього такмеду в цілому – на порядок гірший за наш. Там співвідношення витрат загиблих до поранених, які поновлюються – десь 1 до 3. Тобто на 1 загиблого у них максимум 3 людинки повертаються.

– Ти згадала, що слухають. А як вони це формулюють, коли когось не забирають?

– “Не можемо забрати – а він там лежить, оре. Уже не оре. Ну і хєр з ним”. Цю історію я слухала сама, у нас в курилці була рація, налаштована на хвилю.

– А твоєму екіпажу доводилось вивозити поранених росіян?

– Не нашому, і це був досить відомий випадок. Один з батальйонів спецпризначенців захопив полоненого росіянина. Але він до цього дуже довгий час намагався здатися в полон – і якимось дивом цей план спрацював. Він був деякий час у них на базі як  полонений. Сидів на підвалі, щось робив, допомагав. Але зараз він боєць Російського Добровольчого корпусу.

– Чого з лікувальних засобів або приладів у вас не вистачає? В кінці цього інтерв’ю наведемо картку, щоб читач в міру своїх можливостей міг задонатити.

– Мені зараз дуже потрібно купити автоматичний дефібрилятор.

– Скільки коштує?

– Той, що мені треба, – десь тисяч 50. Також постійно потрібен ремонт автівок. Це – левова частка наших витрат. Звичайний такмед – це бандажі, турнікети. Все завжди має бути найвищої якості, тому що китайські турнікети, які закуповувало Міністерство оборони, – це просто має бути розстрільна стаття. Ні, вони можуть використовуватися як навчальні – але давати їх бійцям, які йдуть у бій – це самогубство.

– Ти чула про 30 тисяч турнікетів від іноземних партнерів, які раптом знайшли на складі в тилу?

– Сказати, що я зла, – це не сказати нічого. Я взагалі не розумію, нахіба нам це командування медичних сил, що вони роблять? Ніх*я вони не роблять, перепрошую за мою французьку.

– А тобі скажуть: ти знаходишся внизу ланки і нічого не розумієш…

– А що там?! Просто покажіть мені, що вони роблять! Все майно, яке, ще будучи в ЗСУ, ми отримували від командування медичних сил, це йо*ане лайно. Інших слів у мене нема. Все, що нам треба було, ми мутили самі – через волонтерів і свої зв’язки. Автівки нам не дають, евакуаційний транспорт. Нам нічого не видають! Те, що на машину мені треба екофолоу, ще щось треба – пішла і купила. Пішла і купила! Ні-х*-я. Нам дають йо*аний налбуфін, яким ми не користуємось, тому що він вбиває. Щоб отримати кетамін, шукай знайомих ветеринарів і покупай у них за гроші. Нахіба існує командування медичних сил, я не розумію. Щоб що?

– Змінюємо тон. Що робиш у “вільний час”, між операціями?

– Намагаюсь відпочити.

– А як ти голову “відключаєш”?

– Голову я не відключаю ніколи, бо якщо ти припиниш думати, тоді – все. Зовсім прямо ми не відключаємось, камери депривації у мене нема. Відпочити, відновитися, відіспатися… Відновитися фізично, ментально. Від’їстись, відіспатися, відмитись.

– А поза цим? Відкисаєш, дивишся у стелю?

– Ні-ні-ні. Мені треба побачити друзів, кудись сходити. Social теж такий дозований. Мені, звичайно, дуже пощастило, що у мене така бульбашка моїх друзів – вони усі якщо не в армії, то допомагають армії. А іноді я стикаюсь з якимось людьми, які взагалі не розуміють, а що трапилось? А що, війна? А ти що там робиш? Від такої соціалізації я намагаюсь триматись якомога далі. Тому що бісить дуже сильно. Але я не можу витрачати свою енергію, сили на такі емоції.

– А коли вже витрачала, небесам було гаряче?

– Ну… так. Я можу висказати – тому просто живу в своїй ідеальній бульбашці. І там все-все-все ок. Там нема всепропальщиків, зрадників.

– Настю, ти – росіянка за походженням. В Україні вже скільки років?

– В квітні буде 9 років.

– Для тих, хто не в курсі твоєї історії, можеш не дуже розлого сформулювати, чому ти в Україні, де війна, ще й воюєш в армії цієї країни проти армії начебто рідної тобі Росії?

– Для мене ще на початку 2015 року було зрозуміло, що я ніколи там не залишусь; що я не можу там жити.

Але коли я приїхала сюди в квітні 2015-го, я не думала, що це назавжди. Припускала, що повернуся, закінчу якісь справи. Але сталось так, що з 15 року з однією валізою я – тут. І коли почалась повномасштабка, у мене перший ранок була купа дзвінків – від Молдови до Великобританії і Штатів. Казали: давай до нас. Але зрадити Україну в той час я не могла. Це мій свідомий вибір. Знаєш, я не обрала, де мені народжуватися. Але дуже свідомо обрала залишитися, а не кудись поїхати. Я ще навіть не знала, що піду до армії. Не знала, що мене візьмуть з моїм паспортом. Але розуміла, що не буде ніякої дилеми.

– Зараз буде моє оціночне судження: Настю, як з твоєю позицією і заслугами ти досі не отримала українського громадянства?

– Тому що нікому особливо не дають громадянства.

– Ну, от пану Невзорову – дали.

– Пан Невзоров відомий, я – не дуже.

– Може, після цього інтерв’ю буде трішки більше шансів на те, щоб тобі дали громадянство?

– Я сподіваюсь.

– З Росії тобі надходять погрози? Ти ж і в ЗМІ з’являєшся, і взагалі яскрава людина.

– Я одразу баню, навіть не читаю.

– В Росії залишилися якісь зв’язки?

– Я ні з ким не спілкуюсь. Навіть зі своєю родиною. Ті, хто за кордоном, хто виїхав – ми спілкуємось, підтримуємо зв’язок. Але моя біологічна родина жодного разу не написала. Хоча вони не путінці, не ватники. Мабуть, вони вважають, що це для них небезпечно.

– Біологічна родина – це хто?

– Всі мої родичі: мама, тато, тьотя, її чоловік, мій двоюрідний мілкий. Від початку війни – жодного дзвінка, жодного повідомлення.

– Це їхня ініціатива чи твоя?

– Думаю, що їхня. Що їм заважає написати? Ні, це вони обрали не писати, не цікавитися нічим. Ну, ок.

– А чого вони це роблять? Вони настільки не сприйняли, що ти робиш, чи їм страшно?

– Я їх не дуже добре знаю останні 9 років. Але до початку повномасштабки ми підтримували зв’язок з моєю тіткою; я знала, як росте мій кузен. Але як тільки це почалось, вони повністю обірвали зв’язок. Ок, це їхній вибір. Я не можу залізти до них у голову і дізнатися, чому вони так роблять? У мене є купа всього, про що я думаю кожного дня. І це речі, які сильніше взаємодіють з моїм реальним життям, ніж думки про рідних.

– Вибач, але на пару питань попрошу тебе побути експертом з російських питань. За загибеллю Навального і того, що було після, у тебе був час спостерігати?

– Коли він загинув, я була в Авдіївці. Мені було не те, що байдуже. Просто ось моя ланка, тут я рятую реальні людські життя. Якщо я щось про*бу, хтось може загинути – і мені буде дуже погано потім. А там – якийсь Навальний… Ну, так, у нас там були якісь старлінки, щось там до мене долітало. Але насправді у мене не було ані сил, ані часу. Я бачила, хтось там зловтішався. А я усвідомила, наскільки це все далеко від мене. У мене не було ніяких відчуттів, взагалі. Я в Авдосі, на той момент це була та точка світу, в якій зійшлося все. Я сподіваюсь, що всі адекватні українці, всі, хто співчуває Україні, розуміли, що це таке. 3-4 ночі, ми могли там мати шалені втрати. Це була найважливіша операція! І працювати там, і думати про щось ще – це маразм. Я була в Авдіївці. Тілом, душею, серцем, мозком – всім.

– Екзистенційне питання. Російський народ цієї війни тією чи іншою мірою справді хотів? Чи все ж таки ми маємо справу з особливо людожерським режимом, а люди в Росії просто звикли прогинатися під владу і мімікрувати під її забаганки?

– Навіть якщо умовно погодитися з тим, що це цар такий поганий і його спільники, а народ нічого не хотів, але був змушений – я бачила, що вони творили у Бучі. Бачила це на власні очі. Після цього казали, що прокинулись вже сивими; після того у мене почало рости тільки сиве волосся. Я бачила дуже багато всього іншого. І бачила нещодавно розстріл українських полонених. Це хлопці з мого бату, яких я особисто знала…

Це не робить Путін. Це роблять люди. Ці пілоти винищувачів, які шмаляють ракетами, – це все звічайни їхні люди. Не будемо такими наївними, щоб вважати, що вони не знають, що творять. Ось ці, хто сюди приходять.

От говорять, що у них там дуже погана армія, мобіки, шмобіки… Насправді це не так. Я бачила також дуже професійну російську армію. Її не так багато, але вона існує.

До речі, наскільки ми знаємо, за вбитого українського медика положена премія. Я не дуже знаю, як їх там виплачують і чи виплачують взагалі, бо там можна і поднаї*ати. Але говорять, що там, якщо ти штурмовика якогось завалив – це одна сума, а якщо медика – це х10.

– Тобто, якщо, не дай боже, з Настею Леоновою щось трапиться?

– …хтось може отримати пухленький конвертик, як за 10 штурмовиків. Моє життя коштує стільки. І взагалі це не є таємницею. Тому що всі інструктори з тактики, коли бачать мою напівхлопчачу потилицю, кажуть: круто. Тому що коли я в шоломі, намагаюся, щоб ніде волосся не стирчало. Щоб не можна було побачити, що я дівчинка.

– Чому?

– Тому що за дівчатками – полювання. Бо, найімовірніше, це медик. І, найімовірніше, я буду першою ціллю. Якщо там буде 5 мужиків-мужиків і я, скоріше за все, пристрелять мене.

Це і психологічний фактор – навіть не вбити, а поранити. Змоделюємо ситуацію. Якесь мінне поле, обережно іде група – і тут підранили саме дівчину, вона починає кричати. Та вони ж всі до неї кинуться! І ти одним пострілом знищиш усю групу. Ось і все. Тому я розлучилась з половиною волосся.

https://www.facebook.com/plugins/post.php?href=https%3A%2F%2Fwww.facebook.com%2Fanastasia.leonova.984%2Fposts%2Fpfbid0Qpd5DhmweuWd3BxwHtWiYdvcmchfh2zmPsDJwRTsibNCYJQmeNRdxLmcaB89FaoFl&show_text=true&width=500

– Ти вважаєш себе трішки мізантропом. Поясни мені, як ти, будучи мізантропом, рятуєш людей? Зрозуміло, що на війні бути жінкою – це серйозно звужує багато можливостей. Тим не менш.

– Хтось має ж. Насправді, якби я була якоюсь дуже чутливою, емоційною людиною, мабуть, мені було б важче; усі ці крики, охи, вздохи, сприймались б болючіше. А я чітко знаю, що роблю те, те і те. Відсоток виживаємості наразі – 100%. Він говорить сам за себе. Бо коли ти пораненому затягуєш турнікет, і він реально оре, ти розумієш, бо на собі відчувала, як це боляче. Але ти маєш це зробити. І я дуже люблю своїх колег, у мене є купа друзів, але взагалі сказати, що я дуже люблю людей, – ні.

– На колег твоя мізантропія якось не розповсюджується.

– Якщо вони котики і зайчики, то так (сміється. – Є.К.).

– З одного боку, війна вчить жити одним днем, причому усіх. А з іншого – не можна не мріяти про майбутнє, бо це людям властиве. Уяви собі, що війна скінчилася нашою перемогою, і ти жива.

– Бінго (сміється. – Є.К.)!

– За найкращого, ідеального розкладу: ким би ти хотіла бути після війни?

– Я зараз дуже непопулярну думку висловлю – але ті люди, хто добре почував себе на війні, хто був ефективним, – до нормального життя не зможуть більше прийти. Хто боявся, але терпів, вони потім: фух, все, мир, гуляємо! А у нас трошки інакше буде працювати. Нам буде не вистачати цього. Тобто до офісу, до якоїсь мирної роботи я не повернусь ніколи. Я це дуже добре розумію – і змирилась з цим. Скоріш за все, намагатимусь будувати кар’єру і далі. Навіть якщо зараз хуйло здох, мир, кордони 91-го – не треба забувати, що залишаться сотні тисяч людей, які мають понести відповідальність за цю війну. І хтось має над цим працювати. І я дуже хочу взяти участь у цьому процесі.

 В якій іпостасі?

– Подивимось!