Новини України

“Усім чоловікам доведеться воювати”, – наголошує молодший лейтенант ЗСУ Олександр Матяш на позивний Мадяр. Він добре знає, що таке війна. У 2015-2016 роках був на Донбасі. Після повномасштабного вторгнення знову пішов захищати країну.

На початку обороняв Київську область. Далі – Бахмут, Кліщіївку, Андріївку, де ситуація була вкрай складною. Брав участь у літньому контрнаступі, який сьогодні називає пасткою для нас. Про це ми говоримо, сидячи на столичному Подолі – одному з найулюбленіших місць Олександра в рідному місті. Довкола чимало людей.

– Про що ти зараз думаєш, дивлячись на цивільних?

– Про те, що всі вони на розслабоні. Подивися, скільки ходить людей. Вони взагалі не відчувають війни! Я не кажу про якусь її активну фазу. Хоча б про напругу, яка зараз є у всіх, хто якось дотичний до фронту. От люди гуляють, спілкуються, а по факту десь хтось збирає на корчі чи на дрони, а більшість з тих, кого ми з тобою зараз бачимо, до цього не причетні. Я можу припустити, що хтось з них щось та й робить. Але у мене все одно таке враження, що тут нічого не відбувається. Все у них нормально.

– Раніше було таке відчуття, коли ти приїжджав до Києва? Ти розумієш, коли відбувся цей злам у свідомості людей?

– Коли росіян відігнали від Києва, х@й від жопи відлягнув, почалися ці метаморфози. Тоді поверталися ті, хто тікали з міста 24 лютого. Я пам’ятаю Київ, коли він був майже в облозі, а в Ірпені, Бородянці, Малині, на Мощуні відбувалися бої. Людей в Києві не було. І коли вони знову з ‘явилися, у них склалося враження, що все ж у них нормально. Особливо після літніх успіхів 2022 року, коли відбулися Харківська та Херсонська операції по звільненню частини територій, почалися ці переможні реляції: “Вау, ми всіх ви@бали!” Але війна – це гра в довгу, шахова партія, а не просто ти прийшов, надавав комусь і ти – молодець. Ніфіга!

– У тому пустому та темному Києві виникали думки, що він може впасти?

– Ти знаєш, як би то не звучало, але я тоді був щасливий. У мене малий (син. – О.М.) вчиться за кордоном вже кілька років. Доньку я тоді з Києва відправив. Напередодні я знав, що буде напад. Були питання по часу. Але попередив свою колишню дружину – матір моєї доньки. Для них у мене були кошти, складений маршрут виїзду. 24 лютого о 4.30 ранку віддав їм паперовий план, гроші. Зробив фотку з малою. Думав, що це моє останнє фото з дитиною. Бо вважав, що ми – ті, хто залишаємося, не виживемо, що нас всіх “розмотають”. Того дня було таке враження. Потім воно потихеньку змінювалося, коли я побачив скільки людей долучилося до оборони. Але коли тут не було зайвих, коли схлинула паніка, і лишилися тільки ті, хто щось робить, мені було реально спокійно. Я був дуже впевнений. Загинути не боявся. Не мав ніяких ілюзій, що у нас є великі шанси виграти. Але в той момент я був готовий битися до кінця.

– Звідки ти знав про напад? Застереженням наших іноземних партнерів напередодні мало хто вірив.

– По-перше, я займаюся військовою історією дуже багато років. По-друге, були формальні ознаки того, що планується напад. По-третє, я маю профільну військову освіту, тому знаю: перед тим, як зробити певні військові дії, готується логістика, плацдарм для наступу тощо. Уже тоді, коли вони в Криму промаркували свою техніку – нанесли позначки V та Z, я зрозумів, що у них йде підготовка. Плюс, про це доходили уривки інформації від спецслужб. Спочатку наступ був запланований на 10 лютого, потім на 16-те, далі – на 22-ге, а вже 24-го “вистрілило”. Тобто я був точно впевнений, чітко знав, що напад буде. Розумів, що війна закінчується лише тоді, коли одна зі сторін досягає своїх цілей. Ціль тієї дестабілізації, яка трапилася в 2014 році, росіянами досягнута не була. Тому вони мали зробити наступний крок. І я усвідомлював, що вони все одно введуть війська, тому що їхні представники знаходилися на окупованих територіях. Наприклад, в Іловайську ми тоді просрали виключно через те, що зайшла російська БТГ з танками і дала нам пи@ди.

– Якщо ти знав про напад, то мав домовленості, що робитимеш?

– Так, ми з Льонєю Остальцевим дуже багато про це говорили і готувалися.

Раніше я займався стрільбою, він теж. Тож ми тренувалися в парі. Останні наші заняття якраз були сконцентровані на CQB – боях у місті. У нас була домовленість: якщо щось відбувається, ми зустрічаємось у “Veterano” (піцерія Остальцева. – О.М.) і далі звідти починаємо наші якісь дії. До речі, Льоня був першим, хто мені зателефонував, коли почався ракетний обстріл. Бо я під обстрілами загалом сплю нормально, не прокидаюся. А він мене розбудив. Я сказав: “Зараз вирішу питання і за годину буду у тебе”. Я набрав свою другу дружину. Повідомив, що я чекаю їх з донькою через 20 хвилин під домом. Як я тобі вже розказав, віддав їм гроші та план виїзду. Тоді взяв зброю, бронежилет, каску і поїхав до “Veterano”. Ми зв’язалися з Маршалом (керівник патрульної поліції Євген Жуков. – О.М.), Юрою Зозулею, який на той час керував Київською патрульною поліцією. З ‘ясували їхні плани і з першого дня долучилися до лав патрульної поліції. Льоня там і досі, а я на початку пробув близько трьох місяців.

– То ти був тоді у Бучі та Ірпені?

– Я там не брав участі саме в боях. Наша група заходила в Ірпінь. На вході її розбили. Причому всю колону. Тоді поранили Андрюху Хливнюка – йому в обличчя залетів уламок міни. Навіть відео є. Просто він ніде його не викладав. Я вважаю, що він молодець, і не має нікому нічого доводити. Так от ми відтягнулися. Коли їх наступного дня вибили, ми вже зайшли в Ірпінь та Бучу. Виконували більше поліцейські функції.

Як і до того в Києві. Тоді ж мало хто випускав поліцію на вулиці. Тому що розстріляли дві поліцейські машини, адже була дискомунікація, працювало ІПСО. Мали чимало вкидів про те, що прорвалася ДРГ. Ми на це реагували і займалися локалізацією саме цих моментів. Маршал тоді дуже круто організував всю цю роботу. У нас група працювала біля аеропорту “Жуляни” на випадок висадки десанту. Потім, коли тут все закінчилося, ми переїхали до Дніпра, щоб працювати по східній частині. Для мене настав час долучатися до лав Збройних Сил. Я написав рапорт, звільнився з поліції й мобілізувався.

– Чому настав час?

– Згідно зі статутом, патрульна поліція не повинна брати участь у бойових діях. Я два роки готувався до п@здячки. Тоді ще почалися перші втрати серед знайомих – хтось загинув, хтось зник безвісти. Я приїхав до Маршала, ми поговорили про подальші плани. Він сказав, що рано чи пізно ця історія закінчиться. У Києві вже був порядок, а лінія фронту – більш-менш стала, тобто якось ми оговталися від перших ударів, і кваліфіковані, досвідчені люди вже були потрібні саме на передовій. Я мав військову освіту і розумів, що з моїм багажем знань та досвідом можу бути більш корисним саме у війську. Тому пішов до армії.

– І де ти опинився спочатку? Це вже був Бахмут?

– Ні, спочатку я потрапив до підрозділу, який формувався. Певна частина людей, які були в поліції, також виявили бажання служити у ЗСУ. Вони пішли разом зі мною. Ми спочатку були на полігоні – на злагодженні. А на перше завдання ми, справді, поїхали до Бахмуту, але це було вже восени. Взимку теж воювали на тому напрямку.

– Бахмут був пеклом…

– У Бахмуті була інша війна. На мій погляд, ситуація на Авдіївці була складнішою. Але, справді, на той час Бахмутський напрямок був найгарячішою точкою і треба розуміти, що Бахмут – це ж не тільки саме місто. Я там опинився, коли воно було повністю нашим, а виходили ми звідти, коли вже велися міські бої. Зоною відповідальності саме мого підрозділу були населені пункти Кліщіївка, Андріївка, Озарянівка та Курдюмівка. Найбільша кількість бойових зіткнень, в яких особисто я брав участь, відбувалися в Кліщіївці.

– Там здебільшого воювали “вагнерівці“?

– Не тільки. І мобіки, і кадрові частини. Вони всі дуже різні.

– Така собі “солянка“?

– Ні. Була доволі цікава та чітка структура. Першими йшли мобіки, які виявляли вогневі точки. Їх вбивали. Далі йшли “вагнери”. А коли у них не виходило – кадрова армія. Потім мобіки закінчилися. Цією роботою почали займатися “вагнери”.

І я тобі скажу: вони вміють.

– До того ж, вони вчаться, чи не так?

– Вони швидше реагують. Я можу порівнювати, бо зараз також займаюся питаннями підготовки і можу сказати, що вони гнучкіші за нас. Дивись, війна рік тому і сьогодні – це дві різні війни. На тому ж Бахмуті дронів було значно менше. А FPV взагалі були відсутні. Раніше я міг на машині дуже близько під’їхати до ВОП. Можна було налагодити медевакуацію. Була можливість якось маневрувати. Зараз із FPV її вже немає. Хоча Бахмут, справді, був важким. Нам пощастило – у нас не було навіть поранених. Ми працювали з групою Адама – Євгена Межевікіна. Він – красунчик! Дуже класний офіцер-організатор. У нас склалися непогані відносини. Я про нього можу сказати багато хорошого.

– Що ти ще згадуєш про Бахмут?

– Там було чимало якихось емоційних переживань. Я там багато кого зустрів, з ким раніше перетинався “по мирняку”. Наприклад, Льоху Кельта з 3-ї ОШБр. Я думав, що він загинув у Маріуполі, а він живий. Клас! Ще зустрів Вову Шевченка із 46-ї бригади, який там брав участь у дуже тяжких боях. Його поранило. Тобто було чимало тих, з ким спілкувався свого часу. Багато хто показав себе з кращого боку. Але були й такі, на кого я розраховував, але вони підвели. Це крутий досвід, насправді.

– Із місцевими ти спілкувався? Мені тоді військові розказували, що в Бахмуті залишалися люди навіть з маленькими дітьми.

– Саме так. У мене був випадок, коли по місту уже так крєпко летіло, приїхали журналісти, щоб передати на Пункт незламності їжу для собак. Я завіз та поїхав на точку, де ми збиралися для вирішення питань, сховав машину у дворах і бачу таку картину: батьки ведуть за руку маленьку дитину років чотирьох. Йдуть, розмовляють, а за квартал інтесивно лягають міни, навколо – пил та бруд. Але вони були там. У Кліщіївці залишилося три родини навіть після того, як ми звідти вийшли.

– Це так звані “ждуни“?

– Це можуть бути ждуни або люди, які говорять: “Это не наша война. Что они нам сделают?! Я же мирный!”

– Можуть вбити.

– Ми зараз з тобою знаходимося в Києві. Ти бачиш людей, які переймаються через те, що хтось гине, захищаючи їх? Ні. То чим вони відрізняються від тих, які там?

– У Києві спокійніше. Немає безперервних обстрілів з чого завгодно.

– Але “Циркон” не обирає, куди прилетить! Я особисто вважаю людей, які кажуть, що це не їхня війна, інфантильними. Чимало таких бачив. У Кліщіївці у нас була вогнева позиція, неподалік якої жила родина з дітьми. Ми ставили артилерійську установку. Чоловік розумів, що прилетить у відповідь, брав своїх та йшов у погріб сусіднього будинку. За@бісь! Я казав: “Виїжджай!” Відповідав: “Куди я поїду?! Я тут виріс”. Лишилися. Їх, до речі, потім, скоріш за все, розстріляли росіяни, коли зайшли. Наші бачили з дрона: трьох чоловіків зігнали до церкви, з якої вони вже не вийшли. Я припускаю, що не дуже добре закінчили. Хоча, можливо, залишилися живі. Хтозна…

– Ти у нашій розмові згадав Авдіївку. Пам’ятаю, у критичні моменти навіть говорили про те, що можемо отримати там котел. Ти як бачив ситуацію?

– Я – не військовий стратег. Займаю дуже маленьку позицію в армії. Мої думки – суто моє суб’єктивне бачення. Я не можу ставити під сумнів дії керівництва. Не тому, що я в ЗСУ, а тому що вони знають більше. Відштовхуючись від того, що я бачив, то, звісно, намагався б вирівняти лінію зіткнення, прибравши цю “кишеньку”. Вона мені нагадувала дебальцевський виступ 2015 року – дуже все схоже, як на мене. Вирівнявши лінію зіткнення, підготувавши другу та третю позиції, мені здається, ми б менше втратили. Хоча ніхто з нас не знає, як би було. Я ж не розумію стратегічного значення цього пункту в силу того, що я – лише лейтенант.

– Лейтенант, який воював ще до 2022 року, що важливо, адже досвід також має значення.

– Розумієш, війна є багаторівневою. Ці бої в Авдіївці змогли скувати величезні сили професійних військовослужбовців російської федерації. Якою б вона не була великою, але для підготовки фахових та вмотивованих військових, їм потрібні не лише гроші, а ще й час. Вибивши всю ту пізд@ту, ми послабили тиск десь на іншому напрямку. Наприклад, на Куп’янському на той час теж було не гарно. Як і на Запорізькому. Якби росіяни не були скуті на Авдіївці, можливо, ці війська використовували й тут. Тому я й не можу сказати, як було б краще. Я не бачив усієї картини. Не хочу бути, як експерти на кшталт Льоші Арестовича – в жопу б він @бався (можеш так і написати), який сказав: “Две-три недели, и все будет за@бись!”. Ні, так не буде! Не можна давати експертні висновки щодо ситуації, яку досконально не усвідомлюєш. Дивись, на Авдіївці працювало чимало вмотивованих російських військових формувань, включаючи сили спеціального призначення, які туди зайшли, а їх “перемололо”. От прікінь, ці війська поїхали б, наприклад, на Запорізький напрямок, де у нас була потреба у реорганізації та поповненні, і дали б нам там п@зди. Була б та сама Авдіївка, тільки в іншому місці. Це дуже складна історія. Тому коли людина дає тобі просте рішення, як виграти цю війну, то можна просто в лоба сказати: “Йди нах@й!”. Якщо ти такий розумний, чого ти не у Генштабі?! Дивишся на тих талановитих дядьків, які роздають свої оцінки, і думаєш: “Чого ж ми досі москву не спалили?!”. Повторюся: навіть військові можуть лише висловлювати свою думку з певних питань, виходячи із того місця, де знаходяться, а не робити зауваження керівництву.

– Виходячи з того місця, де ти зараз перебуваєш, як ти бачиш, на якій стадії зараз війна?

– Ще навіть не половина.

– З якого часу? Початку чи повномасштабного наступу?

– Повномасштабного наступу. До того війна була геть іншою. Вона дуже змінилася. Я бачу це й за документами, з якими ми працюємо, і в питанні підготовки особового складу. Їх треба змінювати, як і ставлення до солдатів. Солдат – не завжди довбой@б. Частіше за все таким не є. Це людина, яка має певний досвід, яка хоче вижити. Як вона опинилася в армії – інше питання. Але людей, які були на цій війні з самого початку, вже значно менше. Вони були вмотивовані та готові битися до останнього. Ті, хто зараз приходять, могли не воювати раніше, й потрапили до армії не за бажанням, а тому, що так вийшло. Такий у нас зараз особовий склад. З ним треба працювати, а не просто казати: “Ей, солдатику, йди сюди!” Це ж не 18-річний хлопець. Це може бути дядько 45 років – розумний, ерудований і так далі. Він може відповісти, підкорегувати тебе й бути правим. З цим треба рахуватися, брати до уваги.

– Ми ще не згадали літній контрнаступ. Яким він для тебе став? Знаю, що ти якраз був на Запорізькому напрямку.

– Я вважаю, що із контрнаступом ми самі собі “підклали свиню”. Про нього дуже довго розказували, анонсували. У своєму трактаті “Мистецтво війни” Сунь-цзи писав: Якщо ти наступатимеш, твій противник має бути впевненим, що ти не готовий до наступу. А у нас з кожної праски кричали: “Контрнаступ! От ми зараз вам покажемо!”. Всі очікували, що буде такий самий ефект, як від Харківської чи Херсонської операцій. Але сталося не так, як гадалося. Росіяни були готові. Наскільки я знаю, вони бачили наш план, тому розуміли, що відбуватиметься. Ми пішли в пастку, яку для нас приготували. Можна як завгодно оцінювати результати цього контрнаступу, але факт залишається таким: ми стикнулися з війною, з якою раніше не стикалися. Як я сказав, в небі почалося панування ворожих безпілотників. У нас перше завдання перед контрнаступом було у селищі Лобкове. Ми бачили, як масово почали використовувати FPV-дрони. Далі був наступ на Роботине, Вербове. Там, по-перше, все було заміновано. По-друге, маса їхніх дронів. По-третє, арта у них працювала без зупинки. У бік Токмака були серйозніші укріплення, які треба проривати.

А при таких штурмових діях і втрати інші. Сили та засоби ж не є нескінченими. Тому вийшло так, як вийшло… Але це був непоганий досвід на майбутнє, як треба укріплюватися, і що робити, якщо ти наступаєш. Ми маємо над чим подумати і трохи навіть змінити доктрину. Бо у всіх керівних документах відсутні FPV та дрони як такі. Є невеликі ремарки. Але статут суттєво не змінювався з радянських часів. Крім того, він зорієнтований або на контрактників, або строковиків 18-20 років. А середній вік військовослужбовця дуже сильно змінився. Відповідно, і фізична та моральна підготовка теж. Це треба враховувати. Якщо говорити про армію, щоб виграти цю війну, нам треба стати більш гнучкими. Якщо ж ми говоримо про державу, а я впевнений, що ти поставиш мені питання про мобілізацію, то скажу так: влада не веде комунікацію із громадянами. Нашим можновладцям треба визнати: тут мають бути зміни. Потрібно говорити із суспільством, як із дорослими, а не як із дітьми. Дивись, ТЦК став просто таким справжнім дияволом в уявленні людей. Про нього дуже багато мемів. Ті, хто не хочуть до армії, переховуються від ТЦКашників. Тобто суспільство реагує. Але йому ніхто при цьому не розповідає: якщо лінія посиплеться, більшості з них п@зда. Коли я заїхав у Бучу та побачив розстріляних і спалених людей, у мене жодних ілюзій щодо того, що буде, якщо росіяни прийдуть до Києва, не виникало. Людям потрібно доносити: ця війна так чи інакше, сьогодні чи завтра стосуватиметься кожного. У Ізраїлі в армії служать усі: чоловіки, жінки, люди з аутизмом та ДЦП. Вони прекрасно знають, що буде, якщо вони не захищатимуться – їх просто знищать! Наші чомусь так не думають.

– Влада боїться сказати людям правду? Хоче подобатися?

– Я не знаю, чому відбувається саме так. Справді, будь-яка влада хоче подобатися, бути хорошою, думає про наступні вибори. А тут мобілізація, яка нікому не до вподоби. Якщо її проводити, скажуть, що Зеленський – поганий. Закон про мобілізацію досі не прийнятий. Немає прозорих відносин між державою та тими, хто її в даний момент захищають. Я-от мобілізувався 10 червня. За пару місяців буде вже два роки, як я тут. А скільки ще повинен бути? Я взагалі-то теж маю бізнес, який працює, але погано, бо ним треба займатися. У мене є двоє дітей, дружина. Я хочу проводити час з близькими. Чому хтось може собі це дозволити, а ті, хто воює, ні?!

– Чи є у тебе надія на те, що ситуація зміниться? Ти взагалі оптиміст?

– Не знаю, чи зміниться… Розумієш, ті, хто на війні, втомилися. Коли ти четверту добу сидиш в ямі, в якій по коліно води, хоч зайшов сюди на день, і не можеш вийти, бо немає, бл@дь, ким міняти, оптимізм згасає. Таких людей дуже багато. Потім деякі з них приїжджають в тил, а до них ставлення, як до собак. Ти ж бачила нещодавно новину, як якийсь гусь напав на ТЦКашника?

– Так, у Житомирі.

– І той не зміг себе захистити. А я б стріляв. У мене є нагородна зброя, яку б я дістав та за@уярив того гуся. Все!

– 115 стаття Кримінального кодексу.

– То умисне вбивство. З моїми травмами, контузіями, плюс, то був би стан афекту – мені б дали сім років, а за три я б звільнився. Сидиш собі спокійно в тюрязі, плетеш сітки, ще й якесь гівно застрелив. Ти згадай історію Діми Балабухи – танкіста із 72-ї бригади, який в Києві на станції метро “Чернігівська” заколов тіпа, який напав та побив його. Діма сідати в маршрутку, а той йому сказав, що не пропустить і вдарив. Тіп – здоровий лобуряка, а Діма – зростом з тебе, невеличкий. Він пішов, купив ножа і заколов нападника. Тоді понеслося: АТОшники вбивають людей! Але ж його дії треба кваліфікувати з точки зору військового – він зробив правильно. Бо це було бойове зіткнення, в якому у нього не було достатньо сил та засобів, щоб перемогти супротивника, тож він відійшов, перегрупувався і завдав удару у фланг – все! У книжці ж написано, що треба робити, коли не вистачає сил та засобів для боротьби з противником. А виходить, що у нас мирняк – противник військових? Ну, то рано чи пізно вони почнуть реагувати по-військовому! Це буде масова історія. Зараз кількість зброї, яка тут знаходиться, величезна. Коливається від двох до п’яти мільйонів незареєстрованих стволів! Ти можеш собі уявити, що тут буде?! Якийсь здоровий лобуряка, який переховувався від війни по липовій довідці про інвалідність, підбухне та пресоне якогось пацана-військового. А той буде не простий – наприклад, з підрозділу, як у мене, де усі один за одного стоять горою. І мені буде абсолютно все одно, що то за чувак – ми тут зберемося за двадцять хвилин і буде побоїще. Ніхто не зупинить – поліція не втручатиметься. Вона не може нічого протиставити. Що – стрілятиме в нас? Зі зрозумілої причини, ні. Тому я й кажу, що нам потрібні зміни. І держава має не прикриватися війною, а діяти. Нам треба не просто наводити лад, а й навіть переписувати історію, інакше готувати людей, показувати нових героїв. Дивись, в країні два роки – повномасштабна війна, а для того, щоб змінити підручник з історії, збирається якась академічна рада і ніяк не може визначити, як написати. От кого знають з українських героїв-бойовиків? Іван Сірко, Петро Калнишевський, Богдан Хмельницький. Все! А у росіян? Покришкін, Марат Казей, Олександр Матросов, у кожному селі є вивіска про загиблих є@учих орків. Вони своє населення накачують. У нас хто знає про того ж Ігоря Брановицького? А він – герой, який загинув у Донецькому аеропорту. І скільки їх ще таких! Тисячі! Про жодного не пишемо. То як ми виховуємо наші наступні покоління? Ми для кого цю країну рятуємо і будуємо? Для них? Тоді треба розповідати, що росія – це ворог, країна, яка ніколи не перестане зазіхати на нашу територію, доки матиме свої імперські, бл@дь, амбіції. Хто цим має займатися?

– Держава.

– То чому вона не веде цю роботу?! Це щодо дітей. А дорослим чоловікам має доносити, що треба йти воювати. Сказати: “Ти – банківський клерк, дуже важливий, але у нас є такий самий у 53-й бригаді, якому відірвало руку, то у нього ротація – ти повинен його замінити”. Дивись, зараз строковикам дають рік на перепочинок. 80 відсотків з них з@беться. Бо непрозорі умови! Метою добровольців, які в перші дні взяли до рук зброю і ху@рилися ті пів року, було зупинити навалу і дати можливість державі підготувати резерви. Але хто що робив?! Сьогодні потрібно набрати, наприклад, 300 тисяч осіб, а знайшли умовно вісім тисяч. Добровільно йти багато є бажаючих? Давай відверто: Україна – це країна недорослої нації, яка завжди незадоволена владою. Українцям не потрібен ніхто. Вони завжди знайдуть, хто під@рас. Це до питання зрілості нації. Але для того, щоб налагодити систему верховенства права, не можна пи@дити, а треба сплачувати податки. Люди кажуть, що закон має бути один для всіх. От ми зараз із тобою на Контрактовій площі. Якщо підійдемо до тих, хто сидить ось на лавці й спитаємо, чи хочуть вони, щоб перед законом усі були рівні? Що вони скажуть?

– Звичайно, хочуть.

– А чому тоді бухають у громадському місці?! Знаєш, якою буде відповідь? “Я ж не п’яний, випив лише пляшечку пива”. Але це вже – адміністративка. У нас суспільство не готове бути дорослим. Усі наводять приклад Сінгапуру. Тільки історію ніхто не знає. Там більшість тих, хто працював на державних посадах, поїхали на тюрягу, а люди дотримуються законів. У нас багато таких? Ні. То про що ми говоримо?! Якщо ми хочемо прозорих умов, то вони мають бути зрозумілі всім – і владі, і громадянам. А про мобілізацію я тобі так скажу: вона буде у будь-якому разі. Проблема ще в тому, що у нас небагата країна. Останнім часом ми виживаємо за донати інших держав, які нам допомагають. Вони вимагають від нас певних дій, які не робляться, або робляться не так, як ті очікують. От і проблема. Так, мобілізація – це за@бісь. Але ж бійців треба у щось вдягнути, дати зброю і так далі. Це великі кошти. Де їх брати? Передивлятися систему оподаткування, імпорт, експорт тощо. У нас є певна кількість бізнесів, які вимели всі свої кошти, щоб ми не програли цю війну. Я багатьох таких знаю. Зараз їм підвищать податки, а держава нічого не зробить назустріч.

– У тебе теж бізнес…

– Так, я роблю трухани. Я готовий платити більше податків. Навіть під час війни взяв державний грант на виробництво – дружина все оформила. У мене є інтернет-магазин. Але для того, щоб зробити свій бізнес успішним, мені треба зайти в українські мережі. Наприклад, “Сільпо”. Це комерційна структура, яка має певні умови для входу. Тож мені треба підписати з нею контракт, за що я теж повинен заплатити. А умови оплати мого продукту для мене не вигідні. Бо банківський кредит – 28 відсотків в гривні. У мене немає такої маржі. Для того, щоб виробити певну кількість продукту й поставити їм, треба фінансування – на матеріал, зарплатню тощо. А у мене з ними домовленість про відтермінування платежу: тобто кошти мені заплатять на 90 день після реалізації товару. Три місяці, 28 відсотків. От і порахуй. А держава нічого не робить задля того, щоб створити мені – українському виробнику гідні умови. Можна що завгодно казати про до@бойоба Лукашенка, але в Білорусі є правило: 60 відсотків категорій має бути місцевого виробництва. Якщо цей відсоток на поличках магазину менший, його штрафують. Тож він сам шукає білоруські продукти. У нас такого немає. Бачиш, ми за ці 32 роки незалежності не змогли багато чого зробити, зокрема стати дорослими.

– Ця війна може змусити нас подорослішати?

– Я не можу тобі відповісти на це питання. Бо я прозрів, коли побачив перелік професій, які підпадають під бронювання (від мобілізації. – О.М.) – розвідник верблюдів. @бать! Або, наприклад, працівник “Київпастрансу”. Я колись працював з цією структурою – дуже корумпована. Тіпи, які там сидять по 15 років, отримують зарплату 30 тисяч гривень, не мають нічого, але їхні дружини такі талановиті – з ах@єнними бізнесами та купою майна. Молодці ж! Хоча як би не закінчилася ця війна, якщо ми збережемо державність, у нас буде дуже високий запит на справедливість від тих, хто повернеться. Наступному президенту, хто б ним не був – Володимир Олександрович чи хтось інший, буде дуже складно, тому що йому все одно доведеться вести якийсь діалог з громадянами, з новим прошарком людей, які мають певний бойовий досвід. А таких тепер буде більше. І хто вже тоді стане людьми другого сорту? Ті, хто можуть за себе постояти? Чи якийсь п’яний суддя, як той х@й, який збив нацгвардійця?! Думаю, суди Лінча не за горами. Настане день, коли воно десь “вистрілить”. Коли трапиться такий прецедент, він матиме величезний суспільний резонанс. Державі доведеться приймати рішення. Тому що не можна дозволяти нікого вбивати. Але ми ж платимо податки для того, щоб вона захищала наші інтереси, тож повинна стати на наш бік. Тому я і кажу про непросте рішення. Це і про корупцію, до речі.

– Яка в Україні під час війни не просто нікуди не поділася, а ще й процвітає.

– Корупція є в кожній країні. Питання у тому, в якому обсязі. У нас проблема не в наявності корупції, а у її безкарності. Якщо немає якогось великого суспільного розголосу, як з Гринкевичами, то все вирішується в коридорах. Це теж проблема.

– Наостанок так запитаю тебе про мобілізацію: якою має бути армія, щоб туди йшли не за примусом?

– В армії треба робити, як в бізнесі – створювати можливості для тих, хто вмотивований та вміє. Людина має бачити тут для себе перспективу. Армія – це не в’язниця. Вони бояться ТЦК, тому що думають: “Я буду безправним рабом”. Якщо ти щось із себе представляєш, вмієш вчитися, є лідером – маєш тут майбутнє. Знаєш, для більшості людей з периферії, якщо вони не довбой@би, армія – це афігезна перспектива. Солдат заробляє 25-27 тисяч, плюс за виконання – 30-ка. Це півтори тисячі доларів. Де у тій же Вінницькій області він зможе заробити такі кошти просто за те, що він – не довбой@б? Ніде. Так, багато грошей забирають збори – ми постійно їх відкриваємо. Мені вже соромно, але тачку треба ж ремонтувати. От у мене “Прадік” за минулий місяць “схавав” 100 тисяч гривень. Взагалі за березень тільки на ремонт та заправку машин, які не стоять не обліку в частині (тому що якщо ти її туди поставиш, можуть виникнути певні труднощі, як-то питання із списанням, маршрутними листами тощо), я витратив майже 460 тисяч гривень! Менше з тим. Так от головне: якщо ти в армії, то маєш бачити перспективи для свого зростання та розвитку. Нам треба до цього прагнути. Поки воно не так.

– Заохочуємо йти до армії.

– Люди мають бачити реальність! Щоб не йшли в армію, як на Голгофу. Кажу ж: річ у тому, що з ними не проводять комунікацію. Зараз Міністерство оборони наче зробило рекрутинг. Я не дуже в це вірю. Одна справа, коли цим займаються 3-тя штурмова, “Вовки Да Вінчі”, “Азов”, і люди йдуть безпосередньо у підрозділ. А в ЗСУ є такі командири, які не готові брати на себе зобов’язання перед солдатом. От прийшов він логістом. Штурмовики закінчилися, то його відправили на штурм. Не скажу, що це часто-густо, але такі випадки є. Ну і він там ліг. Один отак ліг, а десять це розкажуть – усюди рознесуть, ще й перекрутять. І це як з бабками під під’їздами, які кажуть на дівчину: “Проститутка пішла!” А вона просто працює медсестрою в лікарні, тому пізно повертається додому. Те саме й тут. Доти, доки держава не почне вести зрозумілу прозору та чесну комунікацію зі своїми громадянами, ми не зможемо змінити ситуацію. Ще раз: армія – це не в’язниця, не вирок, а спільнота побратимів. Так, у мене в підрозділі є й такі люди, з якими непрості стосунки, але я готовий битися за кожного з них. Тому що я з ними разом воював. Комусь я зобов’язаний своїм життям. А хтось своїм – мені. Це – про дорослу позицію, яку ми всі маємо займати.