Новини України

Командир полку “Цунамі” Олександр Гостіщев загинув 15 березня 2024 року внаслідок ракетного удару російських військ по Одесі.

“Кожен, після нашої перемоги, повинен чесно відповісти своїм дітям, що він робив під час війни”, – написав в одному з постів у соцмережі командир полку “Цунамі” Олександр Гостіщев. Та він сам не зможе цього зробити. Бо загинув унаслідок ракетного удару рф по Одесі 15 березня. І хоч я знала його особисто, поспілкувалася з людьми, з якими в різні роки познайомила його саме війна. Щоб чесно розказати про нього такого, яким його побачили вони.

“Ми обидва з Іловайського братерства. Він був в одному з підрозділів, який зайшов безпосередньо в місто Іловайськ, воював там і виходив звідти. Він з честю пройшов цей шлях”, – згадує командир підрозділу аеророзвідки Люфтваффе 129-ї окремої бригади Сил територіальної оборони Микола Колесник. – Іловайське братерство – це такий клуб, куди потрапити чужаку неможливо. Ось такі, як Саша, це, можна сказати, еталонні члени клубу, які хапонули війни з 2014 року на повну”.

Олександр Гостіщев пішов на фронт добровольцем навесні 2014 року, з травня – командував ротою у батальйоні “Дніпро-1”. Згадуючи ті дні, колишній заступник командира батальйону, який згодом став полком, В’ячеслав Печененко каже: “Він був не те що одним із кращих, він був найкращим командиром роти. Прийшов до нас одним із перших. Був з нами, коли ми в червні 2014-го заходили з “Азовом” звільняти Маріуполь, потім його рота разом з “Донбасом” вирушила звільняти Іловайськ. А коли рашисти взяли місто в оточення, ми разом з ним виходили. Машину Сашка підбили, а ми були на інкасаторському бусі, підхопили його по дорозі. Так сталося, що внаслідок розстрілу нашої колони ми вискочили в село Новокатеринівку. Ми бачили, як проривалися військові на танку, а його зразу підбивали. Здавалося, що ніякого виходу з цієї ситуації не було. Повне оточення, у нас ні боєприпасів, ні харчів”.

Але тоді В’ячеславу Печененку й Олександру Гостіщеву вдалося не лише вибратись самим, а й вивести людей, 12 із них були з їхнього батальйону, ще понад пів сотні – з інших підрозділів.

“Ми болотом пройшли і залишались у ньому до темряви, бо в цей час Новокатеринівку й обстрілювали, і наші літаки завдавали ударів, а потім ще й росіяни “зачистку” проводили в цьому селі.

Коли ми нарешті вийшли в поле, з’ясувалося, що опинились поза зоною мобільного зв’язку.

У сутінках почали рухатися через поля. А коли нарешті вийшли на місце, де зв’язок з’явився, зв’язались зі штабом полку, нам сказали рухатися на Комсомольське (зараз його перейменували на Кальміуське). Кажу: “Ми на кукурудзяному полі, я не знаю, де те Комсомольське, орієнтирів немає. Мені у відповідь кажуть, що у Комсомольське бригада Нацгвардії зайшла, що вони підсвітять сигнальними ракетами. І справді, десь за 30 чи 40 хвилин пішли сигнальні ракети в повітря, ми прийняли цей орієнтир. І так ми цією групою рушили. Ще ніч ми йшли у бік Комсомольського, а на ранок уже були там”.

Тоді серед тих, кому вдалося вийти, були й бійці роти “Світязь”, якою командував нинішній заступник голови Нацполіції Олександр Фацевич. “Ми з “Дніпром-1″ виконували спільні завдання в Іловайську. Перетиналися, коли звільняли частину міста. З Сашком в Іловайську й познайомились. А виходили спочатку в одній колоні, потім вона розділилася. Вони з Печененком допомогли вийти і не потрапити в полон частині хлопців з моєї роти”, – розповідає він.

Далі доля склалася так, що Фацевич, Гостіщев і Печененко пішли працювали в поліцію. “Мені запропонували очолити поліцію Житомирської області, а Сашку Гостіщеву – Жовківський районний відділ поліції у Львівській області, – продовжує В’ячеслав Печененко. – Згодом він формував патрульну поліцію на Луганщині, а далі був заступником керівника поліції Одеської області з громадської безпеки. Коли я був заступником Командувача операції об’єднаних сил у 2020 році, ми з ним знову перестрілись. Найкращі спогади. Його загибель для мене – болюча втрата. Тому що він один із тих, з ким ми безпосередньо не просто служили, ми разом виходили з того пекла Іловайська”.

Розповідаючи про Олександра вже як про поліцейського, генерал поліції, підполковник ЗСУ В’ячеслав Аброськін згадує, що познайомились вони теж на Донеччині, коли Гостіщев служив у “Дніпро-1”, а Аброськін очолював обласне управління тоді ще міліції, потім спілкувалися, коли Олександр очолював патрульну поліцію на Луганщині. “Він із тих добровольців. які прийшли у поліцію зі своєю психологією, своїми цінностями. Якщо робити добро, то треба робити не за щось, а тому, що людям це потрібно. Могли сказати “ні”, якщо вважали, що робити щось неправильно. Якщо десь помилки робили, то визнавали їх. Він був саме з таких.

У перші дні повномасштабної війни ми зустрілися з ним в Одесі. Я вже був військовим, а він – ще поліцейським. Потім зведений загін “Цунамі”, яким він командував, воював на Херсонському напрямку.

Ми зустрілись у Березнегуватому Миколаївської області. Селище межує з Херсонською областю. Це було під час контрнаступальної операції з визволення Херсонщини. Підрозділ, яким він керував, взаємодіяв із 35 бригадою морської піхоти”.

Там же у Березнегуватому “Цунамі” довелось разом попрацювати з підрозділом, яким командує Колесник. “Він нас підтримав, надав усі дані, що нам були потрібні. “Цунамі”, яким він командував, працювало поряд. Ми працювали з дивізіоном артилерії безпосередньо високоточними снарядами Excalibur. Потім працювали разом на Херсонському напрямку. Листувалися постійно. Телефонували один одному. Бачились, коли була можливість. Потім він у бік Бахмута перемістився, я – у бік Авдіївки. Вони придбали кілька комплексів БпЛА “Лелека”, і він присилав свої екіпажі до нас на навчання, щоб досвіду набралися.

Коли була нагода, ми зустрічались, могли трохи пожартувати, потім брали щоденники, ручки і записували, які будемо робити інновації, як будемо допомагати один одному на напрямку, як загалом співпрацюватимемо, яка в нас буде взаємодія. Тому що до кінця 2023 року ми взагалі йшли поряд-поряд на різних напрямках. Він присилав свої екіпажі, бо довіряв нам, підрозділу, який я очолюю, і знав, що ми передаємо кращий досвід його пілотам.

Я не знаю, яким він був поліцейським. Але знаю, що він був дуже вправним, дуже фаховим військовим офіцером. І насамперед він прагнув зберегти особовий склад, прагнув працювати більш професійно, постійно вдосконалювати навички своїх підлеглих для того, щоб вони завдавали ворогові найбільше уражень, а самі залишалися живими й неушкодженими. Він справжній офіцер, справжній військовий, і це дуже велика втрата і для України, і для наших Сил оборони, і, впевнений, що для поліції теж”.

Як розповів Олександр Фацевич, за участь у наступальній операції на Херсонщині Олександра Гостіщева було нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. “Цунамі” під його проводом виконував завдання зі звільнення Кліщіївки, оборони Богданівки, під Майорськом вони успішно показали себе, – каже він і додає, що коли формувалась об’єднана штурмова бригада “Лють”, куди увійшов і полк “Цунамі”, Гостіщев відмовився від посади заступника керівника ГУ НП в Одеській області, щоб бути на фронті.

“Він вибрав війну, а не керівну посаду. Він хотів воювати за Україну”, – пригадує Олександр Фацевич.

“Він розумів, що на кону. Як і кожен із нас. То тільки лунтіки дивляться на війну, як на прикольний квест або онлайн-шутер. А коли ти хоч раз здихав, то ти чудово знаєш, що там немає ресету і поновлення. І ти добровільно, дуже довго зважуючи, а також ламаючи себе до певної міри, сідаєш… береш у руки той пульт і натискаєш кнопку “продовжити”. З дуже пришвидшеним пульсом. Бо ти знаєш цю гру”, – зазначає Кирило Недря, який був на війні з 2014 року. Тоді ж вони познайомились із Гостіщевим і стали друзями.

Легендарний “кіборг”, який у складі 93-ї бригади ЗСУ захищав Донецький аеропорт, а згодом працював тренером Національної поліції України й завідувачем кафедри гуманітарних дисциплін і психології поліцейської діяльності Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ, каже, що Олександр був зосередженим і дуже мовчазним. “Ми в цьому були дуже близькі, тому що я теж не так, щоб балакучий. Це, напевно, про те, коли можна помовчати і все зрозуміло. Наприклад, ми щось згадаємо про ті ж 2014-2015 роки, і було достатньо буквально кількох слів, щоб ми вже припинили цю розмову. Але при цьому ми розуміли, про що йдеться. У думки якісь свої занурювалися, та й усе, – пояснює він. – Він був цілісний, як моноліт. Ґрунтовно підходив до якихось питань, до осмислення якихось ситуацій. Не було дрібниць. Він у розмові стежив за уривками фраз, щоб уточнити, до чого це було сказано. Може бути щось важливе або щоб не було якогось непорозуміння.

При всій зовнішній суворості Сашко був доброю людиною. Людина, яка на власні очі бачила певні речі, прожила певні життєві моменти, не може бути іншою.

Сашко багато знав, з ним було цікаво спілкуватись. У нього був досить широкий світогляд. Ми могли розпочати розмову з чогось професійного, наприклад, з роботи ювенальної превенції, а закінчити обговоренням якогось фільму”.

Людиною з великим добрим серцем і справжнім другом називає Олександра і Євген Тєрєхов, який служить у 58 окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського. “Не буду казати в минулому часі дружимо. Бо я вважаю, що вони не гинуть, а йдуть в армію Божу. У нас є таке повір’я на фронті”, – сказав він мені. А я згадала, що коли питала Олександра, чи зможемо ми перемогти російську армію, яку називають другою армією світу, він відповів: “Знаєте, як кажуть: “Чим більша шафа, тим гучніше падає”? Так і тут. Так, на початку була певна розгубленість, бо вони ж перли звідусіль і всім одразу, але ж зібралися й зупинили. Хай як вони себе називають, другою армією чи якоюсь іще, ми воюємо за свою землю. Тому обов’язково переможемо”. Він знав, якою може бути ціна перемоги, і віддав усе, що міг, заради кожного з нас.