Новини України

Донька вбитої мовознавиці, громадської діячки Ірини Фаріон Софія Особа розповіла в інтерв’ю УНІАН про вечір, коли стався замах, як обірвалося життя її мами та чи продовжуватиме її справу.

19 липня у Львові стріляли у професорку філологічних наук, викладачку “Львівської політехніки”, колишню народну депутатку Ірину Фаріон. Вона отримала поранення голови й за кілька годин померла в лікарні. За кілька днів поліція повідомила про затримання у Дніпрі 18-річного юнака, якого вважає причетним до вбивства Фаріон. Йому повідомили про підозру в умисному вбивстві та заарештували. На суді стало відомо ім’я підозрюваного – В’ячеслав Зінченко. Хлопець не визнав себе винним та відмовився надавати свідчення.

УНІАН поговорив з донькою загиблої Ірини Фаріон Софією Особою.

Софіє, розкажіть про вечір, коли вбили вашу маму.

Того вечора я забрала з садочка малого (4-річного сина Дмитрика, – УНІАН) і ми пішли в розважальний центр, щоб замовити святкування його дня народження. Останнє повідомлення, яке я написала мамі, що ми з Дмитриком замовили святкування, а вона відписала, що вже чекає таксі, щоб їхати до мене – вранці ми мали вирушати на море. Раптом дзвонить телефон, невідомий номер, і питають: “Як ви можете це коментувати?”. Це, очевидно, подзвонив якийсь журналіст, але що саме “це” – не сказав. Я тоді нічого не зрозуміла і поклала слухавку.

Далі один за одним почали надходити сповіщення з Telеgram-каналів. Я це читаю і нічого не розумію, в мене був шок… Я на вулиці з двома малими дітьми… Вже погано щось пам’ятаю. Почала плакати.

Тобто про смерть мами ви дізналися з Telegram-каналів?

Так. Моя доня Ева мене питала, чи щось сталося з татом, бо ж чоловік мій на фронті. Кажу – ні, з бабусею. Я була за кермом, як з дітьми доїхала – не пам’ятаю (в мене малий стаж водіння, лише два роки). Коли сіли в машину, я сказала дітям: “Бабуся в лікарні, і ми з вами на море не поїдемо”. Вони не ставили питань “чому?”.

Вас пустили до мами?

Маму вже тоді оперували. Лікарі одразу дали зрозуміти, що шансів у неї мало, адже ситуація була дуже складною. Мене після операції пустили до неї. Я посиділа біля мами 5-7 хвилин, і зупинилося серце. Мені сказали вийти… Життя їй рятували впродовж 40 хвилин. А потім я почула фразу: “Ще дві хвилини і все, припиняємо…”. Це – найстрашніше, що я могла почути в житті.

Лікарі зробили все, що могли. Просто вбивця підійшов до неї впритул… Там шансів не було. Мені навіть говорили, що вона загинула на місці, просто в неї було сильне серце.

Ви сказали, що Ірину Фаріон вбили, коли вона з валізою чекала таксі, а наступного дня ви всі мали їхати на море. Той, хто в неї стріляв, міг знати про ці плани?

17-18 липня мама проходила повз, коли він сидів на лавці. Можливо, її телефон прослуховувався. Коли її незаконно звільнили з “Львівської політехніки”, їй надходили погрози від невідомих людей. І письмово, і телефонували, і зламували сторінки. Мені також дзвонили з погрозами. А потім мама феєрично виграла суд.

Якщо надходили погрози, можливо, Ірина Фаріон мала погані передчуття?

Цього вона ніколи не говорила, але останні тижні вона мені телефонувала і питала, чи я зачинила вікна і двері. Щодня ввечері телефонувала і питала, чи ми вдома, чи я забрала дітей. Вона мене берегла і ніколи не говорила мені про свої побоювання чи передчуття. Але коли ми йшли по вулиці, мама не любила, щоб позаду хтось йшов. Вона зупинялася, пропускала ту людину, тоді йшла далі.

Чи могла вона уявити, що загине через свою позицію?

Мама колись сказала: “Я не боюся своєї смерті, бо такі, як я, своєю смертю не вмирають”. Правду, яку вона говорила, завжди боялися. Суспільство деколи не доростає до правди. Того, що її вб’ють посеред білого дня у Львові, біля власного дому, на очах у купи людей – вона точно уявити не могла. 

Як дітям сказали про смерть бабусі?

Коли приїхала з лікарні додому, діти вже спали. Тієї ночі я не спала, сіла і написала промову, яку потім читала на кладовищі. Вранці Дмитрик прокинувся і питає: “А де бабуся? Вона в лікарні? Одужає і ми поїдемо на море?”. Я кажу: “Дмитрику, бабуся стала ангеликом, вона завжди житиме в твоєму серці”. Він заплакав. Коли донечці Еві теж сказала, що бабусю вбили, по її щоці потекла сльоза.

Мама любила онуків?

Дуже! Вона буквально розчинялася в них. Просто обожнювала їх, робила для них все. Готувала їм млинці, читала казки. Ми жили окремо, але у п’ятницю, суботу і неділю вона завжди була в нас. Вставала зранку, робила руханку, пила каву з медом в альтанці… Вона дуже любила квіти – саджала в нас, підливала, ще й мені нагадувала, щоб я не забувала їх підлити. Ми зазвичай кудись ходили гуляти з дітьми – до парку, розважального центру. Вони мають збірку “100 українських казок”, то мама завжди їм читала.

Коли діти бачили бабусю, то буквально летіли до неї. Вона завжди казала Евусі, що ти маєш багато читати, щоб твоя мова розвивалася, щоб ти знала нові слова. І ми з дітьми маємо продовжувати її справу, її боротьбу. Мама б не хотіла, щоб ми плакали та жалілися.

Діти розпитували щось про вбивство?

Так. Коли ми підійшли до труни, Дмитрик мене запитав: “А куди він стріляв у бабусю?”, потім просив показати йому фото убивці. Я не показала. Ева питала, чи можна бабусю потримати за руку. Мама завжди говорила, що ми маємо виховувати дітей так, щоб вони виросли справжніми українцями.

Що думаєте про версії щодо російського сліду у вбивстві та можливу причетність підозрюваного до неонацистського руху?

Російський слід… Дивіться, Росія взагалі ще з давніх-давен вбивала українську інтелігенцію. Тому, звичайно, тут міг бути російський слід. Хто і за що убив Симоненка, Стуса, Куліша, Івасюка, Чорновола, Гонгадзе? Хто зараз вбиває наших хлопців і дівчат на фронті? Звичайно, все може бути.

Ви вірите, що знайдуть замовника?

Зараз триває слідство, будуть шукати. Наразі коментувати не можу.

Тобто вам правоохоронці надали більше інформації, ніж показали і розказали журналістам на брифінгу?

Ні, ми бачили те саме.

Що б ви сказали батькам підозрюваного, якби їх побачили?

Напевно, нічого б не сказала… Мала б сказати, що вони виховали вбивцю, але вони і самі розуміють, кого виховали. Якби я їх побачила, я б не підійшла. Мені було основне – поговорити з ним, щоб потім мати, що сказати своїм дітям. Я хотіла побачити людину, яка вбила мою маму. Але я відчула, що він не має відчуття жодної провини, він почувається самовпевнено. Людина, яка може підійти впритул і в когось вистрелити – це не людина, і навіть не тварина. Це істота, яка вбила Ірину Фаріон, яка боролася за мову, бо мова – це зброя.

Ви говорили раніше, що хочете подивитися йому в очі. Що ви там побачили?

Порожнечу. А коли він показав язик, цим він показав своє лице. На нього навіть не вплинуло, коли я запитала, що б він відчував, якби вбили його батьків.

Наскільки реально, що убивця сидітиме довічно?

Ми будемо вимагати найвищу міру покарання, довічно.

Ви довіряєте державі як стороні звинувачення?

Так, я довіряю державі. Бо я – українка і не можу не довіряти державі, яка нас підтримує.

Пані Фаріон в інтерв’ю не раз говорила, що має кохану людину, та й ви про це говорили у промові на цвинтарі. Хто це?

Про особисте життя мами говорити не буду. Вона для того коханого чоловіка завжди буде янголом-охоронцем. Але подробиць я не розповідатиму.

Мій тато теж воює, в піхоті, на Харківщині зараз. Вони з мамою розлучилися давно, коли мені був рік, але зберегли гарні стосунки. Був випадок, коли тато давно не виходив на зв’язок, мама почала хвилюватися. Я написала його сестрі, вона каже, що тато приїхав на 10 днів у відпустку. Мама дуже захотіла його побачити. Ми зустрілися 21 червня, за місяць до її загибелі. Пішли на каву, я запропонувала зробити спільне фото. Тоді не могла навіть подумати, що це буде моя остання світлина з мамою і татом. Потім мама запропонувала піти у Гарнізонний храм (21 липня саме у цій церкві відспівували Ірину Фаріон, – УНІАН). Згодом ми посадили її на тролейбус додому, і вона сказала татові: “Ти, Остапе, ще скоро приїдеш”. Наче відчувала…

Взагалі перед загибеллю мами було багато таких символічних моментів. Наприклад, незадовго до трагедії мій чоловік їхав з відпустки на фронт, ми з Евою його відвезли на вокзал, а коли повернулися додому, падав сильний дощ, на вулиці почули нявчання – на дорозі сиділо кошеня. Ми вирішили його залишити собі, назвали Рудиком. Тоді передчуття було якесь дивне – хтось прийшов, значить хтось має піти? Але що це буде мама, навіть подумати не могли.

Також я вважаю, що море людей на похороні – це те море, яке вона так і не побачила. Мама вважала, що під час війни відпочивати треба в Україні.

Чи продовжуватимете справу мами?

Все буде, і YouTube-канал її теж будемо вести. Але зараз трошки треба відійти, нехай мине 40 днів. Ми плануємо створити громадську організацію, благодійний фонд, вже випустили марку з конвертом. Потім плануємо зробити пам’ятні знаки. Також думаємо десь у жовтні видати книгу її цитат, вона вже майже готова, – “Орлиці не сповідаються перед гієнами”. Будемо продовжувати проєкти, які вона робила.

У Львові хочуть назвати вулицю на честь Ірини Фаріон, а в Києві просять встановити пам’ятник або пам’ятну дошку, а також присвоїти їй звання Героя України. Є відповідні петиції. Що ви про це думаєте?

Про пам’ятник нічого не чула, але думаю, що треба робити все, щоб Ірину Фаріон пам’ятали. Нам всі хочуть допомогти. Але перш ніж допомогти, треба погоджувати з родиною.

В політику не плануєте йти?

Ні, я – не політик, це не моє. Справу мами буду продовжувати, але в політику не піду.