Бойова медикиня і штурмовичка Олена Риж — про те, чому «на нуль» ходити все важче, а суспільство має чути правду про війну
Штурмовичка і бойова медикиня Олена Риж в інтерв’ю Video NV розповіла, чому важливо бути чесною у розмовах із суспільством про війну і говорити про справжнє життя військових на загал.
Як керівництво покарало військовослужбовицю за емоційне відеозізнання? Чому вона думає піти з бойової посади? І чи підтримує мобілізацію жінок? Про це дивіться в інтерв’ю Олени Риж Video NV. Далі її розповідь від першої особи.
Я Олена Риж. Мені 42 роки. Через декілька місяців буде 43. Вірю, що їх відсвяткую, для мене це важливо. Посада в мене — штурмовичка, бойова медикиня. Півтора року як я на службі. До служби 22 роки — життя ресторанної індустрії. Це був мій світ, моя любов. Мій всесвіт. Я дуже любила цей напрямок. В цивільне життя я не повертатимусь після перемоги. У всякому випадку, на даний момент для себе я розумію, що я не хочу повертатися. Я дуже хочу продовжувати заходитися там, де я є. Можливо, на іншій посаді. Можливо, піду на курси офіцерські або сержантські. Я ще не вирішила. Я хочу розвиватися по офіцерській лінії, але перший крок, можливо, я піду на сержантські. Побачимо, я для себе ще не визначилася. Ну, на даному етапі я старший солдат і мені комфортно.
Війна мене застала в ліжку. Я готувалася до вебінара онлайн по ресторанній тематиці. Я не вірила, що це буде. Для мене це був великий шок. Я так і залишилися в ліжку на два дні. І всі ці два дні я шукала, де я можу бути корисною. Я точно не розуміла, чому всі їдуть, я точно розуміла, що я не поїду нікуди. Я шукала канали, де я можу бути корисною. І після двох днів зачепилася за волонтерство в Donor.UA — і все, так почалося моє волонтерське життя. Самостійне, без всяких фондів, без нічого. Ми 2,5 місяця займалися в першу чергу тим, що евакуйовували людей з Ірпеня, возили туди продукти, ліки для людей, які залишилися, для військових, для поліції. Туди завозили, звідти вивозили людей, забирали. Потім їздили по Чернігівщині, по Київщині, з гуманітаркою допомагали. Допомагала по Києву дідусям і бабусям, яких всі покинули. Скрізь, де я була і могла допомогти — я з початку повномасштабки і десь до початку травня була така активна, дуже-дуже активна.
У вересні [2022 року], десь перший тиждень вересня, я прийняла 100% рішення, що я йду на службу. А потім до середини грудня я вже займалася тим, щоб потрапити саме в 47-му бригаду, тому що я тоді від Валерія Маркуса чула дуже багато реклами про цей підрозділ, про 47-й. І я для себе в якийсь момент визначила, що якщо я кудись піду служити, то це буде виключно 47-ма.
Я коли йшла на службу, я поняття не мала, ким я хочу бути, або ким я можу бути. Я 100% відсотків розуміла, що це виключно бойова посада. І так і вийшло! Коли я прийшла вже перший день, з’явилася з документами на ППД, людина, яка проводила мені інтерв’ю — який на той момент був командиром роти, зараз він мій друг, він очолює дуже великий підрозділ БПЛАшників — і він мені сказав тоді: «А ким ти хочеш бути? Точно бойова посада?». Я така: «Ну, так». І він каже: «Ну, будеш стрілець-санітар». Я кажу: «Ну, ідеально». Поняття не маю, що це, ну ладно. І так і вийшло, я стала стрільцем в першу чергу, піхотинець, а потім санітар. Тобто перша людина, яка перша надає допомогу. А потім виявилося, що це штурмовий підрозділ. І я стала штурмовиком.
На той період, 2022-й рік, максимально гучно говорила про себе виключно 47-ма бригада через Валерія Маркуса. І найбільше, що мене зацікавило в тому, що транслював Валєра — я не була з ним знайома особисто, я вже на службі познайомилася — це те, що найбільші цінності – це люди. А для мене це найважливіше.
Всередині літа минулого року Валєра зробив допис про те, що він написав рапорт, щоб його з головного сержанта бригади перевели на командира бойової машини. І він описував, чому про це просить. Він не знайшов якісну комунікацію з вищим командуванням. Його перевели в інший підрозділ з 47-ї. Я мало що знаю про його долю на сьогоднішній день. Знаю, що він у війську, знаю, що він служить, продовжує служити. І коли мене розпитують, а що там Валєра, або де він, що він і як він, я відповідаю в цілому однаково: прийде час, я просто впевнена в цьому, і він сам про себе все розкаже.
Чи згодна я, чи не згодна з тим, що він описував, я скажу двома напрямками. Перший напрямок. В нашому війську — шкода, але так є – сержанти завжди стають на декілька сходинок нижче, ніж офіцери. Подача офіцерів — а особливо «затягнутих», особливо тих, які ще з радянщини, мабуть, вчилися і служили, або людьми радянськими навчалися й служили — така: ти сержант, знай своє місце. І це шкода, що так, я дуже вірю, що це зміниться. Наприклад, як в Америці. Там зовсім по-іншому, і я це бачила на навчаннях в Німеччині, коли ми їздили. Це перший фактор.
А другий фактор з того, що я можу сказати — я ніколи не буду оцінювати ситуацію там, де я не розбираюся. Я не можу відповісти, чи правильно він [Маркус] зробив, чи неправильно з точки зору того, що розголосив публічно. Хтось каже, що це неправильно. Але з іншої сторони — чи справді правильно, чи неправильно, воно не в моменті оцінюється. Воно оцінюється уже з часом. От у мене так само ситуація.
У мене є відео, яке піднялося до розголосу в жовтні. Мене відсторонили через це відео. Я його більше не передивлялася. Я не можу дивитися це відео. Тому що це нагадує мені ті емоції, які я тоді відчувала. І це важко. Це правда важко.
19 жовтня [2023] — це друга дата чорна в нашому підрозділі. Це був перший бій на Авдіївці. Перший штурм. Ми пішли на штурм, але штурмували нас. Було три групи. Вийшла тільки моя. Дві групи загинуло. Це не те, що ось там хтось загинув, і навіть близькі, а просто всіх немає більше. Все, їх немає. Це як атомний взрив всередині.
І за це відео мене відсторонили від завдань. Відсторонив мене корпус. Це дуже високо, це не бригада. Відсторонив мене корпус. І я не могла ходити на нуль зі своїми хлопцями. Я там дуже сильно кіпішувала з цього приводу. Потім прийняла, так уже має бути, і чекала вироку. І потім у якийсь момент мені сказали, що мене амністували. Але за мене дуже багато людей заступилося в 47-й. Те, що мене не перевели з 47-ї тоді — це завдяки людям, які за мене заступилися. Я дуже вдячна всім, хто за мене заступився, і так я залишилася в своєму підрозділі.
Я пам’ятаю, що коли мені задавали запитання про це відео після жовтня, десь в листопаді, в грудні [2023], я тоді казала, що, мабуть, я би не постила його зараз. Але уже пройшло більше, ніж пів року, і постав мені це запитання сьогодні, чи постила я би тоді це відео — я тобі скажу, що так. Я би все одно запостила. Тому що у нього був дуже великий резонанс. Чи взяли вороги це як ІПСО? Так. Але вороги настільки професіонали в питанні ІПСО, що вони можуть витягнути якісне ІПСО з мого черевика. Але там був ефект на наших людей. Тому що я показала, яке є життя військового. Яке воно є справжнє. Не тільки про котиків, не тільки про стрілянину, не тільки про FPV, які вражають наших ворогів. Але і про втрати, які ми переживаємо дуже сильно. І це про те, що наші цивільні люди, в цивільному світі – хоча я не дуже люблю ділити цивільні-військові, але для розуміння просто — вони мають знати, чим ми живемо. Ми маємо давати більше інформації для більшої кількості людей, тому що чим більше вони будуть знати, як ми живемо, тим більше у нас буде порозуміння.
Чи думаю я, що ми маємо більше говорити про правду для суспільства? Чи ми маємо бути обережними з нашим суспільством і з нашим ворогом, який використовує це як ІПСО? Є багато складових. Перша. Все, що я зараз буду говорити — це виключно моє внутрішнє відчуття. Я не є спеціалістом в комунікації на рівні держави. Я є спеціалістом у комунікації людина-людина, людина-група людей. Тому буду говорити просто від себе, від того, що я відчуваю і від своєї суб’єктивної думки.
Друге. Ми провалили внутрішню комунікацію на рівні держави. Отут вже я погоджуся з людьми більш високого статусу, у яких більше розуміння, ніж у мене. Наскільки висока комунікація на рівні держава — наші партнери, настільки провалена комунікація держава — наші люди. І туди тягнеться мобілізація і все інше. Провал мобілізації.
Третє. Якщо ми будемо замовчувати те, що ми робили всі ці два роки і робимо досі, ми будемо продовжувати грати в гру: «Суспільство — маленька дитина. Воно не готове для правди». А це не так. Ми дорослі. Наше суспільство — доросле. А ті, хто не дорослий, ті мають це прийняти. Ми в країні, де йде війна. Війна йде вже 10 років, вже 11-й пішов. І ми не можемо продовжувати гратися в люлі-люлі. «Убаюкаваніє», 2−3 тижні тощо. Моя думка — ми маємо бути чесними перед суспільством і розповідати, де в нас провали, де ми втрачаємо, де ми перемагаємо.
У мене був досвід, де я була всередині конкретних військових подій. А потім я читаю нашу інформацію, і читаю ворожу інформацію про ці події. Ворожа інфо — опускають або пригнічують, наші – підіймають. І правду ніхто не каже. А я була всередині, я знаю, яка правда! Я знаю, що це все не так. Тому дуже часто це викривляє бачення, що відбувається в нашій країні. Ми казали, що ось контрнаступ, кава в Криму і так далі — люди розслабилися, все ЗСУ «порішають».
Оця фраза, пам’ятаєш? «Вір в ЗСУ» — вона ж досі існує. На початку вона була про нашу згуртованість. Ми віримо в наших «котиків» ЗСУ, молодці. А потім це перетворилося в те, що: «Ну, ми ж віримо в ЗСУ, ЗСУ все зроблять. А ми тут почекаємо». Тому для того, щоб у людей була активність і бажання діяти, їм потрібно розповідати правду. Що це не закінчиться так швидко, що в Крим ми не швидко попадемо, що ми втрачаємо зараз землі наші. І як ми втрачаємо, чому ми втрачаємо. Де ми провалилися, де ми перемогли.
Є військова стратегія, я це розумію. Що не все потрібно розповідати, щоб щось вдалося. Це зрозуміло. Але ми уже коли говоримо постфактум, коли уже якісь дії відбулися. Знову ж таки, про ІПСО. Щоб не було цього сильного впливу від ІПСО, ми всі, починаючи від мене — бо я завжди кажу, якщо ти хочеш змін, почни з себе — і закінчуючи державою, головою держави, ми маємо постійно продовжувати транслювати в соціальний простір: думайте, люди, головою, коли бачите якусь інформацію.
Наразі я також дуже щільно фільтрую, що я можу постити про події в нашій країні. І коли я бачу якусь новину, яка набирає якийсь розголос, і в мене немає 100% впевненості, що це так відбулося, насправді так відбулося. Я подумаю або почну розпитувати у когось, чи так це, чи не так. З ІПСО Росія працює найкраще з усіх в світі. Ми це знаємо всі. Вони знають наші больові точки і дьоргають за них. Ми не можемо вийти ані на їх рівень, ані перевищити їх. Значить, ми повинні навчити наше суспільство захищатися. А якщо ми говоримо про те, що наше командування хоче зробити закон — не знаю, на якому рівні це має бути — про те, що все, що я говорю на камеру, має узгоджувати з кимось, з головнокомандувачем… Я не думаю, що буде якась людина, яка має всі тези узгоджувати. Але окей, якщо це така трансляція, то для мене це закручування гайок. І тут тоді в мене запитання: якщо ми починаємо нашу демократію прижимати, так давайте ми скрізь це почнемо робити. Чомусь ухилянти стали популярними. Як оце ходить відео вчорашнє, де дівчинка каже: ой мене тут захейтять, але я це скажу: я люблю ухилянтів. Мені подобаються ухилянти, бо ухилянт він береже своє життя, тому я краще буду з ухилянтами. Це просто жах. Що існують такі жінки, люди, які так це сприймають.
Пункт номер два — жахливо, що в цілому про ухилянтів зараз говорять більше, ніж мабуть про військових. І пункт номер три. Якщо ми говоримо, що ми ужимаємо демократію, давайте ми скрізь почнемо це робити. Всіх цих ухилянтів заткнути потрібно. Тому що вони допомагають нашим ворогам розповсюджувати потім ІПСО. Тож мають бути скрізь такі правила — або давати нам можливість все ж таки бути демократичними. Тому що «ось тут ми ужмемо, а тут ми робимо вигляд, що цього не бачимо» — так не має бути.
Якщо це раптом трапиться, якщо хтось на найвищому рівні – не про мене йде мова, а в цілому на рівні держави — закриє гайки всім військовим щось говорити, говорити правду — ну я не думаю, що це добром закінчиться. Тому що я знаю дуже багато військових, які говорять правду, і вони нічого не бояться. Вони не розкривають ніяких військових таємниць. Вони говорять правду як є. І досить відверто. І я просто собі погано уявляю, що вони будуть продовжувати ходити на інтерв’ю і такі: ммм, ну тут я не можу, а тут як я маю сказати, а тут незрозуміло. Або ми перестанемо взагалі тоді говорити, і хай держава тоді розхльобує ту кашу, яку вона і так уже заварила. Або все ж таки піде сила на силу. Ну, це я так бачу. Я можу помилятися. Не знаю. Я не спеціаліст держава — суспільство в комунікації. Але свою думку я вже визначила.
За півтора року служби і рік війни, що я на прямо фронті, я працювала на Запорізькому напрямку, на Авдіївському напрямку і на Часовому Яру. Три напрямки. 17 червня і 19 жовтня [2023 року]— це дві чорні дати в нашому підрозділі були, є. Які ми всі запам’ятали. А з іншого боку, одного разу, коли я про це розповідала, мені сказали: ну, ти ж в ці дати вижила. І я реально зависла.
Чи є у нас у військових, які ходять на нуль, думки про те, чому вони загинули, а я вижив? То я тобі скажу — є. Попри те, що я дуже багато уваги приділяю своєму ментальному здоров’ю, психологічному розвитку, дуже багато знаю відповідей на свої ж запитання, тим не менше в мене періодично спливає це як такий ліхтарик: вони загинули, а ти — ні. Ти вижила. Тому я задаю собі іноді запитання, як я вже сказала: «Чому я вижила, а вони ні?». А іноді я собі говорю: «Олен, вони пішли, а ти залишилася, значить ти маєш робити більше». За них. Коли ми говоримо про пам’ять загиблих, це ми не тільки говоримо як пам’ять особистостей і пам’ять їхньої історії, яку вони прожили за свого життя, а ми ще маємо пам’ятати те, що вони робили. Для нашої країни, для нас, для війська. І ми маємо продовжувати це робити.
Коли пішла Іра «Чека», ми багато почали підіймати її інтерв’ю і говорити її словами. Для мене Іра була людина, яка… от зараз поясню. Для когось це був Да Вінчі, а для мене Чека була така, як для когось Да Вінчі. Людина дуже потужна. Людина, від якої я надихалася, хоча не з самого початку я її нібито відчула. І якою я захоплювалася. Я просто слухала її інтерв’ю, розмовляла з нею особисто, і просто бачила в ній суперлюдину. І коли ми з нею прощалися, я просто для себе зрозуміла: ось вона несла культуру пам’яті. Я взяла після її смерті для себе, після того, як ми з нею попрощалися, я взяла для себе з дня її народження, з 2 червня, я внесла в своє життя дію, яка залишиться зі мною до моєї смерті. Я прийняла це рішення і воно не буде змінено ніколи. О 9-й ранку, де б я не була, щоб я не робила, я буду шанувати своїх загиблих побратимів хвилиною мовчання.
Коли нас стає менше, ми починаємо робити більше. Іри не стало, але вона несла, окрім своєї конкретної фізичної роботи, рятування життів в медеваках, вона несла дуже багато змін в нашу країну. В наше військо. В наше суспільство. І ті зміни ми маємо перейняти тепер, як естафету. Іри немає, але залишився її голос, залишилися її пам’ять. І ми маємо продовжувати робити те, що вона транслювала для нас.
Мені зараз стало важче ходити на нуль. Це правда. Можливо, я зараз вперше про це говорю публічно. Я говорила багато про це вже з іншими людьми в приватній бесіді. Ми говорили про це вже з моєю командою, з моєю групою, з моїм командиром. Мені справді стає важче ходити на нуль. Чим більше я ходжу, тим важче. Це через те, що ми ж уже розбирали всі ці питання по ниточкам. Ми розуміємо, що чим більше ти бачиш, чим більше ти знаєш, тим важче тобі йти туди. Важче зібратися. І зробити цей крок. Піти. А далі, як тільки крок зроблений, мозок виключається. Не мозок, а мається на увазі емоції. Емоції виключаються і я продовжую робити свою роботу, як весь цей свій бойовий рік. Я там можу ловити себе на думках: та ну нахєр, я більше сюди не повернуся. Потім я виходжу, така: «Фух, та ну нормально, можна ще раз сходити. От це поки що працює. Іноді мені справді дуже важко, і я перед виходами — знаючи, що в мене за два дні буде вихід — наприклад, звертаюся до свого психолога. Це військовий психолог, який допомагає мені з моїми запитаннями, які виникають в мене в голові. Ми розбираємо, що зі мною відбувається, чому саме так я себе почуваю, що мене тригерить, що я боюся, що це за страх. Я йду в медитації, якщо потрібно — стаю на цвяхи, проходжу оцей етап важкості, і потім вже йду на завдання.
Коли я виходжу, і приходить час, наприклад, ротації, або по справах їдемо, або відпустка, або це щось, то я в якийсь момент починаю ставити собі запитання: а як це мені вийти з бойової посади зараз? Як взяти і залишити роботу на фронті? Я та бойова медикиня, яка з хлопцями на нулі. І в мене є моя сім’я військова. Я погано собі уявляю, як я буду сидіти десь в кейсеваку або в медеваку, а вони будуть на нулі. Я просто не зможу робити свою роботу, тому що я буду постійно думати, що вони там роблять, як у них там справи, чи живі вони, чи не живі. Для мене це буде дуже важко, тому мені краще через страх свій переступити, але піти зі своїми хлопцями на нуль, ніж залишитися на відтяжці.
Чи є місце жінкам на бойових посадах? Або взагалі на службі, в армії. Не люблю слово «армія». Моє особисте бачення, що ми маємо давати можливість людям проявляти себе. Я бачила здорових чоловіків, фізично складених здорових, які і плакали, і тікали, і кричали, і переводилися з бойових посад, тому що це не їх. Це не означає, що я їх в чомусь звинувачую. Це означає, що це факт. Бути здоровим чоловіком — не означає бути сміливим. І я бачила жінок, дорослих жінок, під 60, які ходять на кейсевак, а кейсевак — це не медевак, це ближче до нуля, і тягають під обстрілами поранених чоловіків. Тому тут питання не в жінці, а в особистості. Чи здатна, вона чи не здатна.
Наразі наше командування почало жінкам давати цю можливість.Через рекрутингові центри. Наші ТЦК — попри те, що ідуть вже заміни старих оцих людей, які засвітилися дуже багатьма нечесними історіями і поганим ставленням до тих, хто приходить в ТЦК, вже замінюють їх на військовослужбовців, які були на бойових посадах — все одно в ТЦК все ще є дуже багато такого «затягнутого» і поганого. А от рекрутингові центри — вони заточені на те, щоб будь-яка людина, яка приходить на службу, знайти їй місце.
Ми вже мільярд разів говорили, що війна і служба — це не тільки про піхоту й окопи. Це і про бухгалтерію, і про штаби, і про кухню, про водіїв і тому подібне. Тому давати можливість людям, особливо якщо зараз ми говоримо про жінок — це те, що потрібно було зробити раніше. Неважливо, ми запізнилися, окей. Зараз ми це вже робимо, зараз це вже багато хто транслює. І я була дуже здивована, я тішилася — не так давно я ходила на концерт Сергія Жадана, на його читання віршів, і я зустріла там багато дівчат, які на мене підписані. Вони підходили віталися, ми фотографувалися. І я від них почула такий текст про те, що вони або вже підписують контракт, або на етапі підготовки, або готуються туди йти. І прямо якщо взяти 20 людей, яких я зустріла, то десь 15 мені про це говорили. Жінки. І я прямо реально була щаслива це чути, що тепер є жінкам така можливість. І вони знаходять напрямки, куди вони хочуть іти. Більшість із цих дівчат — це оператори БПЛА. FPV або Мавіки, або великі крила, по-різному.
Жінка може управляти БПЛА. Чому ні? Є серед них ті, хто прямо на бойового медика хочуть піти — такі як я, штурмовик. Ну, не обов’язково штурмовик, піхотинець, назвемо це так. Є дівчинка, яка розглядала взагалі інженерну справу. Вона дуже добре розуміє, з чого формуються БПЛА, і каже: «Я розбираюся, я хочу піти допомагати». От їй цікава ця сторона. І це говорить про те, що ми даємо жінкам можливість також захищати свій дім, також бути залученими в війську.
Якщо чоловіки біжать зараз в сторону Тиси, жінки біжать в сторону фронту. Хіба це не показник, що ми маємо поважати їх вибір? Не всі жінки хотять туди іти, але їх багато. І вони різного віку. До мене підходить і каже: як тільки мені виповниться 18, я йду на службу. А їй там зараз 17. Я їй сказала, що вона молодець. Я підтримую це, тому що не обов’язково всім іти на нуль. Як і чоловікам також. Ну, нуль я маю на увазі – бути піхотою.
Я і чоловікам всім кажу, що не обов’язково всім бути піхотинцями. На це потрібно мати всередині свої якісь якості. Але бути залученою заради перемоги, бути на війні – ми багато хто можемо. Знову ж таки, це не мають бути всі 100%, тому що якщо ми всі там будемо 100% хто буде тут? Це правда. Ми розуміємо співвідношення. Є дуже багато людей, які вже втомилися. Втомилися бути там, і вони хочуть повернутися сюди. І вони можуть робити багато тієї роботи, якої роблять зараз чоловіки, які ще не були там, і жінки також. Тому я за мобілізацію жінок за їхнім бажанню. Я не впевнена, що наше суспільство прямо готове в рамках поточної війни переходити на обов’язкову мобілізацію жіно. А от те, що ми зробили той крок, про який я говорила всі півтора року, що ми маємо дати їм більше можливостей, це вже зараз відбувається. І я дуже задоволена цьому, тому що я бачу результат.
Жінки, мобілізація, служба — це три слова, які між собою мають мати знак дорівнює. До мене дуже часто в соцмережах звертаються жінки з проханням порадити. Я обережно це роблю, тому що я не хочу вирішувати чужі долі. У першу чергу я завжди кажу, що потрібно слухати своє серце. Коротка історія, де дівчина дуже довго намагалася потрапити в напрямку по медицині, по такмеду, не маючи ніякої освіти в цій площині, а їй постійно пропонували якісь штабні історії. І вона не хотіла, вона відчувала, що вона не хоче. І тим самим постійно перебувала в таких противагах, що якщо вона тут зараз відмовиться, то потім взагалі втратить шанс піти на службу. І от вона мені періодично писала, писала, писала, і зрештою вийшла на 47-му бригаду. Вона пройшла у рекрутерів інтерв’ю, і її беруть санітаром в третій батальйон 47-ї ОМБр. І зараз вона проходить, або має от проходити навчання в Десні. Ми з нею спілкувалися пару днів назад, я їй радила, що їй брати в навчальний центр з собою. То я кажу, що треба слухати своє серце. Те, що вона робила. Вона хотіла потрапити на службу, і їй давали пропозиції, в штаб, в Києві, ще десь, а вона каже: не те, не те, я відчуваю, що мені це не подобається. Я хочу ось туди. І от тим, що вона слухала своє серце, вона не прийняла ні першу, ні третю, ні п’яту пропозицію, вона дочекалася тієї пропозиції, яка її повністю задовільнила. Вона не має освіти медичної, і вона іде санітаром. Я кажу, що я би пішла санітаром, тому що будучи санітаром, можна отримати дуже багато досвіду з точки зору роботи медиків. А потім з часом піти вчитися, вчитися і можна дуже високу посаду займати. Ну, тут не про посади [йдеться], а про знання і практику.
Після першого бою про мене дуже сильно змінилася думка. Тому що люди побачили, на що я здатна. Коли сильні воїни, ті, які тренувалися і були рексами, повзали по окопах і кричали: «Ми всі помремо», — а я намагалася їх привести до тями, кричала: «Давай підіймайся, через тебе ми помремо, якщо ти не встанеш і не будеш іти. Ми всі будемо жити, перестань». Я намагалася приводити до тями їх таким способом. Вони зрозуміли, що я більш стійка, ніж деякі хлопці. Без образ, без засуджень, я дуже нормально відношуся до будь-яких проявів на нулі. Кожна людина поводить себе так, як їй організм це транслює. І людина в цьому не винна.
Я оточена командирами-чоловіками. І зрозуміло, що коли мені запропонували бойову посаду, до мене придивлялися всі. Я пройшла пів року навчання. До мене придивлялися всі, починаючи від командира групи, потім відділення, взводу, роти і батальйону. І, мабуть до бригади, не знаю. Придивлялися, на що я здатна. І зрозуміло було, що я працюю на рівні чоловіків. І навіть краще, ніж деякі з них. Я точно знаю, що командирам важко відправляти жінок на нуль. Особливо якщо вони в комунікації з ними, в доброму спілкуванні, відчувають одне одного як людина людину. То потім от іде, наприклад, штурм, от у нас були такі речі: іде штурм, на першому нашому штурмі рік тому були дві дівчини. Я і Олена також, моя посестра. Нас було дві. Коли вже після бою я була поранена, і вона була поранена, і ми були в лікарні і спілкувалися потім з командуванням, то я також почула про те, що: «Олен, дивись, ти там, і мені потрібно думати в цілому про весь бій, а не точно переключатися, що там, блін, же ж дівчата. І переживати за них. Це дуже відволікає». Тому вони намагаються не думати про те, що там працюють дівчата. Там працює боєць Риж, все, цього достатньо. На даному етапі. Наприклад, командир мій Олег Сенцов — ну, я думаю, що він також міг би сказати, що жінок відправляти на нуль важче за хлопців. Він знає, як я працюю, і коли набирається група, і нас, наприклад, шестеро, а група має складатися з чотирьох, я завжди буду в цій четвірці.
Обожнюю свого командира як командира, як людину, як друга. Поняття не мала, хто такий Олег Сенцов! І, признаюся, досі не прочитала жодної його книги. Не подивилися його жодного фільму. Не подивилася жодної його опери, чи що там у нього є. Взагалі не дійшли руки до всіх його цих творчих процесів. Для мене він був командир, все. Я навіть в підлітковому віці ніколи не була фанаткою когось чи чогось. Тому дуже спокійно до цього ставлюся. Ну, Олег Сенцов і Олег Сенцов. Зараз це прямо людина, з якою мені дуже комфортно. Я дуже його поважаю і дуже люблю.
Чи бувають [під час служби] якісь моменти залицянь? Ну, так, бувають, звичайно. Одразу просто скажу, я от вчора на цю тему говорила в своїх соцмережах, що чоловіки в армії – 90%, мабуть, плюс навіть — це люди, які мають дружин, які мають дівчат, мають якісь відносини. Це люди, які сконцентровані на тому, що в них є. Тому неважливо хто я, на мене ніхто не дивиться як на кусочок жіночого тіла, тому що у них якийсь період затримки, відсутність сексу, відсутність комунікації з жінками. Тому це дуже від нас ще залежить. Від мене як від жінки. Тому все залежить від того, як ми ставимо себе, як ми показуємо себе.
В мене немає особистого життя. Немає в мене відносин. Я без пари. І коли ми на передовій, коли ми на завданнях, десь на ППД знаходимося, там більше концентрації іде на роботі, або потім на відпочинку, або на підготовці до роботи. Немає часу думати про якісь відносини. Коли ми повертаємося в міста, де є більше спокою, Київ або можливо якісь інші міста — звичайно, є потреби фізичні, і я дуже спокійно, легко, відкрита щодо розмов про секс, і про комунікацію з чоловіками. Це для мене така сама потреба, як їсти і пити. Тому так, я розглядаю для себе можливості отримати задоволення, отримати відпочинок в сексі. Та є момент. Відтоді, як я пішла на службу, мені здається, в мене не було — я можу помилятися — коротше, не було відносин з цивільними чоловіками. Чому — тому що я не можу з ними знайти комунікацію. Знайти оцю іскорку. Я начебто намагаюся, але нічого не виходить.
Більшість чоловіків із цивільного життя, які дізнаються хто я, або які знають мене, вони — назвемо це прямим текстом — вони бояться мене. І роблять розворот на 180 градусів, і такі: «До побачення!». Тому в більшості це чоловіки, які мають відношення до служби. Потрібно розуміти, що навіть для сексу я буду вибирати собі чоловіка по цінностях. Я з ним не збираюся народжувати дітей. От в мене було побачення вчора. І буквально за 10 хвилини нашої комунікації, чи за 15 хвилин стало зрозуміло, що це просто жах. Тому що людина цінностей таких радикальних, правих бачень. Це все суперечить тому, як я відчуваю. Все! І зрозуміло, що навіть ні про який секс не можна говорити. Тому якщо ця людина волонтер, або соціально активна, або щось робить для того, щоб в нашій країні наблизилася перемога — це також те, що співпадає з моїми цінностями. Як і форма. Просто не обов’язково форма є залогом. Хлопець, про якого я говорю, про побачення вчорашнє, він також військовий. Але інших цінностей всередині. Тому це точно не про мене.
Чи відкрита я для відносин? По-перше, одна із моїх найбільших мрій — це створення сім’ї, моєї сім’ї, особистої. Це діти. Хоча не зараз, але все рівно. А по-друге, коли важко, коли прямо важко, коли боляче — найбільше хочеться, найбільше, найбльше з усього, що є навколо мене — найбільше хочеться заритися в обійми своєї близької людини. Якої немає. Не про секс, не про поцілунки. Не про якісь побутові речі. Чи якісь статки, чи квартири, заробітки. Все це так мілко зараз. Це не та цінність, яка має значення для мене зараз. Це про обійми. Відчути, що в цьому болю, який я проживаю, є хтось поряд, хто би міг би мене підтримати.
Я завжди отримую підтримку велику від побратимів, від сім’ї, від близьких друзів, в цілому оточення. І я дуже вдячна кожному, хто пише мені: я тебе обіймаю. Дуже вдячна. Відчути оце тепло дуже хочеться. На жаль, зараз цього немає. Я в Instagram маю підписників 12 тисяч. Чи є серед них чоловіки? Є. Я вчора написала: хто мене покличе на побачення? Знаєш, скільки пропозицій прийшло? Нуль.Це мене не засмучує Просто я іноді знову і знову повертаюся до запитання до себе: що я транслюю в світ. Це про енергію. Це про те, що в мене всередині. Це про те, як бачать мене чоловіки.
Я ставила собі запитання, чи змогла би я заради сім’ї піти зі служби. Можливо, не зі служби, можливо з бойової посади. Все залежить від обставин. В мене ж є батьківська сім’я. І зараз у них все добре. Якщо б раптом щось трапилося б з моїми батьками, з моєю сестрою, і я потрібна була б своїй сім’ї – можливо, я би думала. Чомусь зараз я відчуваю, що я б зробила все, що потрібно для моєї сім’ї. На даному етапі. Можливо, не на постійній основі, але в якийсь період я би перефокусувалася з того, що я роблю для країни і для себе, і для моєї сім’ї також, але більш на конкретний напрямок своєї сім’ї – я би перефокусувалася. Тепер, коли ми говоримо про мою особисту історію, то я точно знаю, що коли я зустріну свого чоловіка, свою людину, ми будемо це проговрювати на самому старті. Ми будемо проговрювати, що важливо для мене, що важливо для нього, щоб була гармонія в домовленостях і прийнятті. Я ніколи не зможу жити з чоловіком, який ультиматумом мені поставить: вибирай, або я, або служба. Наприклад. Тому що це не про мене. в мене такий характер, що це буде важко мені собі зрадити. А якщо ми будемо говорити про це і чути одне одного — це інша історія. Це зовсім інша історія.
Comments (0)