Новини України

Віктор Хоменко за освітою інженер-енергетик. До повномасштабного вторгнення займався зеленою енергетикою і працював із джерелами відновлювальної енергії, зокрема сонячними електростанціями. Нині він – заступник командира батальйону ударних БпАК “АХІЛЛЕС” 92-ї ОШБр. Має позивний Фотон.

– Коли ми мобілізувалися, я почав вести реєстри позивних. Багатьом хлопцям їх придумував, – розказує мені в інтерв’ю. – Собі такий вигадав. Адже фотон – це елемент світла, який несе енергію. А світло – це життя.

– До того, як мобілізуватися, чи не виникало у вас відчуття, що скоро може початися повномасштабна війна?

– Я, як і всі, бачив, що відбувається навколо – в повітрі вже було відчуття повномасштабної війни. Так сталося, що з початку 2014 року я обрав шлях створення систем енергетичної стійкості задля відмови від монополізації росією. Україні треба було “злізти з газової голки” російської федерації, позбутися залежності від централізованої системи забезпечення електроенергією та будувати розподілену генерацію й мережі, які дають більшу стійкість у воєнний час. От як зараз ми вже бачимо поширення мікромереж. Я був залучений до створення енергетичного кооперативу в Славутичі. Планувалося масштабування таких проєктів по всій країні. Для цього у нас був створений відповідний курс навчання у бізнес-школі Українського католицького університету. Відбувся перший набір, де ми вже вчили такої енергетичної кооперації, щоб можна було поширювати досвід та створювати подібні проєкти. Але склалося інакше.

– Тобто повномасштабний наступ для вас не був неочікуваним?

– Ще зі шкільної парти, зокрема завдяки вчителю історії, мені було зрозуміло, хто наш ворог. Потім події 2004 року, далі – 2014-го. Це все один ланцюжок, який вів до повномасштабної війни.

– Ви до неї готувалися?

– Більше морально. Розумів, що росія рано чи пізно нападе. Усі інтелектуали, які слідкували за цими процесами, про це говорили. Я спирався на думку тих же Оксани Забужко, Ярослава Грицака та інших видатних особистостей сучасності.

– Як дізналися про повномасштабне вторгнення? Побачили в новинах чи, як багато хто з українців, почули вибухи?

– Прокинувся від вибухів. Відкрив вікно. Було чутно, як працює авіація. Зайшов у інтернет і все зрозумів. Зібрав речі. Відвіз маму в село у Броварський район, заїхав до колишньої дівчини, допоміг їй скупитися та зібратися і ввечері пішов до військкомату. Записався і вже в ніч з 24-го на 25-те лютого нас розподілили по підрозділах. Я потрапив до четвертої роти. Ми отримали зброю. Призначили командирів. У нас був пан Івашко. Наступні два місяці командування змінювалося. Поки не став командиром Юрій Сергійович Федоренко.

– Де ви були в перші дні?

– Нас відправили на “Чайку”. Чіткої задачі не було. Ми почали самостійно організовуватися. Я проявляв ініціативу, перебував у постійній комунікації, пробував розібратися, що взагалі відбувається, хто розуміється на тому озброєнні, яке ми хоча б маємо. Виявилося, що у нашому відділенні був один військовослужбовець з “Азову” та декан, який проходив спеціалізовану підготовку з 2014 року. Вони вміли працювати із вибухівкою. Була ідея замінувати злітну полосу – якщо буде висадка десанту, то ми перестрахуємося. Нам дали дозвіл, і ми втрьох почали організовувати цей процес. Плюс, копали окопи, готували оборонну лінію, запровадили чергування. Пробули там перші шість днів. Після чого нас перемістили на ДВРЗ. Далі – Броварський напрямок. Туди вже дійшли російські війська, які зупинилися на лінії неподалік Броварів. А восьмого березня вони зайшли в моє село, де я народився, і де на той час якраз була моя мама. Інтернету там не було, але зв’язок пробивався. Люди ховалися у погребах. Почали потроху займатися самостійною евакуацією. Наша рота організувала спецоперацію по заходу в “сіряк”. Я телефоном розказав мамі, як і коли їм із сусідами добратися до сусіднього села. Ми поїхали туди і зустріли їх. Евакуювали десь десять машин. Я забрав маму й тоді вже відправив її до Великої Британії, де живе моя сестра.

– Ви не військовий. Якими у вас були перші враження, коли побачили війну на власні очі?

– Емоційно усім було важко. Але у мене відбулася швидка психологічна адаптація завдяки належному рівню стресостійкості, критичному мисленню та вмінню ухвалювати рішення. Треба приймати реальність, якою б вона не була, і швидко вирішувати, що можна зробити, та діяти відповідно.

– Я так розумію, ці особисті якості й привели вас на нинішню посаду заступника командира батальйону?

– Ця історія почалася ще в ТрО. Річ у тому, що я все життя пробував працювати віддалено. Останні років вісім зі мною завжди був ноутбук. Я його взяв і на війну. Коли на ДВРЗ треба було приймати велику кількість озброєння (нам приходили NLAW, БК, гранати), у мене єдиного був ноут. Командир Івашко спитав, хто я? Відповів, що інженер, керівник проєктів в енергетиці. Він мені довірив менеджерську функцію обліку. Тож я почав вести реєстри всього, що нам заходить. Потім, коли з’являлися нові люди у нашому батальйоні, теж їх оформлював. Ще з Івашком почав працювати, як заступник командира роти. А коли на цю посаду прийшов Юрій Сергійович, він спитав, у кого всі дані? Вказали на мене. Командир сказав: “Ти до мене на чотири дні, передаєш всю інформацію, вводиш мене в курс справ. Далі – за розпорядком”. З того часу ми й працюємо разом.

– Але ви ще курируєте напрямок РЕБ і РЕР, так?

– У нас є командири, які керують відповідними підрозділами. А я проявив ініціативу і надав обґрунтування доцільності та необхідності їхнього створення у нашому батальйоні. Тому що це невід’ємна частина функціонування безпілотних систем. Вони всі створюються та керуються за допомогою радіоелектроніки. Без взаємодії із засобами радіоелектронної боротьби, які націлені на подавлення того, що ми не бачимо – радіохвиль, неможливо організувати паралельну й ефективну роботу. Цей важливий напрямок потрібно розуміти й активно розвивати. Тому що розвиток безпілотників тільки починається. Тобто це лише початок великої історії майбутнього.

– Маємо куди зростати?

– Військові виробництва та технології, особливо у нас в Україні, не робили на них жодної ставки. Все забезпечення та постачання комплектуючих – це рішення масмаркету. Тільки деякі екземпляри можна вважати військовими виробами. Все решта – такий початковий дилетантський рівень із проблемами невійськових рішень. Воно то працює, то ні. Нам, щоб виконати задачу FPV-дронами, треба розуміти: є багато ризиків технологічної недосконалості. Тому я і кажу, що це тільки початок. Ми вивчаємо і вчимося. Сили безпілотних систем тільки створюються.

– У росіян виробництво дронів стоїть на потоці. Мають успіхи і в радіоелектронній боротьбі. Часто чую від військових, що у ворога велика кількість РЕБів. Ви що скажете з цього приводу?

– Знаєте, ми вчимося у росіян системності у підходах. Бачимо, що у них працює стратегічне бачення організації створення інфраструктури на лінії бойового зіткнення. Це ешелоновані системи як радіоелектронної боротьби, радіоелектронної розвідки, так і безпілотних систем різних типів та функціоналу застосування. Така централізована історія. У нас же робота – мережево-центрична. Ми більше працюємо мережами. Тобто у нас є ефективні підрозділи, які навчилися і розібралися у тих чи інших засобах, які створюють свою систему. Наприклад, ми у 92-й бригаді винаходимо свої тактики, більше експериментуємо. У нас є проблема об’єднання великих мереж із різними підходами в єдине. А це ж дає нам можливість швидше знаходити ефективніші рішення. Так сталося, до прикладу, з тими з Мавіками. Ми першими почали їх використовувати. Тоді росіяни у нас навчилися й перейняли тактику. Те саме сталося і з FPV. Тому нам паралельно із інноваційним експериментальним підходом треба ще створювати систему, над чим ми й працюємо та пробуємо масштабувати наш досвід на роту, далі – батальйон, а тепер налаштовані на масштабніші процеси створення полку.

– Ваш батальйон зараз перебуває на Харківському напрямку. Які дрони тут ворог застосовує найбільше? FPV?

-Так, наймасовіша зброя – FPV. На нашому напрямку у нас із ворогом плюс-мінус паритет по кількості та активності в небі. У них дуже багато розвідників різних типів – Zala, Supercam, Орлани. Тут я не можу порівняти, але присутність цих дронів спостерігається 24 години на добу. Причому на усіх напрямках. Вони підтримуються їхніми високоефективними засобами ураження Ми ще повною мірою не знайшли ефективних засобів протидії ним, але в цьому напрямку є суттєві здобутки.

– Росіяни розвиваються у радіоелектронній боротьбі? Щось нове бачите?

– Абсолютно! Вони так само добре вчаться, змінюють тактики і оновлюють технології. Не сказав би, що міжнародні санкції сильно тут перешкоджають. Їм достатньо підтримки Китаю. Вони знаходяться на рівні західних технологій. Їхня сучасна зброя безпілотних систем і радіоелектронної боротьби ні чим не поступається нашим та НАТівським аналогам. Війна дає їм можливість та динаміку для розвитку. Вона і є для цього стимулом. Тому й відбувається така гонка технологій. Через це у нас і такий паритет – ніхто ще іншого не наздогнав і не перегнав. Тому зараз така позиційна війна.

– Що є найголовнішим у радіоелектронній боротьбі? Я так розумію, як мінімум, бути невидимим для ворога. А ще?

– Засіб боротьби – це як засіб вогневого ураження. Тобто нам треба розуміти, куди здійснювати вогневий радіоелектронний вплив спрямованої дії. Перші, хто дають відповідь, це радіотехнічна та радіоелектронні розвідки. Ми маємо наситити лінію – створити інфраструктуру засобів радіоелектронної розвідки, які нам цілодобово надаватимуть дані про радіообстановку. Найважливіше – правильно інтерпретувати і зрозуміти, що ми не бачимо очима. Ми на цьому теж дуже акцентуємося. Коли розуміємо обстановку, тоді вже й приймаються рішення про протидію та тактики застосування засобів радіоелектронної боротьби разом із розвідувальними та ударними безпілотними системами й артилерією для подавлення і знищення таких систем противника.

Плюс радіоелектронною розвідкою ми фіксуємо і засоби ППО, наземні станції безпілотних систем, які керують дронами. Ми їх пеленгуємо, слідкуємо за ними і потім уражаємо.

– Війна стає все більше технологічною?

– Так. Це вже війна дронів, радіоелектронних засобів. На всіх рівнях додаються різні космічні технології. Цей розвиток дає нам можливість для прийняття адекватних правильних рішень щодо тактики та стратегії противника. Наприклад, наступ завжди прикривається такими силами сервісу – є передумови для того, щоб піхота пішла в атаку. Їх треба створити. Ми так само робимо як у наступальному, так і в оборонному бою, коли плануємо свої дії.

– На вашому напрямку ворог активізувався. Очевидно, вони не збираються спинятися…

– Судячи з їхніх політичних заяв, вони ніколи й не збиралися спинятися. росія чітко ставить собі задачі та будує плани на повне знищення української держави. Мені дивно чути думки, що на нас може очікувати якесь ослаблення чи зупинка їхнього тиску. У травні була перша хвиля їхнього наступу на нашому напрямку. Ми змогли її зупинити. Вони зробили висновки, перегрупувалися і далі продовжують наступальні дії. Напевно, це ще триватиме дуже довго. Йде активна фаза війни.

– Президент Володимир Зеленський припускає, що гаряча фаза війни може закінчитися вже до кінця цього року. Ви як бачите?

– Все питання в ресурсах. Якщо ми зможемо створити противагу – через закон про мобілізацію все ж відбудеться поповнення Збройних Сил, можна буде підготувати новий особовий склад для більш ефективного протистояння ворогу, то так. Тобто якщо наша держава зможе забезпечити такі ресурси для зупинки активної фази. Поки ми бачимо, що росіяни відчувають свою перевагу в ресурсі, тож посилюють наступи на всіх напрямках. Вони вбачають успіх у маленьких перемогах, що їх влаштовує. Метр за метром забирають наші землі. Ця тактика у них успішна. Хоч вони її впроваджують великими втратами живої сили. У нас же зараз не вистачає ефективно підготовленого особового складу для зупинки такої навали.

– А генеральний секретар НАТО Єнс Столтенберг нещодавно зробив таку заяву: Європа і НАТО мають бути готовими до того, що війна в Україні затягнеться років на десять. Що про це думаєте?

– Повністю погоджуюся! Нам за таких умов потрібно вибудовувати свою стратегію на десятиліття. Треба почати мислити не тижнями, а змоделювати різні сценарії хоча б на 10-15 років. Це стосується не лише війни, а й тієї ж енергетики. Чому у нас тут зараз такі величезні проблеми? Тому що повномасштабна війна розпочалася неочікувано, а до 2022 року зв’язки із росією спокійно вибудовували, торгували газом, електроенергією тощо.

– Тепер маємо колосальну проблему зі світлом, якого немає подекуди більшу половину доби…

– Ця ситуація ще погіршиться. Говорять, що мають вивести нові потужності атомної енергетики. Але високовольтне обладнання не розраховане на такі режими віялових відключень. Тому може бути ще багато аварійних непланових відключень, які не пов’язані із ракетними обстрілами інфраструктури.

– Тобто на нас чекає дуже важка зима?

– Завжди краще готуватися до найгіршого варіанту, тоді не виникне жодних питань. А у нас представники Міністерства енергетики досі розказують якісь казочки.

– За нинішніх обставин дуже в нагоді якраз зелена енергетика, якою ви займалися. Слідкуєте за тим, що тут відбувається?

– Мало слідкую. Але загалом бачу: те, як тут все не регулюється, це катастрофа. За два з половиною роки війни уже можна було б створити якусь стійку систему, якби були прийняті правильні рішення.

– А ми все чогось чекаємо. На кшталт розпаду росії…

– Знаєте, я не вважаю це якоюсь катастрофою. Просто таким є наш шлях до якогось усвідомлення, дорослішання і можливостей такими болючими уроками навчити наше суспільство знаходити спільну мову та діяти разом. Така дорога до виживання: або ми робитимемо висновки й виживемо, або приречені на програш. Такий процес.

– Еволюційний.

– Так, це процес еволюції, виживання та розвитку. Треба вчасно робити правильні висновки і не повторювати помилок.