Новини України

«Дитині вже вісім років, скінчила другий клас. Вони досі в Польщі. У них там своє нове життя. А у жінки, — Антон робить важку паузу, — уже, мабуть, новий чоловік».

Його історія типова для мільйонів українських сімей. Перші ракети на Київ змусили спакувати життя в кілька валіз і їхати кудись на захід. Хай там що — дружина з донькою мали бути в безпеці. Далі вирішено: вони поїдуть за кордон, а він повернеться та стане до війська.

Випробування на міцність пара не пройшла. Зрештою, вони розлучилися дистанційно. Хоч військовий і досі намагається «все повернути».

Чимало сімей теж не переживають розлук. Ідеться про приблизно 5 мільйонів українців за кордоном — здебільшого жінок із дітьми. Психологи й соціологи визнають: невтішна тенденція до розлучень — неминуча. Хоча деякі пари третій рік поспіль відчайдушно намагаються зберегти стосунки на відстані. Не маючи жодного розуміння, скільки ще це триватиме. 

Про виклики дистанційних стосунків, поради та шанси вберегти родину — у матеріалі hromadske.

«Мета одна — повернути сім’ю»

«Час і відстань нікому не роблять добре. Жінкам треба якось приділяти увагу, а на великій дистанції це неможливо. В усіх стресові ситуації, кожен переживає своє. Жінки за кордоном бачать зовсім інше життя, після чого вже не хочуть повертатися назад», — пояснює в розмові з hromadske військовослужбовець Антон. 

Своєї провини в розлученні з дружиною він не відкидає: надломи в стосунках були ще до війни. Відстань лише поглибила тріщини: ревнощі, підозри, постійні сварки. Та хоч крапка вже поставлена, чоловік із цим миритися не хоче. Пішов до психолога з надією все змінити.

Розумію, що все вже втрачено. Зараз ми не спілкуємося. Але я працюю з психологом, щоб змінювати своє бачення і ставлення. Загалом мета одна — повернути сім’ю. А точніше, заново створювати: я розумію, що якщо все вдасться, то треба буде починати все спочатку.Антон, військовий

Поки ж він намагається хоча б підтримувати зв’язок із донькою. В Україну вона приїздить з мамою двічі на рік. Батько-військовий зізнається: спочатку зустрічі зазвичай мовчазні. Та вже за кілька годин мала не відходить від тата, розбалакується.

«Минулого разу ми не побачились, бо я був на напрямку, а наступного дня вже був вихід на позиції. Я засмутився. Проте, знаєте, це мені навіть врятувало життя. Бо після цього дзвінка мене “перемкнуло” і я відмовився йти в першій групі. Тоді хлопець, із яким я завжди був попереду, загинув».

На війні нова сім’я?

Після страху смерті розлука з родиною — друга за поширеністю причина психологічного стресу. Це накладає свій відбиток на моральний стан бійців, — переконана сімейна психологиня Наталія Гаєвська. Їй часто доводиться працювати як із військовими, так і з їхніми дружинами. Виклики в таких сім’ях більші, ніж у цивільних. Часто вимушене життя порізно закінчується розлученням. Надто коли партнерка за кордоном.

Цю тенденцію на своєму досвіді підтверджує й Антон: «З-поміж усіх військових, кого я знаю і в кого сім’ї позалишалися за кордоном, — буквально кілька людей, які не розлучилися».

Коли ти на війні, в тебе тут виникає нова сім’я — ти живеш нею. Починаєш втрачати зв’язок із дружиною, інакше до неї ставишся. Вважаєш, що найближчі люди — це твої побратими.Антон, розлучився з дружиною

«Я так не фанатів, а от деякі цим тепер так живуть. Мій покійний побратим і дружині, і мамі казав: “Ви не розумієте. Ти дружина, ти мама, я вас люблю. Але тепер моя родина — це побратими”. І таких людей багато». 

Сімейна психологиня Наталія Гаєвська підкреслює, що за таких обставин дружина справді може почуватися непотрібною. Однак не варто робити поспішних висновків.

«Я з цим часто маю справу: коли бійці в моменті виживання зближуються з побратимами,  бо з ними довелося прожити непрості випробування. Тоді саме вони психоемоційно стають ближчими, а сім’я ніби відходить на задній план. І дружина завжди це відчуває», — стверджує психологиня.

Часто жінки кажуть: «Та він постійно про свою війну говорить, своїх побратимів… Я йому не потрібна. І діти йому теж не потрібні». Потрібні. Річ у тім, що зараз це не той рівень потрібності.Наталія Гаєвська, сімейна психологиня

У терапії нерідко з’ясовується, що і дружина, і діти людині потрібні. Просто найшла коса на камінь. З одного боку — відвикання одне від одного, з іншого — ближчим стає інше оточення. Так уже влаштована людина: коли потреба в прив’язаності не реалізується з партнером, вона шукає собі замінники.

«А додайте до цього всього ще й невміння комунікувати та, можливо, якісь проблеми в минулому. Нашаровується знервованість, ПТСР або інші розлади. На чому тоді та сім’я втримається? Практично в них немає шансів», — каже Наталія Гаєвська.

Водночас пари, у яких один із партнерів на фронті, краще тримаються купи тоді, коли інший партнер лишається в Україні, — наголошує сімейна психологиня Катерина Гольцберг. Міцнішому зв’язку сприяє саме спільний український простір. Хоча б через те, що поруч є спільнота таких самих жінок.

«Коли стається війна, це зовсім новий досвід, який люди переживають по-різному. Якщо вони поряд, вони хоч якось можуть рефлексувати та звіряти цей досвід. Але якщо порізно — то ці досвіди будуть різні, люди не розумітимуть одне одного. Лише якщо досвід звірили, а цінності збіглись — вони можуть жити далі, розумієте? Це як нова зустріч», — пояснює психологиня.

Кількість розлучень зростатиме

Ольга — одна з тих, кому вдається зберігати стосунки на відстані. Хоча й зізнається: серед знайомих вони в меншості. Пари не витримують і розходяться. Вони ж разом із чоловіком уже 13 років. Ніколи не сварились. Хоча і їм відстань уже добряче псує нерви.

Він в Україні, а вона за кордоном: спершу Італія, нині Кіпр. За два з половиною роки вони бачилися чотири рази. У середньому — раз на пів року.

Першого року відстань нас зблизила, а другого навпаки — віддалила. Настільки, що часто почали сваритись. Та ми якось намагаємося з цим ладнати. Думаю, якщо стосунки до війни були міцні та справжні, то все можна перетерпіти.Ольга, підтримує стосунки на відстані

Психологи погоджуються: швидше не витримують розлуки ті пари, які й до цього мали негаразди.

Кількість розлучень загалом зростає: за офіційними даними, цьогоріч їх на третину більше, ніж у 2023-му. Соціологиня Людмила Слюсар вважає, що реальна картина може бути ще невтішніша: по-перше, багато пар не оформлюють розрив стосунків; по-друге, немає повної статистики з судів.

«У 2022 році кількість розлучень різко зменшилась — на 40%. А вже у 2023-му вона зросла, і досить суттєво — більш ніж на третину. Але це неповні дані. Дивлячись на ці цифри, ми можемо лише побачити загальну тенденцію. І, на жаль, ми очікуємо, що кількість розлучень цього року буде зростати й надалі», — пояснюєсоціологиня.

Збільшення кількості розлучень Людмила Слюсар називає одним із наслідків війни та зауважує, що про це свідчить і світовий досвід. Зокрема, американські науковці проводили відповідні дослідження в країнах, де відбувалися збройні конфлікти та війни. 

Можемо згадати нашу ситуацію у 2014 та 2015 роках. Тоді спочатку була стабілізація і навіть зменшення кількості розлучень. А у 2018 році — їхній підйом.Людмила Слюсар, соціологиня

«Дитина плаче, жінка плаче, сам плачеш»

Олександру — 48. Він фермер. Дружина з 9-річним сином уже понад 2 роки в Німеччині. Там родина вже закріпилася: жінка працює у знайомій їй сфері торгівлі, син вчиться у школі. Чоловік каже: їй подобається, та й син асимілювався. Вони під Франкфуртом-на-Майні, поки він тут, під Києвом. Сумує. Водночас щоденні дзвінки — це святе.

Спілкуємося. Щоранку обов’язково вітаємося, бажаємо гарного дня в повідомленнях. А ввечері — відеодзвінки, вже з сином. Я йому допомагаю займатися, він мені теж — вчить німецької, а потім екзаменує.Олександр, підтримує стосунки на відстані

Вони бачилися кілька разів у Німеччині, коли чоловік міг виїздити у відрядження за кордон.

«Я був у них по кілька днів. Але таке… Іноді краще не зустрічатися, бо потім дуже важко. Дитина плаче, сам плачеш, жінка плаче».

Нещодавно дружина вперше приїхала в Україну. На два тижні. Відчуття, що Олександр окрилений досі: каже, це був ніби медовий місяць. Два тижні суцільного свята, що промайнули як мить. Відпускав важко. Вона швидко обійняла і побігла, поки він стояв біля автобуса і плакав. Не міг стриматись. Нині каже: не знає, як буде далі. Та й чи може знати?

«Ну а що робити? Війна. Що я можу з цим зробити? Якщо дитина там інтегрувалась, то я вважаю, що вона там і має розвиватись. Те, як нам важко, — це вже інше питання.Поки живемо так. Ми обоє розуміємо, що треба якось пристосовуватись».

Чоловік певен, що розлуку вдасться пережити. Більшості його друзів і знайомих у подібній ситуації теж вдається триматися купи.

Відстань нам додала проблем, але вони не критичні. Якщо є мета і бажання — іноді відстань, навпаки, закріплює. Вважаю, головне — підтримувати одне одного психологічно, морально. Ця підтримка набагато коштовніша, ніж усе інше.Олександр, підтримує стосунки на відстані

«Чекати — одне з найскладніших людських завдань»

Якщо підсумувати нашу годинну розмову з психологами, можна сказати так: часто розлучаються ті, у кого і до війни в сім’ї було не все гаразд. Якщо ж стосунки міцніші, потенціал і шанси зберегти родину також вищі. Утім, для всіх роз’єднаних війною — чи то чоловік чекає жінку з-за кордону, чи то жінка чекає чоловіка з фронту — це зона ризику.

«Усе залежить від того, який внутрішній потенціал сім’ї. Тобто вміння чути одне одного, шукати спільні рішення. Якщо це є, то, звичайно, така сім’я може протягнути довше», — підкреслює психологиня Наталія Гаєвська.

Щоб пари залишалися разом, перше і найголовніше — це комунікація. Але і вона не працюватиме, якщо не бачитись особисто. Є наші фізіологічні потреби — наша потреба в сексі. Тому зустрічі мусять бути. Хоча б раз на пів року чи на кілька місяців.Наталія Гаєвська, сімейна психологиня

«Врятувати можна тільки ті стосунки, де люди спілкуються. На відстані ж теж можна спілкуватись. Але якщо вони не спілкуються — у них немає шансів, вони вже чужі люди», — підхоплює думку колеги Катерина Гольцберг. 

Психологиня закликає: спілкування не має бути поверхневим. Важливо все проговорювати, рефлексувати, бути щирими. Писати довгі листи — паперові чи електронні — вести щось на кшталт «щоденників війни» одне для одного.

Тільки не треба оцього: «Як у тебе, все добре?» А у відповідь: «Ок». Це ж бідність. Тоді це точно розрив. Краще написати: «Знаєш, я сьогодні думала про тебе. Мені снилася наша дача. Чи як ми були на морі. Я мрію про це». Ось такі речі справді суттєві, їх і варто говорити.Катерина Гольцберг, сімейна психологиня

«Одна жінка питала: “Що я йому буду писати, що борщ приготувала?” Так, пиши! “Я приготувала сьогодні смачнющий борщ! Він був такий червоний-червоний, як ти любиш, із часничком”. Нехай так. І не переживайте, що його дражните, бо він на війні. Нічого, він має відчути той смак, співпереживати, ніби бути поряд, розумієте?» — пригадує Катерина Гольцберг одну зі своїх клієнток.

На підсумкове запитання, скільки часу розлуки можуть витримати навіть найміцніші стосунки, у психологинь відповідей немає.

«Брехати не буду, я не знаю. Усе залежить від пари. Утім, що довший відлік часу, то складніше. Це так. Чекати завжди важко. Це взагалі одне із найскладніших людських завдань. Якщо людина може його виконати, вона дуже мужня. На мій погляд, це щось близьке до подвигу».